Теоретичні напрямки макротеоретичних надбань соціологічної науки

В найбільш чіткій і короткій формі  основні моменти теорії символічного інтеракціонізму викладені в  праці Г. Блумера (1900 — 1987 рр.) "Символічний  інтеракціонізм: перспективи і метод" (1969 р.). Різні течії теорії символічного інтеракціонізму акцентують увагу на різних частинах цієї теорії. Так, Чіказька школа зосереджується на здійсненні взаємодії і процесі інтерпретації; школа університету Айови намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок, припускаючи, що людське "Я" є, стабільне і відносно незмінне. Ще один напрямок теорії символічного інтеракціонізму — "рольова теорія". В 1970-і рр. символічний інтеракціонізм вважався основною альтернативою функціоналізму і теорії соціальних систем (особливо в тому вигляді, в якому вони розвивались Т. Парсонсом), які складали в той час панівну парадигму в американській соціології. Крім того, даний підхід мав важливе значення в соціології як критика позитивізму. В останній час найсуттєвішою розробкою в теорії символічного інтеракціонізму є класифікація технік і стратегій спілкування Е. Гоффмана (1922 — 1982 рр.).

Таким чином, символічний інтеракціонізм це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами. Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі, соціалізації, комунікації і дії. Символічний інтеракціонізм мав значний вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним поняттю кар'єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки. Інтеракціоністський Підхід є теоретичною основою теорії наклеювання ярликів, досліджень стереотипів і стигми. Інтеракціоністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм мас тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі без — кінчених трансакцій соціальних діячів. Символічний інтеракціонізм критикується через те, що він не приділяє достатньої уваги різним моментам об'єктивного обмеження соціальної дії. Його витоки пов'язані з поняттям самості у тому виді, в якому воно розроблялось Дж. Мідом, який стверджував, що вирішальне значення для самості як соціального феномену має рефлективність. Соціальне життя залежить від нашої здатності уявляти себе в інших соціальних рисах, а це прийняття ролі залежить, у свою чергу, від нашої здібності до внутрішнього діалогу з собою.

Мід вдається до спроби створити спеціальну теорію людської еволюції. Відповідаючи на питання, що різнить людину від тварини і що робить її особистістю, Мід підкреслює, що специфіка людини визначається відсутністю у неї розвинутої системи інстинктів як основних регуляторів поведінки. Саме тому людина має здатність винаходити символи, що є основою свідомого пристосування до оточуючого середовища, свідомої поведінки і самоспостереження. Головною характеристикою людської дії є використання символів. Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії:

• ступінь узагальнення за допомогою жестів;

• ступінь символічно опосередкового спілкування.

Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно є якби скороченою, звернутою  схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в  цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, являють собою прообраз мови.

Символічна опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що:

• породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом;

• дозволяє ставити себе на місце іншого;

• дозволяє бачити себе очима іншої людини.

Виникнення символічно опосередкованої  взаємодії Мід пояснює функціонально  — необхідністю координувати поведінку  людей, бо у них немає надійних інстинктів, і антропологічно-здатністю  людини до утворення і використання символів. Значущі символи можуть виконувати свою координуючу функцію лише в тому випадку, якщо вони є надбанням групи. Поняття "мати", "батько", "добре", "погано" і т. д. в своєму звучанні і специфічному значенні є надбанням групи, звідки окремий індивід ці значення і здобуває. Людина стає членом суспільства в міру того, як засвоює зразки і норми групової дії.

Поняття "значущий символ" відноситься  перш за все до мови. Мід відзначає, що насправді партнери під час спілкуванням ніколи не говорять на досконало однаковій мові. Внаслідок цього часто виникають ситуації непорозуміння або помилкового розуміння, що веде до порушення взаємодії. Ці порушення (викривлення) можуть, бути виправленні за допомогою метакомунікації, тобто такого спілкування, в процесі якого партнери порівнюють зміст понять, що застосовуються ними, і виробляють спільну систему значень. Звідси випливає, що:

• людина здійснює діяльність стосовно об'єктів на основі тих значень, які вона їм надає;

• самі ці значення є продуктом соціальної взаємодії;

• значення виникають і змінюються за допомогою їх інтерпретації, перевизначення.

