Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії

Петро Могила подякував Владиславу за «розумне і справедливе рішення». Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сейму прийняли рішення усунути від митрополії Ісаю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

Розділ 2. Митрополит Петро  Могила та ідея церковної унії

2.1  Становлення ідей прав людини у поглядах Петра Могили

Зародження ідей прав людини у філософсько-правовій думці України можна, без сумніву, починати від часів становлення Києво-Могилянської академії – інтелектуального осередку освіченості української нації, передових ідей, освіти, науки.

Уява про цінність індивіда, про важливість права та заснованого на ньому порядку, що забезпечує свободу особистості, породжена, як відомо, гуманістичною культурою, притаманною європейській цивілізації. Невід’ємною складовою цієї цивілізації стала Київська академія початку XVII ст., де, поряд із викладанням курсів філософії, риторики, богослов’я, впроваджувались ідеї цінності людини, її право на свободу та формальну рівність, – право, яке забезпечує людині гуманне ставлення до неї з боку влади, суспільства, що є характерним, передусім, для європейської цивілізації.

Розгляд становлення початків правової думки щодо ідей прав людини слід почати із засновника академії Петра Могили – постаті феноменальної у філософсько-правовій спадщині України, невіддільної від європейської цивілізації початку XVII ст. Звернення до діяльності П. Могили є потребою повернення сучасної історико-правової думки до духовних висот українського Середньовіччя: «Феномен особистості Петра Могили можливо найкраще прочитувати саме сьогодні, адже при всій вазі його авторитету (духовного й світського) був сам Могила часто неясним, не до кінця зрозумілим, а то й чужим у високих своїх прагненнях навіть багатьом мудрим своїм сучасникам та деяким нащадкам» [70, 165].

У полемічних, теолого-філософських творах Петро Могила обстоював ідею верховенства у суспільстві духовної влади православної церкви, що об’єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади Папи Римського і польського короля існування Української православної церкви та збереження ідентичності українського народу. Інша позиція – в умовах, коли Україна не мала своєї державності, – означала б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Петро Могила вважав головним для світської влади благо людей, а домінантою його гуманістичного кругозору була ідея людини, цінність якої визначалася не знатністю походження чи багатством, а її індивідуальною особистою відвагою, доблестю, благородством, великим творчим потенціалом обдарованих людей, створення навколо них буквально релігійного поклоніння.

Акцентуючи увагу на добрих справах, утілених у земне життя талановитою, творчою особистістю, П.Могила усвідомлював самоцінність духовної спільності, яка б об’єднувала людей різних станів, статків і походження. Погляди мислителя були скеровані на те, що верховна влада має діяти в трьох напрямах: політичному, світському і духовному. Закон відповідно до П.Могили – це дар Божий, який потрібно берегти. Закони мислитель поділяв на природні, людські та божественні. Людські, де мають утілюватися приписи природних законів, обов’язкові для всіх, зокрема і для правителя.

Ідеальним правителем П. Могила вважав православного, що одержує владу від Бога та відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правдивість, справедливість, піклуватися про благо підданих. Розвиваючи платонівську концепцію «філософа на троні», П.Могила мріє про той час, «егда или философи царствовати будут, или царие філософствувати», сила яких ґрунтуватиметься не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі [23, 89].

Київський митрополит був одним з перших українських мислителів, котрі, «послуговуючись здобутками світової культури, почали розробляти й вивчати поняття совісті» [43, 231]. Саме як «природний закон» совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане.

Толерантність і свободу совісті П.Могила обстоював упродовж всього свого життя. Поняття совісті в тогочасній свідомості й моральних ученнях гуманістів було пов’язане з емансипацією індивіда, збагаченням його духовного світу. У цьому процесі використовувалися й ідеї раннього християнства. П. Могила звертав пильну увагу на проблему совісті у контексті процесів людського самопізнання. «Адже вона нагадує людині про те, що відповідає її природі як певної особистості, і як треба поводитися, тобто про те, що повинно бути. Вчення про совість – це наука про належне, тобто про обов’язковість, про те, що повинно бути відповідно до даного Богом природного закону, який за часів Могили сприймався як такий, що належить внутрішньому Я особистості й роду людському загалом» [43, 232].

