Робітники промислових закладів користувалися  також правом отримання допомоги зі штрафного капіталу та загальноімперського фонду, але розміри її були мінімальними – 3 – 6 карбованців. Цієї компенсації вистачало тільки на місяць на найнеобхідніші продукти. Про витрати на ліки не могло бути і мови.

         Робітничі каси широкого розповсюдження в Україні не отримали.  Вони охоплювали тільки декілька сотень робітників. На заваді впровадження робітничих кас взаємодопомоги стало небажання уряду сприяти утворенню подібних установ, потенційно вбачаючи у кожній такій установі джерело революційної агітації.

     Тому  на початок ХХ ст. в українських  губерніях діяло лише 11, в основному,  невеличких  робітничих кас взаємодопомоги. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Запровадження державного регулювання соціального забезпечення робітників (1905-1914 рр.) 

     2.1.Прийняття законів державного страхування робітників 

     Під тиском промисловців у зміст проектів були внесені певні зміни, що зменшували витрати підприємців на страхування  робітників.

     Згідно  зі змістом законів, запроваджувалось державне соціальне страхування  промислових робітників у випадках втрати працездатності від травми, хвороби, вагітності, смерті. На теріторії України 450 тис. промислових робітників підпадали під дію законодавчих актів 1912 р. В українських губерніях повинна була бути створена мережа низових страхових установ - лікарняних кас, в запроваджені та роботі яких  приймали б  участь  робітники разом з підприємцями. Поруч з ними виникали також й   окружні страхові товариства, що створювалися та були керовані   підприємцями.

     Завдяки тиску урядових установ, долаючи інертність, а інколи й опір робітників, лікарняні каси напередодні війни виникали на більшості закладів фабрично-заводської промисловості. Так з 587 запланованих до відкриття лікарняних кас (283 тис. робітників)  на 1 травня 1914 р. вже функціонувало 366 ( 205 тис. членів). Решта кас була в стадії формування. Але через пасивність робітників розпочали діяльність лише 4 каси (3 тис. членів) в гірничій та гірничозаводській промисловостях. На різних ступенях формування знаходились 83 каси (182 тис. робітнків ). Відкриті лікарняні каси у той період виявились єдиними масовими легальними осередками промислових робітників, тому певні політичні сили, насамперед РСДРП, докладали усіх зусиль, аби підпорядкувати їх своєму впливові.

     Напередодні війни розпочали свою діяльність й два окружних страхових товариства, Київське та Одеське, до складу яких входили майже всі українські губернії, окрім Харківської та Катеринославської. 

     2.2.Стан фабричної медицини та лікарняні каси в промисловості України 

     Як і раніше, фабрична медицина існувала за рахунок й під керівництвом власників промислових закладів. Загальний рівень медичної допомоги, у зазначений період погіршився, оскільки частина ліжок у заводських лікарнях передана для шпиталів, а значну частину заводських лікарів мобілізували до війська.

     На  середину 1916 р.  474 (285 тис. членів ) лікарнянi каси діяли на переважній більшості фабрично-заводських підприємств, які підпадали під дію страхових законів. У гірничій та гірничозаводській промисловості, вони діяли здебільшого лише при великих металургійних заводах, 11 кас  ( 35 тис. членів ).

     Більшість лікарняних кас об’єднували робітників кількох підприємств, тобто були так званими загальними. Середнє  число членів кас у промисловості  України коливалося у межах 400-600 чоловік.

     Лікарняні каси під час практичній роботи  зіткнулися з рядом серйозних проблем . Першою з них слід вважати їх низьку фінансову спроможнвсть, причиною якої був той факт, що закон забороняв робити відрахування до лікарняних кас більш ніж 2 % від заробітньої плати робітників. Також давала взнаки відсутність попереднього досвіду, у зв’язку з чим багато кас перші роки своєї діяльності завершували з дефіцитом бюджету. Заважало налагодженню нормальної діяльності кас й загальне погіршення умов життя і праці трудящих у роки війни.

     Позитивною  тенденцією у діяльності лікарняних кас виявились спроби координації  зусиль для збільшення розмірів соціальної допомоги робітникам та членам їх родин. Найбільш завершеним цей процес виявився у Катеринославі, де наприкінці 1916 р. 10 з 11 міських кас досягли згоди про об’єднання.

     Поруч з утвореним у 1915 р. Харківським  страховим товариством у роки війни продовжували діяти також  Одеське та Київське. В цих трьох  організаціях напередодні Лютневої революції 1917 р. брали участь близько 2,5 тис. власників промислових закладів України з числом працюючих понад 20 чоловік. В обов’язки товариств входило надання допомоги травмованим на виробництві після тринадцятитижневого терміну з моменту пошкодження здоров’я.

     Незважаючи  на той факт, що у розпорядженні правлінь товариств знаходились значні кошти, що налічували мільйони карбованців, на соціальну допомогу робітникам приділялось загалом не більше 30% усіх надходжень. Решта грошей йшла на створення обов’язкових резервних фондів та організаційні витрати. Внаслідок такої практики та відсутності у складі правлінь товариств представників від робітників ці страхові установи часто відмовляли робітникам у необхідній їм допомозі. «Заощаджені» таким чином кошти йшли до резервного фонду, даючи змогу в майбутньому зменшувати внески промисловців до страхових товариств.

     Результати  проведеного дослідження викладені  у висновках. Вказано, що в історії  розвитку соціального страхування  промислових робітників України  середини ХІХ - початку ХХ ст. (до лютого 1917 р.) простежується декілька етапів.