Суспільство, за Мідом, — це сукупність осіб, з якими індивід підтримує взаємодії і чиї позиції, чиє відношення .є для нього основою саморозуміння і планування власних вчинків. Виникнення суспільства Мід пояснює в кінцевому рахунку фізіологічними причинами - необхідністю задоволення певних потреб, перш за все потреб у їжі і продовженні життя. Але навіть в задоволенні фізіологічних потреб індивід "зав'язаний" на інших людях.

Символічні інтеракціоністи виділяють  реальне і ідеальне суспільство, розглядаючи їх через призму широти і якості взаємодії. Ідеальне суспільство вони характеризують всезагальністю норм і втягуванням в процес комунікації всього людства. Передумови виникнення ідеального суспільства вони вбачають в розширенні світогосподарських зв'язків, політичних союзів держав, універсальних релігій. При ньому вони підкреслюють конструктивну роль соціальних конфліктів.

Суттєве значення для розвитку сучасної соціології мас ролева концепція символічного інтеракціонізму. Поведінка людини, згідно цієї концепції, обумовлена структурою її особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок "усуспільненого іншого". Багатомірну поведінку людини можна подати у вигляді певного набору соціально-типових, усталених шаблонів її поведінки — "ролей", які людина відіграє в суспільстві. Згідно символічного інтеракціонізму, аналіз "ролей" людини дає міцні підвалини для судження не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в будь-яких поведінкових акціях.

3. Структурний функціоналізм

Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Теоретичне підґрунтя для становлення структурно-функціонального аналізу було сформоване ще задовго до виникнення соціології як науки. Так ідеї функціонування суспільства як системи взаємопов'язаних елементів знаходимо ще у Платона та Аристотеля, мислителів епохи Відродження. Дещо пізніше Т. Гоббс у своєму "Левіафані" порівнює суспільство з живим організмом, де кожен орган виконує специфічні функції. Наукове ж підґрунтя для формування структурного функціоналізму було закладене у працях О. Конта, Г. Спенсера та Е. Дюркгейма. Зокрема у соціальній статиці О. Конта йдеться про будову суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємно проникних один у одного елементів. Г. Спенсер, продовжуючи традиції Т. Гоббса, також порівнює суспільство з живим організмом, але робить це порівняння уже опираючись на наукову теорію. Саме у Спенсера вперше вживаються окремі категорії, що нерозривно пов'язані з структурно-функціональним аналізом, наприклад, соціальна система, соціальний інститут тощо. Дюркгейм доводить що суспільство — це колективне ціле, що будується на індивідуальних свідомостях, що пояснення соціального життя слід шукати не у діяльності окремого індивіда, а у закономірностях суспільного життя узагалі.

Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:

· дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем;

· дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв'язків усередині них

· визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.

Саме тому один із попередників структурно-функціонального аналізу  А. Радкліфф-Браун зазначив, що "функціоналізм  — це спроба осягнення суспільного  життя як цілісності, як певної функціональної єдності" [8, с. 127].

Основоположниками структурно-функціонального  аналізу прийнято вважати американських  соціологів Толкотта Парсонса (1902 - 1979) та Роберта Мертона (нар. в 1910 p.).

Основи своєї наукової концепції Т. Парсонс виклав у  працях "Структура соціальної дії" (1937), Соціальна система" (1951) та "Теорії суспільства" (1964). Парсонс неодноразово вказував, що його соціальна теорія ґрунтується не на даних емпіричних досліджень, а на логічному узагальненні. Учений був впевнений, що наукова теорія повинна формуватися на усвідомленні соціологом теоретичних засад своєї концепції, що виходять з логіки, а не з практики. Теоретичні засади концепції Парсонса опиралися на праці Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето.

