Суспільно-історичні та ідейні передумови виникнення християнства. Основні поняття, норми i цiнностi ісламу.

План  роботи

1. Суспільно-історичні та ідейні передумови виникнення християнства.

      2. Основні поняття, норми i цiнностi ісламу.

1. Суспільно-історичні та ідейні передумови виникнення християнства.

    Християнство  зародилося в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація у величезній імперії відзначалася великою напруженістю, бо постійно повставали раби, точилася боротьба між загарбниками-римлянами і народами підкорених країн, між рабами і вільними, багатими і бідними. Однак постійні поразки рабів і мас пригноблених породжували песимізм, настрої відчаю, беззахисності, втрати надій на визволення власними силами. При цьому їм залишалося лише очікувати якогось "чуда" - приходу божественного спасителя. Виникає потреба в ілюзорному втішанні, але жодна з тодішніх національних релігій не могла дати такої втіхи. Породжене загальним економічним, політичним і моральним занепадом Римської імперії, християнство як принципово нова релігія повинне було стати тим духовним втішанням, якого так чекали знедолені народні маси на сході імперії. Віра у божественного спасителя, в месію як основа християнської релігії значно поширилася саме на сході, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу. До речі, християнство одержало свою назву шляхом перекладу давньоєврейського слова "машіах" (месія) на давньогрецьку - Христос, тобто помазаник, цар.

    Месіанські  погляди набули особливого поширення  серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною в 70-х роках до нашої ери, коли виникає іудейська секта евусеїв (євсеїв). Протягом 1947-1952 pp. на березі Мертвого моря, в Хірбет-Кумрані, було відкрито залишки їхніх поселень, а також знайдено рукописи, в одному з яких багато уваги відведено "наставнику справедливості", мабуть, засновнику секти, яка існувала з II ст. до н.е. майже до другої половини І ст. н.е. Згідно цих рукописів, можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе "синами світу", вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь, що він є обранцем божим, і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Як вважали кумраніти, через 40 років після страти Вчителя йому належить повернутися для суду над всіма народами. Цілком можливо, що вірування кумранітів стало одним з багатьох джерел міфу про божественного Спасителя, який реалізувався в образі І. Христа. Сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, хоча оповіді про його життя і діяльність (Євангелія) створювалися після його смерті, десь у середині II ст. н.е. Відомо, що прихильники християнства жорстоко переслідувалися як іудейським духовенством, так і римською владою за свій, хоч і пасивний, протест проти рабовласництва. Цей протест виражався виключно в релігійній формі, бо надія покладалася на "небесного" спасителя, і чим більше перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Але з часом подібна ідеологія набувала поширення і не виявилася небезпечною для пануючих класів, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящі маси у дусі покори. Саме тому влада Римської імперії поступово почала схилятися до християнства і в 312 році імператор Костянтин урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії, вже в 324 р. проголосив його державною релігією, а в 325 р. скликав у м. Нікеї перший все християнський церковний собор, на якому фактично закріпив союз між державою і християнською церквою. На Нікейському соборі під керівництвом Костянтина був розроблений і затверджений "Символ віри" - короткий виклад основ християнської релігії. Він включає в себе 12 частин ("членів"), де у перших восьми говориться про віру в "святу трійцю" (троїчність бога), в "очоловічення І.Христа, його розп'яття, воскресіння і знесення на небо, про спокутування гріхів. Чотири останні "члени" Символу віри зобов'язують вірити в церкву, хрещення, воскресіння з мертвих, вічне життя.

    На  формування віровчення та культу християнства певний вплив мали такі основні причини:

    1. Релігія євреїв (іудаїзм) з її Біблією і вченням про Месію, бо в тексті іудейській Біблії християнство знайшло для себе відповіді про створення світу, перших людей, появи добра і зла тощо. У цій же Біблії стверджувалося, що бог Ягве є богом єврейського, богообраного народу і в скрутні для них часи пришле їм Месію-Спасителя, який і прийняв образ І. Христа.

