Социальные системы

   Ціннісні орієнтації - соціальні  цінності, які спрямовують діяльність  та соціальну поведінку особистості  і поділяються нею.

   Ціннісні орієнтації виступають  як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку.

   Соціальні настанови - соціально  визначені загальні орієнтації  особистості, які відображають  можливості особи діяти відповідно  до об´єкта дії.

   Людину як суб´єкта окреслюють мотиви, які характеризують її ставлення до інтересів і ціннісних орієнтацій.

   Мотиви - усвідомлена потреба  особистості-суб´єкта у досягненні  певних цілей, бажаних умов  діяльності.

   Мотиви класифікують, виокремлюючи  серед них основні - матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та ін. У свою чергу, кожен з них має свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські та ін. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні тощо.

   Особистість є не тільки  наслідком, а й причиною соціально  значущих дій в певному соціальному  середовищі. Економічні, політичні,  ідеологічні та соціальні відносини  певних історичних типів суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер її практичної діяльності. Саме в процесі діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого - виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу. Вони виявляються в діяльності людини як особисте ставлення до дійсності.

 Соціальні відносини є тривкою  системою зв´язків індивідів,  що склалася в процесі їх  взаємодії в конкретному соціальному  середовищі. Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.

   Соціальна якість людини - сукупність взаємопов´язаних елементів,  які зумовлені особливостями  соціальної взаємодії особистості  з іншими людьми у конкретних  історичних умовах.

  До елементів, що складають соціальні якості людини, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

   Кожна людина  має власні ідеї, мету, думки і  почуття. Ці індивідуальні якості  визначають зміст і характер  її поведінки. Однак для соціології  істотне значення мають не  індивідуальні, а соціальні думки  і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об´єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Підстави для соціальної типологізації особистостей можуть бути найрізноманітніші, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Найважливіші з них - статус і роль в системі соціальних відносин.

   Соціальний тип особистості - результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

   Соціологія виокремлює  такі типи особистості:

   -  ідеальний  -  втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства;

   -  нормативний  -  репрезентує сукупність якостей  особистості, необхідних для розвитку  даного суспільства;

   -  реально існуючий, або модальний -  переважаючий  тип особистості на певному  етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, а тим більше ідеального типів.

   Інша типологія  особистості побудована на уявній  трикомпонентній структурі: гармонійний,  традиційний, технократичний та  неадагітований тип. Вона може  бути корисна під час аналізу сучасних тенденцій розвитку українського суспільства.

   Найважливіші  компоненти структури особистості  -  пам´ять, культура і діяльність.

   Пам´ять -  система  знань, засвоєних особистістю  в процесі її життєдіяльності.

   Вона є відображенням дійсності у формі як певної системи наукового знання, так і повсякденних знань відповідно до мети, яку переслідує особистість.

   Культура особистості  -  сукупність соціальних норм  і цінностей, якими вона керується  в процесі практичної діяльності.

  Постає як реалізація потреб та інтересів особистості, визначає особливості, взаємодії суб´єктів соціального процесу.

   Діяльність -  цілеспрямований  вплив суб´єкта на об´єкт.

   Поза відносинами  суб´єкта та об´єкта діяльність  не існує. Вона завжди пов´язана з активністю суб´єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об´єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

   Опосередкованою  ланкою між метою суспільства  та особистості виступає соціальна система.

   На підставі  того, як індивід стає елементом  соціальної організації, інтегрується  в суспільство, визначається спроможність  соціальної організації впливати  на особистість (соціалізувати  її), а також її здатність піддаватися  впливу інших людей.

 

     2,   Освіта, як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві.

 

З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта - це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя.

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним  ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи - школи XXI століття.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задовольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Унаслідок цього стабілізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи соціальну діяльність. У зв'язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об'єднана система може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення.

Освіта відрізняється  від інших соціальних інститутів своєю спрямованістю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі - соціалізації індивіда..

Третя соціальна функція  системи освіти - могутній вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Тим самим освіта посідає певне місце в системі культурних цінностей людини. Вона великою мірою визначає "якість людського матеріалу" в суспільстві. Загалом система освіти виконує надзвичайно важливу функцію передачі культури суспільства від одного покоління до наступного. Більше того, школа допомагає молодим людям набути навичок, потрібних для життя в суспільстві, і, як зауважують американські соціологи, вчить дітей різноманітних соціальних ролей, що їх покликані грати в цьому суспільстві дорослі.

Наголошує на активній і  вирішальній ролі освіти в розвитку людини і Ф. Філіппов. Окрім того, він ґрунтовно викладає соціальні  функції освіти, їх взаємодію з  працею, соціальною структурою, політичним устроєм суспільства, його духовним життям.

В. Нечаев детально описує навчання як вид соціокультурної  діяльності, відзначає перспективну, світоглядну, виховну функції освіти, показує, як формуються соціальні орієнтації учнів та розвиваються їхні здібності.

Для висвітлення соціальної суті освіти як засобу розвитку людини окрім опису її функцій можна  піти й шляхом розкриття змісту структурних  елементів освітньої системи. Таке пропонують дослідження Ф. Філіппова. Проблеми освіти він розподіляє на проблеми загальної школи, вищої, професійної, педагогічних кадрів, співвідношення освіти і технічного прогресу тощо. В. Нечаев теж не відступає від розгляду структури освіти, але основним, фундаментальним серед багатьох елементів освіти він вважає сам процес навчання, який інтерпретує в різних відносинах. У Законі України "Про освіту" виділено такі елементи освіти:

• дошкільна освіта і  виховання - здійснюються разом із сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній  повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення вмінь, навичок, потрібних для навчання у школі;

• загальна середня освіта - забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

• позашкільна освіта і виховання - забезпечує творчу самоорганізацію  дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

• професійно-технічна освіта - забезпечує здобуття громадянами  робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

• вища освіта - забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання  громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково-педагогічних кадрів;

• післядипломна підготовка - забезпечує систематичне поновлення набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

• аспірантура і докторантура - забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;

• самоосвіта - система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає  передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в  різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Соціальна функція освіти - роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства  або окремих його сфер.

На її особливості  впливають рівень розвитку і потреби  суспільства, сформульовані Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Соціальна функція освіти - роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

На її особливості  впливають рівень розвитку і потреби  суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає  змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.

Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності - релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. З настанням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти.

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта - це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне  значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфліктів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в США з´явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося скасувати обов´язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з´ясовувати освіту потенційних працівників, зобов´язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу, вони заперечували зв´язок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх словами, соціал-дарвіністським ухилом.