Роберт Мертон про витоки девіантної поведінки та її врахування в соціально - політичному управлінні

Зміст

Вступ………………………………………………………………………3

1. Роберт Мертон про витоки та види девіантної поведінки………4 – 9
2. Врахування та профілактика девіантної поведінки у практиці соціально – політичного управління………………………..….10 – 13

Висновки…………………………………………………………………14

Список використаної літератури……………………………………….15

Вступ

Актуальність теми. Людство не знає такого суспільства, у якому всі його члени поводять себе відповідно до загальних нормативних вимог. У суспільстві завжди існують особи чи групи, що порушують встановлені суспільством правила. Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальним нормам, називається девіантною. Питання девіантної поведінки є досить актуальним і цікавим. Саме через неї проходять негативні витоки соціуму. Внаслідок відхилень від нормальної поведінки відбувається руйнація спокійного укладу життєдіяльності. Пояснити сутність і причини девіацій намагалися такі відомі соціологи, як Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.

Вперше в історії соціальна девіантна поведінка досліджується у творчості Дюркгейма (“Самогубство” 1913р.). Роберт Мертон одним з перших в історії соціології пропонує системний підхід у вивченні змісту та суті девіації. У його теорії обґрунтовується поняття нормативного типу, що дістає назву конформіст.

Концепція Мертона є суттєвим розвитком положень про соціальну аномію Дюркгейма, ця концепція диференціює різноманітні типи девіації, фіксує критерії та ознаки змістовного визначення девіантних типів.

Метою даного реферату є дослідження видів та витоків девіантної поведінки за Р. Мертоном та необхідність їх врахування у соціально – політичному управлінні.

Завданнями даної роботи є:

• Пояснити поняття девіантної поведінки
• Дослідити витоки та види девіантної поведінки
• Розкрити суть врахування девіантної поведінки у соціально – політичному управлінні

Об’єктом даного реферату виступає явище девіантної поведінки, а предметом є її види та необхідність їх врахування у соціально – політичному управління.

1.Роберт Мертон про витоки та види девіантної поведінки

Вивчаючи дисфункціональні явища, Роберт Мертон приділив велику увагу аналізу різних типів девіантної поведінки, які він розглядав як реакцію на деформації і напруження соціальної структури. Результатом цього дослідження стала його праця « Соціальна структура і аномія ». Під аномією Мертон розумів особливий морально – психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, що характеризується розкладанням системи моральних цінностей і вакуумом ідеалів. Причиною аномії він вважав суперечність між « нормами – цілями » культури (прагнення до влади, багатства, успіху як установки і мотиви особистості) та існуючими соціальними нормами – засобами досягнення цих цілей.

Вивчаючи соціальні та культурні джерела відхилення, американський соціолог зосередив увагу на типах пристосування (адаптації) до культурних цілей та інституційних засобів (норм) людей, що займають різне положення в соціальній структурі суспільства. В результаті ним були запропоновані п'ять типів пристосування.[3]

Роберт Мертон спробував застосувати дюркгеймівске поняття аномії та соціальної солідарності, аналізуючи соціальну дійсність США. Для більшості американців життєвий успіх, особливо виражений у матеріальних благах, перетворився на культурно визнану мету. При цьому тільки певні чинники, наприклад, хороша освіта і високооплачувана робота, отримали схвалення в якості засобів до досягнення успіху. Ніякої проблеми не було б, якби всі американські громадяни мали однаковий доступ до засобів досягнення матеріального успіху в житті. Але біднякам і представникам національних меншин часто доступні лише більш низькі рівні освіти і мізерні економічні ресурси. Сильні обмеження можуть штовхнути їх до нонконформізму та вчинення нетрадиційних вчинків, так як вони не в змозі досягти загальновизнаних цілей законними засобами. Вони намагаються домогтися престижної мети будь – якими засобами, включаючи порочні та злочинні.

Однак «відсутность можливостей» і прагнення до матеріального благополуччя недостатньо для створення тиску в бік девіації. Товариство з жорсткою класовою чи кастовою структурою може не давати всім своїм членам рівних шансів висунутися, але в той же час вихваляти багатство, так як було у феодальних суспільствах середньовіччя. Тільки тоді, коли суспільство проголошує загальні символи успіху для всього населення, обмежуючи при цьому доступ безлічі людей до визнаних засобів досягнення таких символів, створюються умови для антигромадської поведінки.[9]

Представлена типологія в літературі визначається іноді як «класифікація типів девіації Мертона». Однак у самого соціолога вона називається дещо по – іншому – « типологія способів індивідуальної адаптації».