    2. Філософія греко-римського світу,  зокрема неоплатонізм 

    Філона  Олександрійського

      та стоїцизм Луція Сенеки . До речі, видатний дослідник християнства Ф. Енгельс визначав Філона як "батька", а Сенеку як "дядька" християнства. Філон Олександрійський - іудейський богослов, який перейшов на службу римському імператору, - намагався поєднати філософію Платона зі вченням Біблії, надати біблійним оповідям філософське обґрунтування. Погляди Філона (25 р. до н.е. - 50 р. н.е.) на біблійного Месію як Логоса (одночасно як "Слово'', "Творець", "Управитель світу", "Спаситель") було покладено ідеологами первісного християнства в основу їх вчення про Сина Божого, євангельського І. Христа. Формування самого поняття Бога відбулося не без вплину неоплатонівської ідеї про "єдине", якоїсь божественної сутності, яка шляхом "еманації"" (виділення) формує світовий розум (світ ідей), потім світову душу, яка складається із окремих душ людей і ангелів, і наприкінці, чуттєвий матеріальний світ, що впав у гріх. Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.) навчав своїх послідовників керуватися не пристрастями, а розумом, не прагнути до зовнішніх почестей, підкорятися долі, мужньо переносити життєві негаразди. Сенека також проголошував терпіння, смиренність, непротивлення злу насильством, любов до ворогів, рівність всіх людей перед Богом та нікчемність земного існування. Сутність моралі, яку пропагував Л. Сенека, визначається його словами: "Людина нещаслива рівно настільки, наскільки вона собі це уявляє". Система морального вчення філософа-стоїка Сенеки, якого назвали "дядьком християнства", зайняла одне з важливих місць в ідеології християнської релігії. Звертання первісного християнства до філософії дозволило пізніше християнській церкві спиратися на філософію в обґрунтуванні своїх положень, а потім перетворити саму філософію в "служанку богослов'я".

    3. Східні культи вмираючих та  воскресаючих богів-спасителів на  зразок Адоніса, Аттіса, Озіріса, Мітри, які були богами підкорених Римом східних народів (сирійців, персів, єгиптян, вавілонян), в той час шанувалися як боги рослинності, яка, як відомо, на зиму вмирала, а навесні "воскресала". Згідно з віруваннями народів Сходу, боги рослинності своєю смертю і воскресінням рятували не тільки рослинний світ, а й усе людство.

    Складний  процес формування християнської церкви розпочався з того, що перші, досить малочислені, сектантського характеру громади або групи християн другої половини І ст. н.е. утворювалися із рабів та знедоленого народу Палестини і Малої Азії. Вони чекали пришестя Христа-Спасителя, який швидко прийде і жорстоко покарає Римську владу, встановить на землі 1000-літнс царство, а потім прийде другий раз і буде загальний Суд над усіма людьми. В одній з перших християнських книг (Апокаліпсисі) стверджувалося, що Бог врятує євреїв, вони будуть з ним царювати і судити всі інші народи. Саме тому перші християнські громади складалися виключно з євреїв.

    За  свій, хай і пасивний, протест проти Риму перші християни жорстоко переслідувалися, хоч цей протест виражався суто в релігійних формах. Кожний з християн вірив, що чим більше перетерпиш земних страждань, тим більшою буде небесна компенсація. З початком II ст. християнські громади знижують свій бунтарський характер, визнають, що спасіння потрібне не тільки пригнобленим євреям, і громади поповнюються представниками неєвреів. Цей період чекання (докео) пришестя Христа-Спасителя під назвою "докетизм" визначається тим, що проповідники християнства значно поширюють мережу своїх громад на території Римської імперії.

    З середини II ст. в християнські громади  починають вступати заможні люди імперії, оскільки християнська ідеологія (терпіння, смирення) не тільки не була загрозою для Риму, але й, навпаки, робила велику послугу владі, виховуючи покірних трудящих. Починається період "евангелізму" (створення оповідей про І. Христа), коли царство боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа-Спасителя вже відбулося таємно, а Страшний Суд переноситься як справа далекого майбутнього. В цей час переслідування християн майже припиняється, вони вважаються лише політично неблагонадійними, створюється більш як 40 євангелій про чудесне народження, життя і діяльність, смерть боголюдини Ісуса Христа. Починається тривалий процес формування християнської Церкви шляхом консолідації не завжди дружніх християнських громад, перетворення її у державну релігію великої Римської імперії.

    Остаточно християнська церковна організація  склалася у VI ст., коли імператор Юстиніан (527-565) своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а останнім — єпископії, причому було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах співпадала з провінційним розподілом імперії. Від названих патріаршеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і зараз.

    Навіть  при зародженні християнство ніколи не було єдиним з погляду віровчення, культу та організації, бо у ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками. У 395 році Римська імперія розкололася на Західну та Східну і розпочався дуже складний процес розділення Римської та Константинопольської церков, який остаточно і юридичне завершився лише в 1054 році. Західна церква (Римська) з часом отримала назву католицької (вселенської, всесвітньої), а Східна (Константинопольська та інші) - православної (самої правильної), У 988 році київський князь Володимир увів християнство на Русі, що було обумовлено об'єктивними соціально-економічними, політичними та духовно-релігійними обставинами.

