Теоретичні напрямки макротеоретичних надбань соціологічної науки

• як набуття соціальності індивідами, що народилися в біологічних категоріях жіночої або чоловічої статей;

• як політика рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, а також діяльність зі створення механізмів щодо її реалізації.

Вважається, що термін "гендер" вперше був запроваджений у науковий оббіг американським психоаналітиком  Робертом Столлером у праці "Стать  і гендер: про розвиток мужності та жіночності" (1968). "Гендер" він  розглядав як поняття, що виражає  біологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому не обов'язково пов'язувати буття жінки із жіночністю, а буття чоловіка з мужньою поведінкою. Такий підхід підтримало багато соціологів, особливо феміністичного спрямування. Саме цей підхід започаткував новий напрям соціальних досліджень — тендерних.

Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

Головним інтересом гендерної  соціології ? проблематика, яка раніше вважалась другорядною: сфера повсякденного, інтимного (гендерні ролі, домашні обов'язки, шлюб і т.д.). Значна увага зосереджена на теоретичному аналізі нерівноваги, незбалансованості становищ жінки й чоловіка та їхніх можливостей і шансів у самореалізації, самоутвердженні та саморозвиткові.

Основне завдання тендерної  соціології полягає в осмисленні радикальних змін становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в суспільстві. Однак тендерні дослідження не є суто жіночими. Вони вивчають соціальне життя обох статей, їхню поведінку, ролі, характеристики, спільне й відмінне між ними, соціальні взаємовідносини статей.

Тендерні дослідження  — дослідження соціальних та соціально-психологічних  особливостей жінок або чоловіків. Це дослідження засобів відображення соціального розуміння статевих відмінностей.

Сьогодні тендерні дослідження набули статусу академічної дисципліни в американських та європейських університетах. Наприклад, дослідження з проблем жінок стали частиною освітніх та дослідницьких програм у США, Франції, Великобританії, Канаді та інших країнах. Наукове дослідження й вивчення тендеру все більше поширюється в академічних центрах України, в яких вивчення тендерної проблематики було започатковане в 1990-ті роки. За період свого існування центри жіночих та тендерних досліджень підготували літературу з жіночої та тендерної проблематики. Серед них праці Т. Мельник "Тендерна політика в Україні", Л. Лавриненко "Женщина: самореализация в семье и обществе (тендерный аспект)", Л. Смоляр "Гендерна демократія - стратегія XIX ст.", К. Левченко "Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку" та інші.

До категоріального апарату  тендерної соціології, крім поняття "гендер", належать: "стать", "фемінність", "маскулінність", "андрогінність", "сексизм", "біархат", "патріархат".

Поняття "тендер" означає  рольові соціальні очікування від представників кожної статті. Але на відміну від поняття "стать", воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з тендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками.

Поняття "маскулінність" (лат. masculinus — чоловічий, тут —  мужність, сила) та "фемінність" (лат. femina – жінка, самка, тут жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність розглядають як сукупність фізичних якостей, моральних норм і поведінкових особливостей, властивих будь-якому чоловікові від народження. Так, масуклінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю тощо. Фемінність — це характеристики пов'язані з жіночою статтю, що охоплюють: пасивність, м'якість, лагідність, чуйність, емоційність тощо, а також характерні форми поведінки в кожному конкретному суспільстві. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos — двостатевий). Вона означає індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому. Поняття "андрогінність" з'явилось у літературі в 70-х роках. Американський психолог Сандра Бем була першою, хто розробив опитувальник з вимірювання андрогінності. Її дослідження показали, що майже третина дорослих людей мають високі показники одночасно фемінності й маскулінності. Також виявилося, що андрогінні люди є більш гнучкі і легше адаптуються до оточуючого середовища, ніж ті, чиї показники були зміненими в бік маскулінності. Наприклад, люди, які демонструють традиційні норми маскулінної поведінки, схильні до агресивної поведінки і не схильні до співпереживань та ніжності. Ті, хто поводиться у традиційно фемінній манері вільніше виявляють теплі почуття, співпереживання і ніжність, проте вони менш схильні до демонстрації наполегливості та незалежності. Андрогінні люди можуть бути незалежними і сильними та водночас м'якими і добрими, в залежності від ситуації.

