Образ ворога в російських ЗМІ

Образ ворога в російських ЗМІ

      ЗМІ, сьогодні відіграють велику роль у формуванні громадської думки. Журналісти – це люди, які в певній мірі несуть відповідальність, за формування в людській свідомості сталих, чітких образів. Саме ці люди можуть сформувати певний імідж образу, про який йдеться мова.

      Сьогодні політичні, ідеологічні та геополітичні погляди формуються у значної частини суспільства винятково на основі телекомунікацій. Медіаобраз фактично є атомарним синтезом, в якому зосереджено відразу кілька підходів: етнічний, культурний, ідеологічний, політичний. Інформаційний репортаж з будь-якої гарячої точки, про яку нічого не відомо мешканцеві, наприклад, Києва, має за максимально короткий час надати географічний, історичний, релігійний, економічний, культурний та етнічний профіль регіону, а також розставити акценти на події. Таким чином, мас-медіа у сучасному суспільстві відіграють не лише допоміжну роль, а й стають потужним чинником, здатним впливати на історичні долі народів . І основне завдання, що постає перед кожним журналістом, який береться за висвітлення проблемної, конфліктної теми, схоже на основну професійну етичну норму лікаря не нашкодити.

Що до "образа ворога" в Росії:

Засоби масової інформації України і Росії повинні припинити формувати "образ ворога" один з одного, заявив в інтерв'ю УНІАН спеціальний представник президента Росії з міжнародної культурної співпраці Михайло Швидкой.

 Згідно з опитуванням, яке провела аналітична компанія «Левада-Центр» у Москві, Україна у списку ворогів лише трохи поступається Сполученим Штатам, а очолює рейтинг недружніх країн маленька Грузія.  Такі речі не є дивними. Головна заслуга такого відношення - це спосіб влади утримати єдність держави в якій проживає більше 120 народностей. Спосіб пошуку постійного ворога. Саме спільний ворог, по задумам російської влади сконсолідовує всіх громадян у боротьбі проти "не своїх".  Таким чином пересічний громадянин імперії відволікається від внутрішніх проблем , свавілля влади і бідності. 

   Інструментом для створення образів ворога є зомбуючі, підвладні ЗМІ  та телеканали, які подають далеко не правдиву і не доброзичливу інформацію про потенційних ворогів. 

Першого вересня цього року мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле A народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах.

Ці відомості залишаться в пам'яті читачів назавжди, бо підручник - це один із небагатьох засобів масової інформації, який "працює" на десятиліття. Як стверджують науковці: "...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя".

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?

Ось декілька заголовків:

1.      "Грушевский придумал мову". Як російські інформагенції пишуть про нашу історію

2.      "Русскій мір" не варто шукати у спадщині княжої доби

3.      Козаки проти царя за Білорусь. Війна двох Русей за третю 

4.      Петлюра: "Антисеміт - паршива вівця. Женіть його!"

Узагалі зараз у РФ відбувається переформатування політичного організму. Росія намагається себе усвідомити державою нового типу - так званою енергоімперією. Причому імперією не за класичним для Росії континентальним типом, коли важливим є розширення кордонів, а проблематика рентабельності не є провідною. Імперії, якими були царська Росія і Радянським Союз, у першу чергу витрачали, а не отримували зиск зі своїх земель. А, наприклад, "торговельні" імперії - Британська, Португальська - розсипалися тоді, коли кошти, необхідні для утримання колоній, перевищили прибуток від їхньої експлуатації.

А погіршення стосунків закономірне. Росії, Україні, як і будь-якій державі, необхідний образ ворога для консолідації нації. Раніше таким ворогом для Росії були Америка, Захід, НАТО, світовий імперіалізм. А тепер виходить так, що Росія вибрала своїм ворогом Україну. Тому що робити повноцінного ворога з Америки стало небезпечно. А як же ідея слов'янського братерства? У Росії таку риторику використовують лише відверті маргінали - так само, як і в Україні. Офіційна влада давно так не говорить. Лише інколи - коли справа торкається Білорусі.

Образ ворога в українських ЗМІ

У наш час сама поява таких понять, як "інформаційна війна", "медіаагресія", "інформаційна безпека", свідчить не лише про тісний взаємозв'язок засобів масової інформації з конфліктними ситуаціями, але й про те, що у збройних та політичних конфліктах сучасності боротьба на інформаційному рівні не менш важлива, ніж безпосередньо воєнні чи дипломатичні дії.

