Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію  першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності. Розділивши решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Розбудова Української держави ставить одним із нагальних завдань – вивчення культурно-духовної спадщини нашого народу, життєвого і творчого шляху визначних державних діячів, які були організаторами й безпосередніми учасниками творення вітчизняної науки й культури, а діяльність яких з політичних міркувань у роки панування тоталітарної системи на теренах України замовчувалася або фальшувалася й подекуди взагалі була вилучена із наукового та суспільно-політичного обігу.

До такого кола діячів належить Петро Могила 31.12.1596 (10.01.1597) – 1(11).01.1647 – визначний український церковний і культурний діяч ХVІІ століття. Мислитель, політик, освітньо-церковний діяч, Могила випереджав багатьох своїх сучасників у їх починаннях. Він рішуче долав перепони несумісності, нетерпимості, сприяв зближенню східного й західного світів. Але при цьому стояв на ґрунті українських традицій та інтересів.

У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у  святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного,— «Києво-Могилянська академія».

Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізніше  істориків, викликаючи при тому полярні  
думки й судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора, доброго порадника, мудрого наставника.

Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську, а згодом і релігійну, освіту, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом бути не тільки одним з найвизначніших реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

У 54 роки його обирають архімандритом Києво–Печерської лаври – найавторитетнішого на східнослов’янських землях монастиря, митрополитом Київським він став у 59 років.

Мабуть, українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш значної і колоритнішої, ніж митрополит П. Могила. За короткий час П. Могила надав православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, підняв освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого чернецтва, розробив догматику, забезпечив необхідною теологічною літературою.

П. Могила як митрополит багато зробив для повернення православним їхніх древніх святинь. В 1633 році П. Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста, Видубицький і Пустинно–Миколаївський монастирі. Реставрував Софійський собор, Києво–Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч. К., Дніпро, 1997.
2. Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. К., Мистецтво, 1998.
3. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. — 321с.
4. Садовяк Д. Петро Могила – митрополит Київський. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 160 с.
5. Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст.: енцикл. вид. / упор. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. – К., 2001. – С. 370-374.