На відміну від андрогінного, маскулінний тип тендерної ролі приводить до негативних суспільних явищ. З досліджень українського соціолога Н. Лавриненко видно, що домінування "чоловічого" в культурі приводить до культу сили в суспільних відносинах. Принцип насильства, який властивий маскулінному світогляду, переноситься на взаємовідносини людини і природи, батьків і дітей, жінок і чоловіків.

Сексизм (лат. sexus — стать) — дискримінація людей за ознакою  статі.

Патріархат визначається як сімейна, соціальна, ідеологічна та політична система, в якій жінка та жіноче завжди підпорядковане чоловікові та чоловічому. Дана категорія є однією з найуживаніших у фемінізмі. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві.

5. Постмодернізм

Цей теоретичний напрям вважається одним з нових (останніх) макротеоретичних надбань соціологічної науки. На думку соціологів, він "стоїть дещо не в одній площині" поруч зі способами пізнання соціальної реальності і самої соціології і більше стосується нового розуміння змін у суспільстві, які сьогодні відбуваються. Цю загальнотеоретичну концепцію запропонував Е. Гідденс, видатний сучасний американський соціолог на XII Всесвітньому соціологічному конгресі у Мадриді в 1990 p., окресливши як постмодерністський напрям, хоча саме це поняття вживалося набагато раніше.

Глибокі зрушення в житті  розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, метою яких є дати більш точне й об'єктивне осмислення і пояснення явищ та процесів останніх десятиліть. Вперше цю проблему порушив А. Тойнбі (праця "Дослідження історії", 1934-1954). Вчений зазначає, що західна цивілізація в останні десятиліття вступила у новий, перехідний період, відмінний від попереднього. Дослідникам цього теоретичного спрямування була властива спроба з'ясувати розбіжність між "модерністю", яка сформувалася на той час, і постмодерністю (неминучого нового майбутнього), показати те радикально нове, що вже з'являється в житті. Постмодерністський напрям у соціології можна умовно поділити на дві течії. Перша - "причинова" – загострювала увагу саме на ролі науково-технічних чинників у механізмі сучасних соціальних змін, і інтерпретована в системі соціального знання як теорія постіндустріального розвитку. Друга - "наслідкова" - відображає постмодернізм як новий соціально-філософський підхід до суспільного життя, культури, людської діяльності. Він є не стільки теоретичною парадигмою, скільки набором концептуальних підходів до соціокультурної реальності. Соціологічна думка постмодерністського підходу синтезує кілька напрямів соціального теоретизування, включає різні інтерпретації сучасної соціальної і культурної реальності. На відміну від теорій індустріального суспільства, – в яких основна увага приділяється науково-технічному прогресу, розвитку нових технологій, які викликають великі зміни в соціальній структурі - соціальних інституціях, способі життя людей, і де модерне суспільство показано в усій своїй суті - надто раціоналізовано жорсткою системою, – постмодерне суспільство характеризується більш ірраціональними й гнучкими формами соціальних зв'язків.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому. Саме такого роду фактори розглядаються ними як критерії суспільного прогресу. Причому, мається на увазі, передусім, зростаюча роль соціального суб'єкта (особистості будь-якої соціальної спільноти - народу, групи) і свободи його діяльності. При цьому і "соціальне" розуміється по-іншому, не на раціональних принципах, владі, прогресі, виробництві.

Теоретики постмодернізму виступають продовжувачами критики модерності капіталістичного розвитку, яку здійснювали  Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фромм  та інші прихильники негативної оцінки "індустріального масового" суспільства. Ця критика стосувалася головним чином сфер культури та суспільної свідомості. Соціологи вважають, що доречно говорити про рівноправність найрізніших культур, незалежно від ступеня їх розвитку, довершеності і т. ін. Тут стверджується рівноправність різних уподобань, стилів життя, стандартів, смаків, поведінок. Гідденс і прихильники постмодернізму вважають, що в суспільстві постмодерністського типу головну роль відіграватиме ідея суб'єктивації всіх соціальних процесів, пов'язаних із культурною активністю соціальних спільнот.

