Філософи про метафору

                                                                                                                                                 

                                            Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Актуальність  дослідження. Метафора з давніх-давен привертала увагу спостерігачів та дослідників людської мови. Одним з перших дослідників метафори є великий грецький філософ Аристотель. В наш час цікавість до метафори не тільки не зникла, але навіть збільшилась. Метафора стала предметом дослідження спеціалістів із різноманітних областей мовознавства і когнітивної психологія, а також спеціалістів фізики елементарних часток, астрономії і математики [17, с.4, 127]. Окрім цього вивчення метафори захопило і інші області знань, а саме: філософію, логіку, герменевтику, літературознавство, літературну критику, теорію витончених мистецтв [5, 5]. Метафора є універсальним знаряддям мислення і пізнання світу в усіх сферах діяльності. Вона створює нові сенси на всіх значимих рівнях мовної структури – на лексичному, синтаксичному і морфемному – і постійно поповнює, таким чином, наш лексичний запас. [17, c. 4]

В останні десятиліття  метафору почали вивчати не тільки в області філології (риторики, стилістики, літературної критики), в якій переважали аналіз і оцінка поетичної метафори, але і області вивчення практичного мовлення. А також метафору почали вивчати в тих сферах, які зверненні до мислення, пізнанню і свідомості. Поштовх до зростанню теоретичного інтересу  до метафори був викликаний збільшенням її присутності і різноманітних видах текстів, починаючи з поетичної мови і публіцистики і закінчуючи мовами різних областей наукового знання.

Г.Н. Скляревська [15, c. 6-11] відзначає одинадцять різних аспектів (напрямків) сучасного вивчення мовних метафор. Цими аспектами є: 1)семасіологічний напрямок, 2) ономасіологічний напрямок, 3)гносеологічний напрямок, 4)логічний напрямок, 5)власне лінгвістичний напрямок, 6) лінгвостилістичний напрямок, 7)психолінгвістичний напрямок, 8) експресіологічний  напрямок, 10) лексикологічний напрямок, 11)лексикографічний напрямок. Однак існує немало таких досліджень, які стосуються декількох напрямків одночасно, тому не можна однозначно помістити в рамки тільки одного із тих напрямків. Ми вважаємо, що в даній роботі поєднуються гносеологічний, логічний і лексикографічний аспекти вивчення метафор.

Об’єктом дослідження є метафора та її типологія

Предметом дослідження є практична реалізація метафори в художньому тексті.

Мета дослідження полягає у розгляді метафори як явища в системі мови, визначити типи метафори та функції, які вона виконує в мові.

Поставленій меті відповідають такі завдання:

• дати деякі визначення метафори;
• виділити типи метафори;
• визначати, які функції у мові виконує;
• провести аналіз декількох метафор.

Методологічні засади дослідження становлять праці відомих лінгвістів (Н.Д. Арутюнова, Г.Н. Скларевська, В.Н. Телія, І.Г. Кутергіна, Е. Ортони) та філософів (Аристотель, С.Харнад, Ф.Ніцше, Дж. Локк, Т. Гоббс).

Методи дослідження:

• теоретичні: аналіз поняття метафори, виділення її типів та функцій
• емпіричні: практичне застосування отриманих знань про метафору, а саме: виділення функцій та типів метафор

Наукова новизна  та теоретичне значення роботи полягає в тому, що вперше систематизовані відомості про метафору, чітко виділені її типи та функції.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ МЕТАФОРИ

1.1 Філософи про метафору

 Перше відоме визначення метафори було дано Аристотелем в його «Поетиці» (1, c. 1096):

   «Метафора – перенесення слова із зміненням значення із роду  в вид, чи із виду в рід, чи з виду в вид, чи по аналогії»

Іншими  словами, метафора – це додавання до однієї речі імені,що належить іншій. Такого визначення метафори додержуються вже більше двох тисяч років, більше того Аристотель [1,62] в своїй «Риториці» визнає, що метафора це не пуста гра слів. «Крім того, метафора в вищій мірі повчальна» - пише він. Аристотель вважає метафору живим процесом комунікації і навчання.

В історії філософії  виділяються два різко протилежних  погляди на використання метафор.

Англійські філософи-раціоналісти вважали, що мова в першу чергу служить для вираження думки і передачі знань і що для виконання цієї функції підходять тільки слова, вживані в їх прямому значенні. Наприклад, на думку філософа Т.Гоббса, метафора, рівно так як переносне значення взагалі, є перепоною для виконання цього головного призначення мови.