Конформізм означає повну  солідарність особистості з громадськими цілями, та з соціально схвалюваними засобами їх досягнення. Цей тип особистісної поведінки протилежний девіантній. Він заснований на залежності людини від пануючих стандартів, думок, стереотипів і установок з метою самозбереження, безпеки, виживання. Без наявності конформістської поведінки не можна було б говорити про стабільність, соціальний порядок у розвитку суспільства. Чим ширше представлений конформістський тип пристосування, тим більше стійким і спокійним (надійним) є суспільне життя.

Всі інші типи поведінки  можуть бути розглянуті як девіантні. Разом з тим всі вони, в тому числі і конформістський тип, виступають способами пристосування до цілей і засобів їх досягнення, характерними для даного суспільства. Мертон не протиставляє їх одне одному, точно так само як не вважає девіацію виключно негативним явищем (що роблять багато науковців).[2]

Прошарок, особистісний профіль якого Р. Мертон називає «конформістом», отримав назву «середній клас», або «клас власників». Сама наявність власності та тих зручностей і радощів життя, що з нею пов’язані, робить їх захисниками існуючих порядків. Звичайно, сучасний американський чи західноєвропейський конформіст – це зовсім не та маленька, сіренька, залякана усім на світі, а особливо керівництвом і владою, людина. Така людина усвідомлює та веде себе як громадянин, що в якомусь наближенні контролює середовище свого проживання. Тому таке соціальне середовище визначається як “громадянське суспільство”.

Конформіст справді не прагне до змін, тобто не намагається  стати персональним агентом соціотворчих дій, постійно співвідносячи власне життя із обраною даним суспільством нормативно – суспільною орієнтацією на майбутнє і виробленою системою історичних дій по його досягненню. Він не бунтар, не негативіст.

І все ж певну, часто не усвідомлену, участь в історичному процесі бере і він. Чесна праця, законослухняність, моральність, почуття обов’зку, відповідальність та інші чесноти – це той резерв людських якостей, якими наповнюється суспільство, що прагне здійснити контрольований розвиток, провести зміни в рамках закону, компромісу і громадянської злагоди. У цьому значенні можна погодитися з позитивною оцінкою даного людського типу. Але з одним уточненням: Р. Мертону, як і всім функціоналістам взагалі, він любий тим, що є фактором стабільності і порядку. [5]

Друга можлива реакція  називається інновацією; вона передбачає згоду з схвалюваними даною культурою цілями, але заперечує соціально схвалювані способи їх досягнення. «Інноватор» використовуватиме нові, але незаконні засоби досягнення багатства – він займається рекетом, шантажем чи робить так звані «злочини білих комірців» (начебто розтрати чужих грошей). Але така форма пристосування можлива лише при недосконалості соціалізації індивідів, що дозволяє їм нехтувати інституційними засобами, зберігаючи при цьому спрямованість до успіху.

Третя форма адаптації, названа ритуалізм, передбачає заперечення цілей даної культури, але згоду використовувати соціально схвалювані засоби. Для багатьох «ритуалістів» характерний афоризм. «Високо злетиш – боляче впадеш», звідси для них типові, на думку Мертона, висловлювання «Я намагаюся не висовуватися», «Не нашого розуму справа», «Я граю обережно» і т.д. Як він зазначає це тип пристосування індивіда, який особисто прагне уникнути небезпек і невдач шляхом відмови від основних культурних цілей і прихильності будь – кому, хто обіцяє безпеку рутинному розпорядку та інституціональним нормам.

Четверта форма, названа втечею від дійсності (ретритизм), спостерігається у випадку, коли людина одночасно відкидає і цілі, і соціально схвалювані засоби їх досягнення. Найбільш яскравим проявом ретритизма стають маргінали: бродяги, пияки, душевнохворі, наркомани. Вони створюють власну замкнуту субкультуру, яка за своєю природою надзвичайно пасивна і не спрямована відкрито проти суспільства. Ретритизм зневажають тому, що відносяться до цього способу адаптації та типу поведінки люди, які відмовляються від прагнення до успіху як головної мети життя і від прийнятих у суспільстві інституційних засобів її досягнення. По суті, ретритизм означає спосіб самоізоляції від суспільства, відмови від взаємодії з ним.

