Способы разрешения конфликтов

Способы разрешения конфликтов.

Стиль поведения в конфликте совпадает по значению со способом его разрешения.

Относительно общения между людьми стиль есть манера вести себя, совокупность

характерных приёмов, отличающих образ действий, т. е.

в данном случае способ преодоления конфликтной ситуации, решение проблемы,

приведшей к конфликту. Следовательно путь к урегулированию конфликтов лежит

через те же пять способов упомянутых в предыдущем разделе. При этом

приходится принимать в расчёт ряд существенных обстоятельств, которые так или

иначе сводятся к использованию мер стимулирования, включая убеждение и

принуждение.

Во-первых, основная задача в урегулировании любого конфликта состоит в том,

чтобы по возможности придать ему функционально-положительный характер, свести

к минимуму неизбежный ущерб от негативных последствий противостояния или

острого противоборства. Такой результат достижим, если участники конфликта

проявят честный и доброжелательный подход к улаживанию своих разногласий,

общую в этом заинтересованность, если они приложат совместные усилия к поиску

положительного решения на основе консенсуса, т.е. устойчивого, стабильного

согласия всех сторон,

При консенсусе вовсе не обязательно, чтобы общее согласие было единогласием —

полным совпадением позиций всех участников процесса урегулирования конфликта.

Достаточно того, чтобы отсутствовало возражение кого-либо из оппонентов, ибо

консенсус несовместим с отрицательной позицией хотя бы одной из сторон,

участвующих в конфликте. Конечно, тот или иной вариант согласия зависит от

природы и типа конфликта, характера поведения его субъектов, а также от того,

кто и как управляет конфликтом.

Во-вторых, возможен двоякий исход конкретного конфликта - его полное или

частичное разрешение. В первом случае достигается исчерпывающее устранение

причин, вызвавших конфликтную ситуацию, а при втором варианте происходит

поверхностное ослабление разногласий, которые со временем могут вновь

обнаружить себя.

При полном разрешении конфликт прекращается как на объективном, так и на

субъективном уровнях. Конфликтная ситуация претерпевает кардинальные

изменения, ее отражение в сознании оппонентов означает трансформацию,

превращение «образа противника» в «образ партнера», а психологическая

установка на борьбу, противодействие сменяется ориентацией на примирение,

согласие, партнерское сотрудничество.

Частичное же разрешение не искореняет причины конфликта. Оно, как правило,

выражает только внешнее изменение конфликтного поведения при сохранении

внутреннего побуждения к продолжению противоборства. Сдерживающими факторами

выступают либо волевые, идущие от разума аргументы, либо санкция сторонней

силы, воздействующей на участников конфликта. Предпринимаемые меры

направляются на то, чтобы убедить или заставить конфликтующие стороны

прекратить враждебные действия, исключить чье-либо поражение, указать на

средства, способствующие взаимопониманию.

В-третьих, отдельное лицо или социальная группа, соотнося интересы

конфликтующих сторон и параметры их поведения, выбирают приоритетный для себя

способ разрешения конфликта, наиболее доступный и приемлемый в данных

условиях. Необходимо понимание того, что не всякий стиль, следовательно, и

способ подходят к конкретной ситуации. Каждый из способов эффективен лишь при

разрешении определенного типа конфликтов.

Способ конфронтации часто избирают участники коллективных трудовых споров,

локальных и всеобщих социальных конфликтов. Нередко они доводят свои

разногласия с работодателями по социально-трудовым проблемам до крайней формы

— забастовки, пуская в ход угрозу нанесения ощутимого экономического ущерба,

а также психологическое давление посредством проведения митингов,

демонстраций и голодовок, выдвижение политических требований к органам власти

и т.п. Сотрудничество — весьма результативный способ разрешения конфликтов в

организациях, позволяющий путем открытого коллективного обсуждения, взаимного

согласования достигать удовлетворения интересов конфликтующих сторон.

Широко распространённым способом разрешения конфликтов является ныне компромисс.

Классический пример компромисса — отношения продавца и покупателя на рынке -

результат купли-продажи (главным образом соглашение о цене) и есть желанный

плод компромисса, взаимных уступок, устраивающих обе стороны.

Вместе с тем постоянное обращение к компромиссам показывает, что нет

универсальных, единственно пригодных средств, что любой способ как

совокупность приемов и правил имеет ограничения в зависимости от ситуации,

участников конфликта и решаемых ими задач. Компромисс тем и удобен, что не

противостоит другим способам урегулирования конфликтов, не исключает их

использования наравне или в сочетании с собой.

