Чинність кримінального закону в просторі

 Сучасне криміногенне становище набуває такого розмаху, що  поширення злочинів за межі власних державних кордонів є явищем не новим, а інформаційні системи сьогодення й всесвітні мережі дають більшу свободу протиправних дій. Відповідно це спонукає до міжнародної співпраці у кримінально-правових відносинах. Враховуючи також намір нашої держави приєднатись до європейської спільноти, проведення широкої зовнішньої політики, - все це породжує необхідність у співпраці з різними країнами, наданні міжнародно-правової допомоги, що вимагає більш досконалої національної  правової бази. Найпоширенішою формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю є надання правової допомоги. Серед основних її видів і є видача злочинців (екстрадиція)[17, с. 66-71]

Правова доктрина залежно від мети надання  правової допомоги у формі видачі розрізняють її видові прояви: видачу для покладення на особу кримінальної відповідальності, видачу для приведення до виконання винесеного судом запитуючої держави і такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку. У ч. 1 і 3 ст. 10 КК України закріплено видачу осіб для покладення на них кримінальної відповідальності за злочини, вчинені за межами України, а ч. 2 регламентує передачу засуджених осіб, тобто закріплення видачі для приведення вироку, що набрав законної сили. Тут же спостерігається порушення законодавчої техніки: назва статті не відповідає змісту. Інший момент є те, що передачу засуджених слід виділити в окремий інститут і реалізація якого б здійснювалась кримінально-виконавчим правом. Тобто тут проявляється така ознак екстрадиції, як комплексність, що обумовлює неможливість її існування лише в матеріальному праві, тому що окремі її форми вимагають процедурного закріплення. [12]

З проведеного аналізу можна  помітити, що стаття, котра закріплює  екстрадиційні норми, має певні  прогалини, хоч самого факту її наявності  не варто недооцінювати. Щодо процедури  екстрадиції, то вона є дуже непростою  і потребує суворого дотримання багатьох формальних моментів. Для України ця процедура ускладнюється відсутністю власного законодавства про видачу (екстрадицію) осіб. Безперечно регулювання правовідносин, що пов’язані з видачею, є неможливим за наявності лише однієї статті й сам інститут на національному рівні вимагає, як уже зазначалось, окремого спеціального закону, конституційного закріплення, доповнення кримінально-процесуального і виконавчого законодавств. [12]

Інститут екстрадиції є інститутом договірного, а не звичаєвого права. При відсутності відповідного міжнародного акта видачі бути не може, адже відсутня належна юридична підстава, якою виступає договір[8, с.11-19].Тут розуміється те, що закріплення на національному чи міжнародному рівнях без наявності двосторонньої угоди (є обов’язкова умова) буде не достатнім.

Н. Сафаров під екстрадицією розумів той незамінний інструмент, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон. Тобто тут викає необхідність у міжнародно-правовій допомозі, співпраці, що проявляється у формі багато- та двосторонніх договорів. В Україні ратифіковані Європейська конвенція про видачу правопорушників і двома протоколами до неї, Європейську конвенцію про правову допомогу у кримінальних справах, а також укладено близько 30 договорів з іншими державами. З цього випливає, що інститут екстрадиції сформувався на перехресті міжнародного і національного права[9, с. 87-89]. При тому, що роль норм міжнародного права більша, ніж очевидна й тут виокремлювати домінуючий регулювальний вплив того чи іншого права є некоректним, адже тоді сам інститут екстрадиції втратить свою природу. Проте той правовий вакуум, котрий існує в інституті видачі правопорушників на національному рівні можна подолати тільки при врахуванні міжнародно-правової практики.

Відповідно  до норм конституційного права України  не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок в порядку, встановленому законом. Згідно з ч.2 ст.10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за скоєний злочин тій державі, громадянином якої він є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи є суверенним правом держави, а не обов’язком. Підставою такої видачі служить вирок, що набув законної сили, винесений судом України щодо громадянина запитуючої держави, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінально караним.