Нарешті, заколот, подібно втечі від дійсності, теж одночасно заперечує і культурні цілі, і соціально схвалювані засоби їх досягнення. Але він призводить до заміни старих цілей і засобів на нові, розвивається нова ідеологія. У порівнянні з ретритизмом, який також відкидає прийняті в суспільстві цілі та засоби, заколот як спосіб відхилення характеризується внутрішньою і зовнішньою активністю його суб'єктів, готовністю змінити суспільство в корені, навіть шляхом соціальної революції. Заколот – це найбільш радикальний спосіб адаптації, що виникає тоді , коли існуюче суспільство в якихось важливих аспектах свого життя вичерпало себе – як з точки зору цілей, так і прийнятих в ньому засобів його зміни. [1]

Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтована на досягнення основних цінностей групи, являє собою правило, а не виняток. Уже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупність людей як про групу чи суспільство.

Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, який чиниться прагненням до успіху, пов'язаний із завоюванням престижу, призводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі заходів, що застосовуються для досягнення цієї мети. Доктрина « мета виправдовує засоби» стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури зайво звеличує ціль, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступ до апробованих засобів її досягнення. Іншими словами, положення такого роду і пов'язане з тим, що поведінка відбиває недостатність координації, яка існує в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні і в сфері міжнародних відносин. Акцент на національному могутність не поєднується належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих в міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до втрати міжнародного права; договори стають клаптем паперу, «неоголошена війна» служить технічним вивертом, бомбардування цивільного населення отримує раціональне обгрунтування абсолютно так само, як в подібній же ситуації в суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.

Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний  розподіл емоцій відносно складових  її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік заклопотаності, майже виключний успіх в цьому змаганні, виникає напруга, що веде до виходу з ладу регулюючої структури. Разом з приниженням в результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, яку утилітаристи помилково вважають типовою для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду і страх перед покаранням є єдиними результатами.

Слід мати на увазі, що викладені вище міркування, викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етичної бажаності координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, слід погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однією з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованої і регульованої поведінки людей, ефективність цієї функції все більше обмежується в міру того, як роз'єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогнозованість повністю зникає і настає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією. [4]

Концепція Мертона важлива перш за все тому, що вона розглядає конформізм і девіацію, як дві чаші одних ваг, а не як окремі категорії. У ній також зроблений наголос на тому, що девіації не є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальноприйнятих стандартів, як часто припускають багато людей. Злодій не відкидає, а соціально схвалює мету досягнення матеріального благополуччя. Він може так само захоплено ставитися до цієї мети, як і молода людина, що успішно просувається вгору по службових сходах. Особа, що уособлює ритуалізм, не відмовляється від загальноприйнятих правил роботи, але виконує їх занадто буквально, чим доводить до абсурду. Однак обидві ці людини виявляють девіантну поведінку.

2.Врахування девіантної поведінки у практиці соціально – політичного управління

Мертон намагається з’ясувати не біологічні імпульси девіантної поведінки, а її соціальні та культурні витоки. Девіантна поведінка на його думку є реакцією на певну ситуацію в соціальній та культурній структурі, а саме ситуацію невідповідності між найважливішими їх компонентами. До них він відносить: 1) Визначені цілі, наміри та інтереси, які є законними для всього суспільства у цілому, та такими яких варто прагнути. 2) Прийнятні, тобто узгодженні з ціннісними настановами цього суспільства, способи досягнення цих цілей та інституціолізовані норми людської поведінки. Головна гіпотеза Р. Мертона полягає у тому, що девіантна поведінка може бути розглянута як симптом невідповідності між визначеними суспільством прагненнями та соціально структурованими засобами їх досягнення. Це означає, що надзвичайно сильному акценту на певних цілях не відповідає таке ж акцентування інституційних способів поведінки людей. Девіантна поведінка виступає своєрідним пристосуванням до такої невідповідності.[10, с. 195]