    У XVI ст. стався ще один великий церковний  розкол (Німеччина), коли в процесі Реформації від католицизму відокремився ряд протестантських церков (лютеранство, кальвінізм, англіканство). Так у світовому християнстві виникли три основні течії або напрямки - православ'я, католицизм і протестантизм.

    Як  відомо, засновником усього християнства вважається Ісус Христос, як боголюдину його шанують всі християнські церкви, за винятком монофізитів (Вірмено-григоріанська церква, якобити, коптські церкви в Єгипті та Ефіопії), які не визнають людської природи Христа. Нагадуємо, що слово "Христос" є грецьким перекладом давньоєврейського "машіах" (месія, "помазаник"), а "Ісус" - досить розповсюджене у давніх євреїв ім'я. В основу християнства була покладена віра в місію Христа, який був посланий своїм небесним батьком для спокутування людських гріхів через свою смерть. Християни вірять у воскресіння з мертвих, у друге пришестя Христа на землю, у Страшний Суд, на якому кожному визначиться міра відплати за скоєне.

    Істинність  існування І. Христа релігійні ідеологи намагаються доказувати, спираючись на Святе Писання, зокрема на Євангеліє (з грецької - благовіст, радісна звістка), де оповідається про земне життя Ісуса а також викладені основи вчення, записані його, учнями - апостолами. Раніше богословами досить часто робилися посилання на речові докази реального існування Христа - на збережену плащаницю (тканину, в яку обгорнули тіло Христа перед похованням), залишки хреста, цвяхи, якими нібито він був прибитий до хреста і т.п. Зараз увага на подібні речі вже не звертається, мабуть тому, що все це важко пояснити з наукового погляду. На думку богословів, для переконання в реальному існуванні І. Христа ніяких доказів не треба, бо віра повинна проходи-і п через серце людини, а логіка у сукупності з історичним методом - це лише справа спеціалістів, які вивчають християнство.

    У науковому релігієзнавстві існують  два погляди на образ І. Христа - міфологічний та історичний. Представники міфологічної школи дослідження вважають, що за образом Христа не стоїть якась реальна особа, а оповіді євангелістів - вигадки, фантазії, міф. Головний аргумент подібного тлумачення виводиться із суперечностей Євангелія, яких досить багато. Значну роботу в цьому напрямку провів німецький філософ Давид Ф. Штраус (1808 - 1874). У своїх працях "Життя Ісуса", "Стара й нова віра"  Штраус прийшов до висновку про міфічний характер та історичну недостовірність Євангелія, де містяться хронологічні суперечності.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Основнi поняття,  норми i цiнностi iсламу.

    Іслам (від араб., букв. — віддання себе Богові, покірність) – наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Він вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах, які заснували організацію − ісламську конференцію. Подія ця симптоматична, оскільки демонструє особливу роль цієї релігії в різноманітних сферах життя окремих країн або регіонів, та й всієї планети в цілому.

    Іслам у перекладі з арабської означає  “покірність”, присвячення (надання) себе Богу; послідовники ісламу – мусульмани – “покірні”.

    Іслам виник у 7 ст. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що знаходились на етапі  розпаду родоплемінних відносин. Головна священна книга мусульман - Коран (читання), поряд з цим священною  книгою вважається Сунна (Священний переказ), в якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам – монотеїстична релігія. Теза про єдиного Бога – Аллаха проводиться чітко й послідовно. Він є єдиний Бог, який створив все суще й визначає його існування.

    Соціологи й історики визнають, що виникнення ісламу відповідає закономірностям  появи будь-якої іншої релігії. Крім цього, ця релігія розвивалась під  впливом більш ранніх релігій ( іудаїзму та християнства), що не заперечують  і самі ісламські теологи, що випливає з ісламського віровчення.

    Згідно  з мусульманським переказом, основні  положення ісламського віровчення (зміст Корану) були передані пророку  Мухамеду,  який був обраний з  числа найдостойніших для цієї місії  самим Аллахом, через посередництво ангела Джебраїла окремими одкровеннями, головним чином, вночі через видіння. Основу Корану утворюють перші проповіді Мухамеда, котрі були записані його секретарями-писцями. Таким чином, іслам на відміну від християнства не використовує принцип боговтілення, або буддистський принцип просвітлення. Контакт між Богом і людьми відбувається через передачу істини одному з обраних достойних людей, який стає пророком.