Види суперечок

Суперечка заради переконання 

      Розпочинаючи  суперечку цього типу, пропонент  ставить за мету нав'язати свої переконання (або ідеї своєї політичної партії, релігійної чи іншої організації) іншим людям. При цьому його не хвилюють (чи мало хвилюють) проблема істини та права кожної людини мати свої погляди. Такі суперечки в нашу епоху лише зрідка мають приватний характер: пропонент, як правило, виконує роль пропагандиста ідей відповідних організацій. Є серед них ентузіасти, але більшість виконує цю «роботу» з певним інтересом.

      Вивчаючи  історію світових релігій та політичних партій, їх розколів та ревізій, поряд  з об'єктивними чинниками неважко  виявити й суб'єктивні. Вольові, ініціативні, амбіційні особи, прагнучи завоювати собі місце в історії людства, вдавалися до специфічних тлумачень релігійних і політичних учень, їх засад, принципів, догм. Результатом цієї діяльності є численні релігійні конфесії та секти, представники яких, як це не парадоксально, більше «воюють» зі своїми одновірцями, ніж з іновірцями [10, c. 142].

      Подібне можна сказати й про стосунки політичних партій, які сповідують одне і те саме політичне вчення, але по-різному його інтерпретують. Згадаймо про ставлення керівництва  КПРС до соціал-демократичних партій або проаналізуймо стосунки сучасної Прогресивної соціалістичної партії з Комуністичною та Соціалістичною партіями України.

      Не  заперечуючи моменту об'єктивної необхідності в подібних процесах диференціації  поглядів, не можна не помічати, що наслідком її є дестабілізація суспільства, чвари, а то й війни. Треба пам'ятати про те, що нерідко нав'язують погляди люди, які фактично не поділяють їх, хоч і приховують цю істину від оточення, керуючись корисливими мотивами.

      Беручи  до уваги все це, людство і кожне суспільство зокрема повинні захистити своїх громадян від войовничого фідеїзму, войовничого атеїзму, войовничого шовінізму, войовничого націоналізму, тобто будь-якого радикалізму, і забезпечити кожній людині право жити своїм розумом, згідно зі своєю совістю. 
 
 

Суперечка заради перемоги (еристична  суперечка). Суперечка  заради суперечки 

      Суперечка заради перемоги - метою цього виду суперечки є перемога над супротивником за будь-яку ціну. При цьому, щоб «взяти гору» над супротивником, вдаються до будь-яких методів, навіть тих, які суперечать вимогам законів логіки та норм моралі.

      Еристика (грєц. eris - суперечка) - мистецтво ведення суперечки, тобто вміння переконувати інших в істинності висловлюваних поглядів і необхідності жити й діяти згідно з певними традиціями та нормами моралі [5, c. 204].

      Великого  поширення набула в період розквіту Давньої Греції, але поступово  виродилась і перетворилася на вчення, основною метою якого стало навчання того, як виграти суперечку за будь-яку  ціну, не гребуючи ніякими засобами. До речі, ще в ті далекі часи виникли перші сумніви в цінності суперечки як форми спілкування.

      Суперечка заради суперечки - учасники її знаходять насолоду в самому процесі протиставлення протилежних думок, пошукові переконливих аргументів, побудові відповідних міркувань з метою обґрунтування проголошених положень чи спростування думок опонента. Вони не цікавляться висновками, до яких доходять, і цінують над усе сам стан перебування в суперечці [8, c. 273].

      З точки зору потрібності чи непотрібності суперечки, цей її різновид є найвразливіпіим. Проте, як своєрідна «гімнастика мислення», «гра інтелекту», суперечка заради суперечки готує людину до життя, зокрема до тих ситуацій, коли доводиться захищати свої погляди і спростовувати хибні думки, які нам нерідко нав'язують у процесі спілкування.

      За  іншою системою поділу, скажімо, за способом їх ведення, суперечки можна  поділити на усні й письмові, а за кількістю осіб, які беруть участь у суперечці, - на суперечку-монолог (внутрішня суперечка, суперечка людини самої з собою), суперечку-діалог (суперечка між двома особами) і суперечку-полілог (суперечка між кількома особами).

Внутрішня суперечка 

      Супротивники  суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення особистості  в кінцевому підсумку є результатом внутрішньої духовної боротьби, суперечки із собою. Яким би сильним і всеохоплюючим не був вплив зовнішніх сил на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки), поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна.

      Необхідною  рисою творчої особистості є  критичне ставлення до пропонованих їй думок, до дійсності, насамперед - самокритичність. Остання виявляється в здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості, і навіть свої ідеали. Ця здатність вельми не проста, оскільки перед людиною світ виступає як пізнаний. Тому ми вважаємо дійсним світом те, що закріплено в нашій свідомості. І вище цього (суто психологічно) не можемо піднятися. Те, що представлено в нашій свідомості, для нас існує, а все інше - ні. Те, що з якихось причин викликає у нас почуття симпатії чи любові, вважається позитивним, а все інше - індиферентним (байдужим) чи негативним [1, c. 391].

      Критичне  ставлення до своїх  поглядів може ґрунтуватися і на стихійних чинниках. Та особливої ефективності воно набуває, якщо усвідомити, що реальний світ значно багатший, глибший і різноманітніший, ніж нам здається. Такий підхід змушує нас бути самокритичними, рахуватися з поглядами інших людей, бути толерантними (терпимими). Якою б перекрученою не була картина світу в свідомості людини, але все-таки щось у ній представлено адекватніше, ніж у свідомості інших людей. Тому думки кожної людини заслуговують на увагу.

      Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів. Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними картинами інших людей, практикою, об'єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи.