В-четвертых, конфликтующая сторона может при определенных условиях

воспользоваться не одним, а двумя-тремя или вообще всеми способами разрешения

конфликта. Это обстоятельство также служит подтверждением того факта, что ни

один из пяти стилей поведения в конфликтах, способов их разрешения нельзя

выделять, признать как наилучший и соответственно как наихудший. [3.C,219-

220]

     Вывод: Главное заключается в том, что нужно обрести умение с пользой

применять любой из способов, сознательно делать тот или иной выбор, исходя из

конкретной конфликтной ситуации.

Заключение.

Таким образом, в реферате на тему «Стадии развития конфликта, методы

разрешения конфликтов» были рассмотрены вопросы необходимые для раскрытия

вышеназванной темы.

В целом выделяют две группы конфликтов — функциональные конфликты и

дисфункциональные конфликты первой группы ведут к повышению эффективности

организации, а конфликты второй группы приводят к снижению личной

удовлетворенности, разрушению группового сотрудничества. Существуют четыре

основных типа конфликтов: внутриличностный, межличностный, конфликт между

отдельной личностью и группой и межгрупповой конфликт.

Причинами конфликтов - это различия в представлениях и ценностях ведут к

конфликту, потому что, вместо того чтобы объективно анализировать проблему,

люди часто рассматривают только те взгляды, альтернативы и аспекты ситуации,

которые благоприятны лишь для их группы и личных потребностей. [5]

Способами выхода из конфликтов являются средства убеждения, навязывание норм,

материальное стимулирование, использование власти.

Список используемой литературы.

1.     Бородкин Ф.М., Коряк Н.М. "Внимание: Конфликт!"- Новосибирск, 1989-164с.

2.     Ворожейкин И.Е., Кибанов А.Я., Захаров Д.К. Конфликтология: Учебник.-

М.: Инфра-М, 2000—224с.

3.     Дмитриев  А. В. Конфликтология: Учебное пособие.-М.: Гардарики, 2000-320с.

4.     http://teolog.ru/ib/idex.php?асt=SFsf=29 
 

Соціологія України початку ХХ століття

На початку ХХ століття соціологія в Україні безперечно розвивалася під впливом розростання ідей про національне відродження українського народу. Соціологічна думка відображала перехід національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства до стадії організованої соборної української державності

Своєрідним політичним кредом стало утворення в 1900 р. Революційної Української партії, в якій відмічалось, що “почалося пробудження України до волі та незалежності, що нація стала на новий шлях і прогресивні сили повинні очолити її, щоб досягнути ідеалу, але повинні пам’ятати, що тільки предтеча того великого, ідучого за нами”. На початку ХХ століття в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають нові політичні партії, народжуються нові прогресивні сили, які об’єднали найрізноманітніші сили суспільства.

В 20-х роках в Україні існувала певна свобода політичної думки. Представниками прогресивної інтелігенції: вчені, політичні діячі В.Винниченко, Роман Роздольський, Борис Крупницький і, звичайно, Михайло Грушевський та багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверенності.

Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали тогочасні політичні процеси, які відбувалися тоді в Україні, - від ліберально-демократичний до соціалістичних.

Але перш ніж говорити про роль М.Грушевського в українській соціології, слід коротко згадати хто такий Грушевський, яку роль відіграв він у громадському та науковому житті суспільства.

Народився Михайло Сергійович Грушевський 29 вересня 1866 року в м.Хелмі. Виростав на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). Працював в університеті під керівництвом Володимира Антоновича.

Активний член київської Громади, голова Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, редактор «Наукових записок» цього товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року — голова Української Центральної Ради.

Автор багатотомної праці «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін.

Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похований на Байковому кладовищі.

Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору.

Що стосується української соціології, то Грушевський виступає в ній як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному грунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої “класової держави” Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає суперечності, які виникають між шарами військовими і духовенства, аристократією палацовою і провінційною і т.п. І тут звертає увагу на таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.

В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої і древнішою формною українського життя.

У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з’ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті і не привнесено варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності.

У поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістичні погляди Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія України буде опиратися на чесну справедливу федерацію з Росією. Пізніше під напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету України.

Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.

Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.

Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.

Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.

Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що ґрунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства.

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачеві про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.

Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.

Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці — невичерпне джерело мудрості на всі віки.

Список літератури

1. Соціологія: наука об обществе / по общей ред. Андрущенко В.П., Горлача Н.И. – Харьков, 1997.

2. Український енциклопедичний словник – УСЕ. – Київ, 2001.

3. Піча І. Соціологія. – Київ, 2000.