     Перший  етап розпочався з 40-х рр. ХІХ ст. й пов’язується спочатку з виникненням  лікарень при цукрових заводах. Як інститут, соціальне страхування починає  складатись в   Україні з 80-х  рр. ХІХ ст. Як і фабрична медицина, він спочатку розвивається головним чином за рахунок промисловців. Допомога робітникам надавалась лише в одному випадку- при втраті працездатності - виробничій травмі, при якій забезпечення потерпілих, цілком логічно і природно, повинно було б покладатися на власника промислового закладу. Ніяких урядових законів на першому етапі до 1903 р. не існувало, тому соціальне страхування мало цілком добровільний характер й не було загальним. Страхування поширювалось далеко не на всіх робітників, й компенсація надавалась  застрахованим також далеко не у кожному випадку травми. Особливістю цього етапу слід вважати існування декількох форм соціального страхування. Насамперед, промисловці в індивідуальному порядку сплачували покаліченим невеликі суми грошей. Така практика була досить поширеною в усій промисловості України. У видобувних галузях існували спеціальні  установи з  забезпечення потерпілих на виробництві. Різними видами соціального страхування були охоплені на початку ХХ ст. лише близько 100 тис. робітників (30% від їх загальної чисельності). Основна маса зайнятих у промисловості не була забезпечена при травмах, хворобі, інвалідності  тощо.

     Початок другого етапу соціального страхування  розпочався у 1903 р., коли під тиском робітничого руху уряд  видав  перший закон у цій проблемі. Цей акт запроваджував індивідуальну відповідальність промисловців за всі нещасні випадки з їх робітниками. Дія цього закону поширювалась на всі підприємства з числом працюючих понад 20 чоловік. В Україні ним було охоплено 310 тис. робітників. Таким чином, коло застрахованих значно розширилось у порівнянні з попереднім часом. Замість різних форм соціального забезпечення покалічених робітників вводилась одна загальна форма, яка носила обов’язковий характер. Внаслідок запровадження закону в дію з 1 січня 1904 р. помічається різке збільшення виплат по соціальному страхуванню усіх груп промисловців, особливо у гірничих та гірничозаводських галузях. Тепер майже всі покалічені на виробництві мали право на допомогу. Однак, при практичному здійсненні закону виявився й ряд його iстотних недоліків,серед яких  найсерйознішим була неефективність закону при дрібних травмах. Угоди про ліквідацію їх наслідків, у переважній більшості, укладалися окремо між потерпілим та промисловцем, без втручання урядових установ, що різко знижували ефективність допомоги.

Висновок

     Перша страхова програма в Українi датується 1912 р., і в цей же час починають діяти страхові каси як деякий страховий орган. Страхування здійснювалося на випадок хвороби або каліцтва, кожен застрахований платив в страхову касу 2% від свого заробітку. У групу застрахованих не включалися сільськогосподарські робітники, працівники торгівлі, дрібних підприємств, транспорту, і, таким чином, страхуванням було охоплено лише 10% що всіх працюють. Страхування було поширене в Європейській частині України і на Кавказі.

     Поважно відзначити три моменти: 1) створення  системи обов'язкового соціального  страхування йшло «зверху». Середня  ланка — правління і підприємці — швидше гальмували створення системи  на цьому, початковому, етапі; 2) товариства, каси створювалися в тих галузях, які, з одного боку, були пріоритетні для державного розвитку, а з іншої — найбільш пов'язані з виробничим ризиком (гірська промисловість), тобто там де діяли страхові принципи. Історично страхування могло з'явитися лише після того, як статистика навчилася математично враховувати ризики. Для вірного розуміння цієї посилки треба мати на увазі, що поняття «статистика» в дореволюційній українській термінології означало не лише способи статистичного числення, але і «статистику», яка стала передвісником соціологічної науки; 3) соціальний характер страхування виражався в тому, що джерела страхового фонду мали різне походження (внески робітників, підприємців, казни, а також накопичення від штрафів) і розподілялися у зв'язку з індивідуальною необхідністю.

Список  використаної літератури

     1 Гунчак  Т. Україна:  перша  половина XX  століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288  С. ; Субтельний Орест. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720  с. 

     2. Коник О.О. Селянські депутати з України в I і II Державних думах російської  імперії // Укр. іст. журн. – 1995. – № 5. –  С. 7-10.

     3. Лазанська Т.І. Реформа 1861 року та  її соціально-економічні  наслідки //  Історія  України: Курс лекцій у 2-х книгах. – Кн. 1. – Від найда вніших часів до кінця XIX століття. – К.: Либідь, 1991. –  С. 48.

     4. Початок діяльності лікарняних кас у фабрично-заводській промисловості України // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історія та географія. - Вип.2. - Х.: Основа, 1998. - С.82-88.

     5. Розвиток фабрично-заводської медицини в Україні у 1900 - 1914 р. // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Вип.1. - Х.: Основа, 1998. - С.115-121.

     6. Створення та діяльність «Товариства допомоги гірничим робітникам Півдня Росії» // Вісник Харківського державного університету. - № 401. - Вип.2. - Х.: Основа, 1998. - С.275-280.

     7. Чирко  Б.В.  Історіографічні  аспекти  розвитку аграрної сфери на початку XX ст. – К.: Дніпро, 1996. – 124  с.

     8. Щербак Н.О. Національна політика царизму у Правобережній Україні в кінці XIX – на початку XX  ст. (За  матеріалами  звітів  місцевих державних  установ) // Автореф.  дис. ...  канд. іст. наук. – К., 1995. – С. 6.

     9. Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // Український  історичний журнал. – 1991. – № 2. –  С. 14-16.

     10. Якименко М.А. Крах переселенської політики царизму  в 1906-1913  рр. // Укр.  іст.  журн. – 1996. – № 7. –  С. 18-21.