      «... Для того щоб удосконалити розум, потрібно більше розмірковувати, ніж заучувати» (Р. Декарт) [6, c. 142]. А розмірковувати - це зіставляти протилежні думки, вести внутрішній діалог, своєрідну суперечку з собою. «Неправильне знання гірше, ніж незнання» (А. Дистервег) [6, c.144]. Тому відмова від хибних думок є необхідним моментом пізнання. Така відмова, як правило, супроводжується «роздвоєнням» людини на два «я». Одне «я» звиклося зі старими думками, не хоче відмовлятися від них, навіть якщо вони недостовірні. А інше «я», пам'ятаючи про недосконалість нашої картини світу, прагне виявити хибні думки і позбутися їх. За цієї ситуації виникає внутрішня суперечка.

      Людині  часто доводиться духовно «роздвоюватися» і вести внутрішню суперечку при вирішенні економічних, політичних та інших питань. Та найбільшого напруження набуває боротьба того її «я», яке називають сумлінням (совістю), з тим «я», що виконує роль апологета (некритично настроєного захисника) реальної життєдіяльності людини, її прагматичних інтересів.

      Про могутність сумління писав Цицерон. А Кант, враховуючи силу сумління, надавав  йому статусу закону, який живе в  кожному з нас. Сумління, на його думку, виявляється в звірянні наших  вчинків з цим законом [4, c. 117].

      Щоб самостимулювати своє життя, людина змушена постійно давати оцінку своїй  реальній життєдіяльності та життєвим планам. Те її «я», яке умовно було назване  апологетом, не здатне винести об'єктивної самооцінки, схильне ЇЇ завищувати. Та проти цієї оцінки виступає сумління цієї ж людини, яка орієнтується на високі загальнолюдські критерії. Тому Кант і назвав сумління законом, характерними рисами якого є «загальність і необхідність»       [4, c. 120].

      Почується висока самооцінка з боку «апологета» - «і не збагнуть, чому і як проснеться совісті черв'як» (Д. Чосер) [6, c. 150], і розпочнеться внутрішня суперечка. Переможе сумління - відбувається подальший духовний розвиток людини. Зазнає воно поразки - і наслідком цього є її духовний застій чи й деградація, оскільки вона поступово звикає до вчинків, які суперечать вимогам сумління. «... Люди, - писав Вольтер, - ніколи не переживають докори сумління від вчинків, які стали у них звичаями» [6, c. 155].

      Якими тільки характеристиками не наділяють  сумління! Так, Квінтіліан називав сумління «тисячами свідків», а О. Герцен - «інквізитором» («... нещаднішого інквізитора немає, як совість»). «Муки сумління, - за словами А. Сміта, - найжахливіше почуття, що відвідує серце людини». Та найважливіше те, що сумління стоїть на варті людини; воно - надійний її вартовий. Коли Біаса запитали, що в житті менше всього викликає небезпеку, він сказав: «Праве сумління» [6, c. 160].

      Таким чином, внутрішня суперечка є, напевно, найважливішою суперечкою, яку доводиться вести людині. 

ВИСНОВКИ 

      У ході дослідження ми розглянули поняття  суперечки, її структуру та основні  види: суперечка заради істини, суперечка  заради переконання, суперечка заради перемоги (еристична суперечка), суперечка  заради суперечки, внутрішня суперечка.

      Ми  з’ясували, що під суперечкою розуміється всяке зіткнення думок, розбіжності в точках зору з якого-небудь питання, предмету, боротьба, за якої кожна зі сторін відстоює свою правоту.

      Учасники  суперечки заради істини можуть дотримуватися  різних поглядів, проте їх об'єднує спільна мета - встановити й обґрунтувати істинність того чи іншого положення або системи думок. Вони керуються принципом «істина понад усе».

      Розпочинаючи  суперечку заради переконання, пропонент  ставить за мету нав'язати свої переконання (або ідеї своєї політичної партії, релігійної чи іншої організації) іншим людям. При цьому його не хвилюють (чи мало хвилюють) проблема істини та права кожної людини мати свої погляди.

Метою суперечки заради перемоги  є  перемога над супротивником за будь-яку ціну.

      Суперечка заради суперечки - учасники її знаходять насолоду в самому процесі протиставлення протилежних думок, пошукові переконливих аргументів, побудові відповідних міркувань з метою обґрунтування проголошених положень чи спростування думок опонента.

      Супротивники  суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення особистості  в кінцевому підсумку є результатом  внутрішньої духовної боротьби, суперечки  із собою. Яким би сильним і всеохоплюючим  не був вплив зовнішніх сил  на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки), поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна. 
 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие  Дмитрий  Александров. - М.: Флинта: Наука, 2002. - 622 с.
2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев. - К.: Кондор, 2006. - 262 с.
3. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая. - М.  Дело, 1998. - 475 с.
4. Кант І. Критика практичного розуму. - Київ: Юніверс, 2004. - 240 с.
5. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько. - К. : Вища шк., 2003. - 310 с.
6. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. - Київ : Абрис, 1995. - 335 с.
7. Поварнин Сергей. Спор: О теории и практике спора. – Минск : ТПЦ "ПОЛИФАКТ", Московская издательская группа, 1992. – 75 с.
8. Риторика: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Валеріан Молдован, Марія Чикарькова,; Шеф-редактор В. С. Ковальський; М-во освіти і науки України, Чернівецький торговельно-економічний ін-т. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 415 с
9. Філософія: Підручник. // Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В., Єфімець О.П., Кремінь В.Г. Підберезський М.К., Рибалко В.К. / За ред. проф. М.І. Горлача, проф. В.Г. Кременя, проф. В.К. Рибалка. - Харків: Консум, 2001. - 671 с.
10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 227 с