Найчастіше в "образі ворога" України в національних ЗМІ виступає Україна. Перед поданням деяких фактів, які підтверджують цю тезу, хочу знову процитувати представника президента Росії з міжнародної культурної співпраці  Михайла Швидкого, як на мене, досить влучно сказано:

"Засоби масової інформації України і Росії повинні припинити формувати "образ ворога" "

"В Україні негативного матеріалу про Росію рівно стільки ж як в Росії про Україну "

Інформація українських ЗМІ за 2008 рік:

"Атмосфера інформаційної війни у взаєминах Москви й Києва створює відчуття майже фізичної загрози. Останнім часом спостерігається ріст числа матеріалів антиукраїнської спрямованості в російських ЗМІ, витриманих у твердій наступальній риториці обвинувачень і погроз. У деяких з них зустрічаються висловлення певних російських політиків і посадових осіб, які межують із територіальними претензіями до України. Вітчизняні політики й ЗМІ також підливають масла у вогонь, формуючи образ Росії в якості “найбільш імовірного супротивника”. Складається враження, що ми рухаємося до якоїсь “крапки неповернення”, коли поняття “братні відносини” назавжди зникне з лексикона наших країн. "

Характер останніх подій в україно-російських відносинах свідчить, що РФ обрала песимістичний для України сценарій їхнього розвитку. Щоб попередити або унеможливити так званий відрив від Росії шляхом її приєднання до ПДЧ і остаточної інтеграції в НАТО, Москва твердо взяла курс на планомірне тверде ситуативне стримування України. У результаті реалізації цього курсу україно-російські протиріччя досягають тієї фази, яку можна назвати системною кризою.

Більшість українців переконані, що Росія прагне повернути Україну до своєї орбіти. Як доказ цього вони сприймають втручання Росії в нашу політику на минулих президентських виборах, те, що в РФ так і не сприйняли Помаранчеву революцію, намагання втягнути Україну в ЄЕП з його задекларованими наднаціональними органами. Якщо це не спроби повернути Україну до стану сателіту Росії, то що?

Також слід зазначити те, що у той же час необхідно відзначити зворотну реакцію українських ЗМІ й деяких вітчизняних політиків на “російські погрози”. Складається враження, що певні сили в самій Україні зацікавлені в політиці “малих провокацій” у відношенні РФ. Не потрібно бути маститим політологом, щоб спрогнозувати реакцію російської сторони на спроби реабілітації ОУН-УПА, нагородження Романа Шухевича званням Героя України або святкування на державному рівні річниці Конотопской битви.

Інформаційна війна Україна Росія 2011 року.

Непомітно за внутрішніми скандалами, але цілком очікувано відповідно до логіки історії Україна вступила у чергову війну з Росією. Війну інформаційну. На поверхні - газові угоди, підписані Юлією Тимошенко та Володимиром Путіним, які хоче розірвати Віктор Янукович. Знизу цього айсберга - все незадоволення, яке викликає у Кремля не надто поступлива влада в Києві.

Охолодження відносин Києва з Москвою помітно останні півроку, коли Україна чітко сказала «ні» головній зовнішньополітичній ініціативі Путіна - Митному союзу. А це не просто економічне об'єднання в усвідомленні російського лідера. Ця ідея для Путіна - повернення праобразу союзної держави, яка перестала існувати 20 років тому. Для росіян, які втратили тоді статус імперії, реальним правителем буде той, хто цей статус спроможний повернути.

Друга причина - звісно, газ. Росія не просто хоче продавати газ, щоб наповнювати бюджет країни та рахунки окремих компаній та осіб. Російська влада хоче контролювати весь процес - від видобутку до поставки останньому покупцеві. Адже лише такий повний контроль дає можливість диктувати цьому покупцеві умови. Тому Росії бажано було б контролювати українську трубу, щоби мати більш переконливі впливи на європейських покупців, що не можуть швидко диверсифікувати джерела поставок.

Тож початок інформаційної війни разом із жорстким «ні» від Росії стало для багатьох холодним душем. Адже українській владі сьогодні просто нічого протиставити добре вишколеній російській пропагандистській машині. І ставши в позицію протистояння, вона фактично прирекла себе на поразку.