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через  переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної  теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами. Постмодерний напрям відображає новий синтез ідей щодо інтерпретації соціального світу. Один із пошуків інтегрованого підходу в сучасній соціологічній теорії є і намагання синтезувати мікро- та макрорівні аналізу соціальної реальності, представленого теорією "структуралізації" (котру водночас відносяться і до структуралістичного напряму в соціології) Е. Гідденса, де увага зосереджується на передумові і результатах людської діяльності як структурних властивостей соціальних систем.

Один із співнапрямів постмодернізму репрезентується поглядами видатного  французького соціолога та етнолога П'єра Бурд'є (1930-2001). Його погляди видаються досить оригінальними, на перших порах сприймалися як "шокуючі". Напрям його теоретизування не вміщується в межі школи, а інтегрує різні концептуальні ідеї для вирішення на новому рівні традиційних соціологічних дилем.

На думку дослідників, Бурд'є властива зневага до міждисциплінарного підходу, який накладає відбиток на предмет дослідження і на застосовувані методи дослідження. І не дивно, що коло його дослідницьких інтересів досить широке (етнологія, соціологічна теорія, соціологія культури, політики, масових комунікацій, соціальна філософія).

Критичні і нестандартні погляди П. Бурд'є пронизують різні напрями системи соціологічного знання. Однак доречно буде показати окремі фрагменти його теоретизування, що більш стосується постмодернізму.

Оригінальність соціологічного теоретизування Бурд'є виявляється в аналізі взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного. Соціальний світ видається мислителю як складна багатовимірна структура, де об'єктивне і суб'єктивне взаємо пронизується та доповнюється одне одним.

Пояснюючи смисл і механізм соціальної взаємодії, вчений широко використовує поняття "габітусу", "соціального простору". До "габітусу" він відносить все те, що стосується свідомості діячів (індивидів). Це свого роду набір схем (моделей), через які люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, адекватно орієнтуються у безлічі конкретних життєвих ситуацій. "Габітус" визначається як система дії, спосіб відчуття, осмислення і оцінення суб'єктом, що визначається поняттям "стиль життя" соціального світу.

"Поле", згідно з поглядами  П. Бурд'є, є ареною змагань соціальних діячів або групи за поліпшення своїх позицій, за здобуття певного місця в соціальній ієрархії і водночас "поле" є структурною частиною "соціального простору". Тому в соціальному світі є декілька "полів" (економічне, політичне, релігійне, культурне і т. ін.). "Поле" виступає своєрідним різновидом ринку, де використовуються різні види "капіталів" (економічний, культурний, соціальний).

Поняття "каліталу" займає у соціологічній концепції Бурд'є досить вагоме місце. В діях "агента" в "соціальному просторі" капітал виступає в різних формах - не тільки в економічному розумінні. Тут "капітал" слід розглядати як факт закріплення людських соціальних відносин у формі інтересів, поваги, обов'язку, що дає шанси людині на здобуття влади, впливу в межах певного соціального поля і т. п. Капітал проявляється в різних формах: культурний капітал (дипломи, знання, рівень мови, манери); соціальний капітал (зв'язки, мережі впливу).

Бурд'є, як зазначалось, займався найширшим колом питань: соціальне відтворення, система освіти, держава, влада і політика, література, мас-медіа, соціальні науки. В одній з основних його праць "Практичний зміст" - висвітлюються фундаментальні питання співвідношення філософського, антропологічного і соціологічного пізнання, теорії і практики, формування категорій соціальної перцепції; на етнографічному матеріалі аналізується формування і функціонування логіки практики і практичне почуття. Зокрема, саме Бурд'є першим звернув увагу вчених на комплекс проблем, пов'язаних з новим перерозподілом світових ресурсів, появою "нових бідних", за що його іноді називають "ідейним натхненником антиглобалізму".