Згідно  з ч.3 ст.10 КК іноземці та особи без  громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України і перебувають  на її території, можуть бути видані іноземній  державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або переданні для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. [16,с.72]

Отже, визначаючи саме поняття екстрадиції, найбільш повним, я вважаю, подане О. Виноградовою як це процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що полягає  у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду[10, с.13-14].

Таким чином, враховуючи вище зазначене, інститут екстрадиції  як сукупність норм матеріального і  процесуального харктеру, а також, що в основі лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить  собою упорядковану на основі права  форму міждержавної співпраці, орієнтовану  на підтримку міжнародної законності й правопорядку.

ВИСНОВОК

Кожна людина має відповідати за свої вчинки, і передбачення законодавством України  ряду питань щодо кримінальної відповідальності громадян України на території іноземних  держав та іноземців, осіб без громадянства на території України слугують захистом інтересів держави на міжнародному рівні. Питання притягнення до кримінальної відповідальності базується не тільки на законодавчому рівні, а й закріплюється різноманітними міжнародними правовими угодами, як-то про надання допомоги з питань кримінального права, цивільного тощо.

Наявність у Конституції статей, що закріплюють  права громадян України на особисту недоторканність, життя, його захист з  боку органів держави припускає  прийняття і застосування норм кримінального  права, які забезпечували б більш  повний захист конституційних прав громадян України.

 Наша країна вважається ще досить молодою і тому ще не всі норми закріплено законодавчо. Але на сьогоднішній день Україна є державою соціальної демократії, і тому пануючим у ній має бути право. Це забезпечується передусім органами державної влади як такими, що охороняють її від злочинних посягань з боку інших держав, так і дбають про її добробут безпосередньо у межах останньої.

Значення  питання стосовно чинності закону про  кримінальну відповідальність у  просторі та його ефективне правове  сприйняття суспільством, відкриття  подальших перспектив розвитку - проблема надзвичайної важлива і потребує впевнених кроків, що мають далекоглядні наміри та зважені дії. Найбільш дієвим стимулом повинна стати політика держави, яка б відповідала суті чинності закону і законодавчо закріплювала всі необхідні моменти з приводу  чинності закону та його тлумачення.

Загалом врегулювання проблеми просторової дії кримінального закону на міждержавному рівні свідчить про важливість даного інституту кримінального права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1.  Конституція України (ст.ст. 2, 9, 24, 26).
2. Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 року. 
3. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. К.— 2006.
4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Юридична думка, 2009. - 1236 с.
5. Закон України «Про громадянство України» у редакції від 18 січня 2001 р. ( ст.ст. 1-5)
6. Закон України «Про державний кордон України»від 4 листопада 1991 р. (ст.ст. 1-6, 13-14)
7. Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р (ст.ст. 32, 34)
8. Абашидзе А.Х., Васильєв Ю.Г. Інститут екстрадиції у сучасному міжнародному праві // Юрист міжнародник. –2003. - №3. – 150 с.
9. Бойцов А.И. Выдача преступников. – С-Пб.: Издательство Р. Асланова  «Юридический центр Пресс», 2004. – 254 с.
10. Виноградова О. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили злочини // Адвокат. - 1999.- №1. – 132 с.
11. Свистуленко М. П. Інститут екстрадиції у світлі нового кримінального кодексу // Києво-Могилянська академія: наукові записки. Том 20. Спеціальний випуск. – 2002. – 472 с.
12. Матвійчук О. В.   Національна академія ДПС України наук. кер., ст.викладач Мудряк Т.О. Інститут екстрадиції в Україні через призму комплексності. http://www.rusnauka.com/5._NTSB_2007/Pravo/20355.doc.htm
13. Куцевич М.П. Характеристика універсального принципу чинності Кримінального кодексу України. // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2009. - №7. – 178 с.
14. Блум М. И. Действие советского уголовного закона в пространстве.— Рига, 1974.— 262 с.
15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2002. - 416 с.
16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/        Ю. В. Баулін, Л.М. Борисов та ін.; За ред.. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. –3-є вид., перероб. І допов.—К.: Юрінком Інтер, 2007.— 496 с.
17. Свистуленко М. Законодавча регламентація екстрадиції в Україні // Вісник прокуратури. – 2003. - № 12. – 163 с.