Образ ворога в американських ЗМІ

У сучасному суспільстві без участі ЗМІ не відбувається жоден конфлікт – чи є він "гарячою точкою", як Чечня, Афганістан, Ірак; чи являє він собою політичне протистояння, як газовий діалог між Україною та Росією; чи напружені стосунки Росії та Грузії. Більше того, засоби масової інформації вже давно є частиною, ба навіть – однією з фронтових ліній конфлікту. Кожен журналіст при всій претензії на об'єктивність діє в певному полі влади та заангажованості (політичної, етнічної чи редакційно-бюрократичної). ЗМІ, без перебільшення, мають владу роздути конфлікт своїми матеріалами, так і загасити його полум'я.

Інформаційне забезпечення останніх воєнних кампаній Сполучених Штатів у Югославії та Іраку вже стало темою окремих досліджень. Перед початком воєнних дій провадилися потужні інформаційні кампанії з метою дискредитувати суперника й створити образ ворога. Головний етап інформаційної війни, як свідчить цей досвід, становить демонстрація переваг американської зброї, приховування власних втрат, перебільшення шкоди, завданої ворожій армії та об'єктам. Таку інформацію поширювали через підконтрольні військовим прес-центри. На початку кампанії, як вважають дослідники, завжди потрібні великі ресурси, аби швидко сформувати в суспільній свідомості потрібний стереотип. А зламати вже сформований стереотип практично неможливо

Американська преса завжди була схильна до некритичного ставлення до власної влади під час висвітлення воєнних конфліктів. Більше того, є чимало прикладів достатньо шовіністичного ставлення великих та малих діячів пера й камери до опонентів Сполучених Штатів. Незважаючи на те, що офіційні аргументи, спираючись на які Пентагон розв'язав війну з Іраком, ґрунтувалися на брехливій інформації, преса не спромоглася це з'ясувати, хоча це можна було зробити просто звернувшись до європейських джерел. Скажімо, одразу ж після відомого виступу Держсекретаря США Коліна Павела в Раді Безпеки ООН у лютому 2003 р., за яке він через два роки вибачився перед американськими телеглядачами, Глен Рагвала, професор Кембриджського університету, переконливо спростував наведені у виступі дані про те, що Ірак має зброю масового знищення, а режим Хусейна пов'язаний з ісламістськими терористами. Втім, у Сполучених Штатах цей аналіз повністю проігнорували. Американські ЗМІ дуже помірно й з відвертою зневагою повідомляли про масові антивоєнні демонстрації в лютому 2003 р., в яких брали участь сотні тисяч громадян Сполучених Штатів і мільйони людей в інших країнах. При цьому про кілька сотень осіб, що протестували проти припинення "рослинного існування" Террі Шиаво перед дверима її лікарні, ЗМІ говорили значно більше й куди виваженіше. Жодна з 50 найбільших американських газет не агітувала проти вторгнення до Іраку своїми редакційними статтями, з'являлися лише окремі критичні публікації. В останні передвоєнні тижні американські телестанції, висвітлюючи стан справ на Близькому Сході, на 70 відсотків користувалися мілітаристськими джерелами і лише на 30 – антивоєнними. Таке співвідношення ЗМІ зберегли й протягом перших місяців війни. Лише пізніше, коли стало зрозуміло, що швидко американську демократію Іраку не нав'язати, а режим Саддама не мав ані запасів зброї масового знищення, ані засобів для його виробництва, американські журналісти та редактори почали виступати в критичній тональності. Однак навіть цей поступовий відхід від офіційної позиції був повільним та непослідовним. Так, кореспондент агенції Associated Press Чарльз Хенлі опублікував перший матеріал про тортури в американських тюрмах ще восени 2003 р. Утім, його колеги не звернули уваги на цей репортаж, передусім через те, що військова влада ці звинувачення повністю відкидала. А коли у квітні 2005 р. міжнародна правозахисна організація Amnesty International порівняла табір для військовополонених у Гуантанамо зі сталінським ГУЛАГом, адміністрація Буша назвала це порівняння абсурдним, після чого основна маса ЗМІ Сполучених Штатів просто вивела цю інформацію за рамки подій, що їх активно висвітлювали на той час. Навіть опубліковане лондонською газетою "Таймс" гучне викриття так званого "Меморандуму Даунінг Стріт", які доводило, що Білий дім свідомо маніпулював розвідданими з метою пропагандистської підготовки війни в Іраку, майже не знайшли відображення в американських засобах масової інформації. Так, з 1 травня до 20 липня 2005 р. служба новин провідної телекомпанії Ей-Бі-Сі 121 раз давала інформацію про судовий процес Майкла Джексона, однак жодного разу не повідомила про цей документ. Для телекомпанії Сі-Бі-Ес ці цифри становлять 235 і 0, для Ен-Бі-Сі – 109 і 6 .