В основі соціологічної концепції ученого три категорії - соціальна система, соціальна функція та соціальна рівновага. Під соціальною системою він розумів комплекс повторюваних і взаємопов'язаних соціальних дій. Беручи за основу теорію соціальної дії М. Вебера, Т. Парсонс ставить в площину свого дослідження такі питання як залежність соціальної дії індивіда від ситуації, соціальних норм, що прийняті суспільством та дій інших індивідів. Для нього є важливим розв'язання такої проблеми як співвідношення дій окремого індивіда з його особистими інтересами і потребами та суспільства з усталеним у ньому порядком. Парсонс доводить, що дія індивіда є усвідомленою, але він будує її, опираючись на цінності, принципи і норми суспільної поведінки. Отже, діяльність людини залежить від трьох факторів - соціального виміру, що ґрунтується на певному усталеному соціальному порядку, соціальних нормах, особистісного виміру, який опирається на усвідомлення соціальним суб'єктом власних вчинків та культурного виміру, підґрунтям якого є прийняті у суспільстві культурні цінності. Існування останніх є обов'язковою умовою стабільного функціонування соціальної системи, оскільки культурні цінності, прийняті особистістю, дозволяють їй безболісно сприймати норми обов'язкової поведінки в межах соціальної системи. За такою системою фундаментальні суспільні цінності повинні стати цінностями особистості, що і є основою її соціальної дії. Тільки за таких умов досягається стабільне функціонування соціальної системи, соціальна рівновага. Втім, як доводить Парсонс, соціальна система мусить володіти також засобами контролю за соціальними діями окремих суб'єктів, що повинні протидіяти порушенням соціальної рівноваги. Розробивши теорію соціальної системи і рівноваги у ній, Парсонс тим самим применшив значення соціальної динаміки, соціальних протиріч та конфліктів, за що його концепція згодом зазнала чимало критичних зауважень, особливо з боку прихильників теорії соціального конфлікту.

Отже, наукові розробки Парсонса стали прогресивною соціологічною концепцією того часу, яка пояснювала загальні механізми існування суспільства як цілісної системи, роль і місце у ньому окремих елементі в, зв'язки суспільства з такими соціальними системами як особистість та культура. Проводився глибокий аналіз основ формування стабільності у соціальній системі, насамперед у суспільстві. Разом з тим, концепція Парсонса містила ряд недоліків. По-перше, вона носила суто теоретичний характер і мала значний розрив з практикою. По-друге, його наукова теорія стала аналізом суспільства узагалі, разом з тим аналіз дрібніших соціальних систем досліджувався Парсонсом меншою мірою. По-третє, вона описувала загальні особливості функціонування суспільства, не враховуючи специфічні особливості окремих суспільств. І нарешті, концепція Парсонса стала теорією суспільства у стані рівноваги, минаючи проблему соціальних протиріч і конфліктів, що виникають у ньому.

Таким чином, соціологічна теорія Т. Парсонса потребувала уточнення і коригування.

Враховуючи недоліки наукової концепції Т. Парсонса, його послідовник Роберт Кінг Мертон поставив за мету удосконалити її. Насамперед Мертон виступив проти тези Парсонса про всеохоплюючий і всезагальний характер структурно-функціонального аналізу, відкидаючи значимість емпіричних досліджень. Враховуючи неповторність різних соціальних явищ, Мертон пропонує ввести так звані теорії середнього радіуса дії. Завдяки останнім відбувається накопичення і узагальнення емпіричних даних, на основні чого згодом поповнюється фундаментальна соціологічна теорія. Таким чином, теорії середнього радіуса дії виступають своєрідним містком між емпіричними дослідженнями та теорією суспільства як цілісної системи. По-друге, на відміну від свого попередника, чия концепція носить здебільшого структуралістський характер, теорія Мертона передусім функціональна. Функцією Мертон називає те явище, яке слугує саморегуляції соціальної системи або пристосування її до середовища. Усі функції Мертон поділяє на ті, наслідки дії яких передбачаються соціальними суб'єктами (відкриті), та ті, чиї наслідки не усвідомлюються соціальними суб'єктами (приховані або латентні). Якщо ж наслідки дій соціального суб'єкта ведуть до послаблення саморегуляції соціальної системи, має місце так звана дисфункція, тобто формування нестабільності в межах соціальної системи. На відміну від Парсонса, який лише припускав існування протиріч і конфліктів у межах соціальної системи, але не досліджував їх, Мертон приділяє цій проблемі достатньо уваги. Назву терміну, що характеризує стан нестабільності соціальної системи, відхилення її від стандартних рамок, він запозичує у Е. Дюркгейма, називаючи таке явище аномією. Дисфункції на думку ученого полягають у порушенні рівноваги між двома частинами соціальної системи: цілями та інтересами соціальних суб'єктів, що випливають з меж культурних цінностей соціальної системи та нормативних засобів соціального контролю. Інакше кажучи, якщо зразки поведінки не знаходять підтримки з боку культури, то соціальні норми стають другорядними, соціальний суб'єкт на них не зважає і не дотримується їх.