Інший філософ-раціоналіст  Дж.Локк стверджував, що образне вживання слів насаджує неправильні ідеї та вводить в заблудження розум. Багато філософ-позитивістів, емпіриків та прагматиків, вважали недопустимим вживання метафори в наукових творах. Вживання метафор прирівнювалося ними до скоєння злочину [8]

Філософи і вчені романтичного складу, навпаки, вважали метафору єдиним способом не тільки вираження думки, але і самого мислення. Ф.Ніцше, наприклад  вважав, що між суб’єктом та об’єктом можливі лише естетичні відносини виражені метафорою, тому прагнення людини до створення метафори не можна знищити. Ніцше підкреслював, що пізнання - метафоричне. Без метафор ми позбавляємося можливості сперечатися про істину, бо згідно з Ніцше:

«Що таке істина? Рухомий натовп метафор, метонімій, антропоморфізмів, -  тобто,    сума людських відносин…» [24]

Ніцше бачив метафору не просто як частину процесу навчання, а як базис всього навчання, всіх когнітивних процесів.

 Він також  підкреслює, що «різниця між буквальним і фігуральним – це не різниця між істиною та брехнею, а між старим та новим».

Таким чином, Ніцше показує  нам, як мова створює постійний потік концептуальних домовленостей, через які в мову проникають нові метафори. Ці метафори поступово  стають загальноприйнятими, потім згодом застарівають, утворюючи рамки, всередині яких можуть народжуватися нові метафори. [24]

С.Харнад, філософ та психолог, розглядає метафору як когнітивний механізм, за допомогою якого неперервні аналогові категоризації, переоцінюються в нових концептуальних контекстах. Даний підхід цікавий тим, що він підкреслює дуальність та подвійність представлення метафори в свідомості. [25]

Отже, перше відоме визначення метафори було дане Аристотелем і вже більше двох тисяч років додержуються його. Але ставлення в філософії до метафори не завжди було неоднозначним.  В історії філософії виділяються два різко протилежних погляди на використання метафор. Англійські філософи-раціоналісти вважали, що для вираження думки підходять слова лише в їх прямому значенні. Філософи романтичного складу, навпаки, вважали метафору способом не тільки вираження думки, але й самого мислення.

 

 

 

1.2 Лінгвісти про метафору

Праці Дж. Лакоффа та його співавтора М.Джонсона підкреслюють когнітивну роль метафори та її глибоку вкоріненість в свідомості та мисленні людини. Метафора з точки зору Лакоффа, не є поверховим риторичним механізмом прикрашення мови,  він вважає її фундаментальним когнітивним агентом, що організує наші  думки, оформлюючи судження та структуруючи мову. Дж.Лакофф показує, що метафора настільки розповсюджена в нашій звичайній риторично не прикрашеній мові, що до цього тропу неможливо більше відноситися як до чогось незвичайного. [25]

Метафори на думку Дж. Лакоффа, полегшують процес мислення, даючи нам простір, всередині якого ми можемо освоювати емпірично придбані абстрактні концепти. Переплетення метафор, що лежать в основі розумової діяльності, формує мережу концептів, тобто когнітивну карту. Організована таким чином когнітивна карта вкоріняє абстрактні концепти в фізичному досвіді когнітивного агента, в його відношеннях з зовнішнім світом. Головним компонентом когнітивної карти людини є те, що Лакофф називає когнітивною типологією: «це механізм, який ми накладаємо на простір структури так, щоб підтримати свої  просторові висновки». (Там же)

Філософ, історик та семіотик У.Еко в своїй книзі «Семіотика і філософія мови» запропонував семіотичну точку зору на метафору, в якій вона представляється особливим нестабільним чи динамічним знаком. В цій книзі Еко розкриває оригінальну теорію Аристотеля, вказуючи на її ясний зв’язок з багатьма сучасними теоріями. А також він визнає за метафорою одну з головних когнітивних ролей при створенні нових концептуальних структур [25]

Серед вітчизняних лінгвістів є також ті хто вивчає метафору. Серед них Н.Д. Арутюнова, Г.Н. Скляревська, В.К. Харченко та інші. В нашій роботі ми орієнтувалися на праці саме цих вчених.

          1.3 Визначення  метафори.

 Метафори займають немалу частину слів і висловів в нашій мові. Ми використовуємо їх, створюємо їх  непомітно для себе. Метафори відіграють безперечно важливу роль у мові, поповнюючи недолік слів для позначення нових понять, що особливо важливо для мови науки, а також виконують і багато інших функцій.

Народження і перше  визначення терміну «метафора» дав  Аристотель: «Метафора - перенесення слова зі зміною значення з роду в вид, з виду в рід, або з виду на вид, або за аналогією». Метафора за Арістотелем дає право «говорячи про дійсне, з'єднувати з ним неможливе» [1].

Отже, розглянувши ставлення філософів та лінгвістів до метафори, тепер ми розглянемо саме визначення метафори. У тлумачному словнику Ожегова і Шведової знаходимо пояснення слову: «Вид тропу, приховане образне порівняння, уподібнення одного предмета, явища іншому (напр. чаша буття), а також взагалі образне порівняння в різних видах мистецтв. В лінгвістиці: переносне вживання слова »[11, 62].

Деякі сучасні визначення також говорять про метафору, як про перенесення: «метафора (від грец. Metaphora перенесення), троп, перенесення властивостей одного предмета (явища) на інший на підставі ознаки, спільного або подібного для обох членів, що зіставляються (« говір хвиль », «бронза мускулів») »[18].

У нарисі А.Н. Баранова до словника російської політичної метафори, метафора визначається з точки зору когнітивної теорії ¹ як «складний когнітивний феномен, що виникає в результаті взаємодії двох смислових комплексів - утримання / фокуса / джерела і оболонки / фрейма / мети» [6, с. 184-193 ]. Це визначення спирається на термінологію М. Блека, який «фокусом» ("focus") називає слово у вислові, що використовується в переносному сенсі, тобто метафорично, а «рамою» ("frame") слова або слово, що  оточують «фокус» і вживаються в звичайному сенсі [21, c.19-45].

Н.Д. Арутюнова дає таке визначення метафори: «Метафора – це в перш за все спосіб виявити індивідуальність конкретного предмета чи явища, передати його неповторність.» Також вона вважає що метафора індивідуалізує предмет, відносячи його до класу, якому він не належить і що метафора працює на категоріальній помилці. [3, c. 347]

В словнику літературних термінів можна знайти таке пояснення  метафори: «Метафора – вид тропу, в основі якого лежить асоціація  за подібністю та за аналогією.» Так старість можна назвати вечором чи осінню життя, так як всі три поняття асоціюються за спільною ознакою наближення до кінця: життя, доби, року. Багато слів в мові створено метафорично чи вживаються метафорично, при цьому переносне значення слова рано чи пізно витісняє значення слова и воно розуміється тільки в переносному значенні.  [13]

Для Т.С Еліота метафора являється сутністю мови, мова без  метафори слабка та невиразна. При цьому  добра метафора  тим і добра, що не можна відділити її метафоричне значення від конкретного повсякденного.  Для Еліота це також: «це не щось вживане для прикрашення стилю, це життя стилю, мови» [24. c. 114].

У сучасній лінгвістико  філософській  літературі термін "метафора " уживається в трьох значеннях: 1) метафора - це слово з переносним сенсом; 2) метафора - це один з тропів поряд з метонімією, синекдохою, оксюмороном та ін.; 3) метафора - це будь-яке мовне вираження (слово, словосполука, пропозиція, деякий текст) з переносним значенням; в цьому випадку метафорою можна назвати прислів'я, ідіому, притчу, цілий роман.

Однак метафора – це перш за все, мовне явище [14. c. 3]. І ще в глибокій античності метафору визнавали одним з основних прийомів пізнання об’єктів дійсності, їх найменування, створення художніх образів та породження нових значень.

Отже, на основі даних  вище визначень ми спробуємо виділити загальне визначення метафори. Метафора – це вид тропу, перенесення значення з одного предмета на інший, на основі ознаки, спільної або подібної для обох членів, що  зіставляються.

 

 

 

 

 

 

 

         РОЗДІЛ 2. ТИПИ МЕТАФОРИ

 

В.Н. Телія говорить [17, c. 174) ., що за даними різних авторів нараховується від 14 до 37 різних видів метафори, що говорить про різноманітність думок в цій галузі науки. Різні дослідники не тільки по-різному розуміють типи метафори, але й іменують їх по-різному [15, ст..29-30].

Метафора має двояку сутність. Вона може бути одночасно і засобом і поетичною фігурою. Метафора закладена в самій природі мови, називається мовною метафорою (ММ). Цей мовний феномен представляє собою готовий елемент лексики, таку метафору не потрібно кожен раз створювати.

Метафора, яка є фігурою  художньої мови і яка відноситься  до категорії поетики називається художньою метафорою (ХМ). Ми часто, самі того не помічаючи, вживаємо мовні метафори. Художні метафори, навпаки, можна легко замінити так як вони є більш образними. [15, c.30–31]