Петро Могила розглядає совість як актуалізацію природного закону, як щабель самопізнання, необхідний для очищення душі та її спасіння. Вона є немовби осередком, що поєднує сенс життя людини, її моральність та раціональність. Водночас совість – це сторож, що охороняє людину від збочень на шляху піднесення до Бога.

Опираючись на ідеї важливості втілення гуманістичних та демократичних принципів християнства (рівність перед Богом, справедливість, свобода, братерство), Петро Могила у своїх численних філософсько-полемічних творах намагався вирішити проблеми співвідношення релігії і світського життя, влади духовної і світської, їхнього впливу на суспільну свідомість. Людина у християнському світі вже не залишена сам-насам із силами природи, вона відчуває опіку БогаОтця і Бога-Сина і завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчувала себе особистістю, котра повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи на славу Бога. Християнське вчення, по своїй суті, було звернено до вільного волевиявлення людини, відкривало їй шляхи до вдосконалення, усвідомлення значення свого вибору.

Ідея свободи та відносної індивідуалізації людини в християнській релігії заклала основи вчень про права людини. Висока оцінка людського розуму – дуже важливий момент у характеристиці людини, котра стає кращою, добрішою, гуманнішою. Ця оцінка вселяє віру у свої сили, а це, на думку мислителя, сприятиме вдосконаленню всього суспільства.

У моральних настановах Петра Могили чимдалі виразніше віддається пріоритет активному, громадянському життю, звучить чіткий мотив, що лише активне, діяльне життя може дарувати людині щастя. Людина постає як вища у своїй реалізації особистість і «починає розуміти обмеженість відносин між нею та суспільством й усвідомлювати необхідність їх заміни іншими відносинами, що могли б врахувати веління природи й розуму людини, уособленням яких повинні стати держава, правитель, закон» [16, 66].

Християнський світогляд спричинився до нового розуміння людини й її призначення. У свідомості українського суспільства поч. XVII ст. вкорінялися цінності вільного розвитку, людської гідності, поваги до особистості, демократичних принципів рівноправ’я та співжиття. У виборі людиною соціальних зв’язків велике значення надавалося міжособистісним стосункам, трансперсональній взаємодії.

На початку XVII ст., в українській духовній культурі, філософсько-правовій думці почало формуватися нове розуміння людини та її призначення на Землі – людини активної, творчої, людини-громадянина, свідомої свого обов`язку перед рідними землею і народом. На тлі тих соціально-економічних, духовнокультурних процесів, з якими пов’язана ціла епоха всесвітньої історії – Ренесансу та Відродження, а з діяльністю Петра Могили – епоха українського Ренесансу, – ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості, ствердження принципів рівності, братства, справедливості – є періодом зародження та становлення ідей прав людини. І хоча розуміння цих принципів мало теологічне забарвлення, бо наголошувалась, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, Спасителем, Опікуном, – це сприяло розвитку ідей рівності та прав людини у цьогосвітньому житті.

2.2 Вплив Петра Могили  на православ’я

Фігура видного церковного діяча  першої половини XVІІ століття, митрополита  Київського і Галицького св. Петра Могили користається заслуженою любов’ю в усьому православному світі протягом  от уже трьох з половиною століть. З його ім’ям зв’язується поява етапних для слов’янського православ’я Катехізису (”Православного сповідання віри”) (1643, 1649, 1662, 1696), ”Требника” (1646) і ”Служебника” (1629, 1639). Факсимільне перевидання в декількох томах ”Требника”, здійснене нещодавно Києво-Печерською лаврою, призначалося зовсім не для істориків і археографів, а для священиків, що служать, що говорить про щиру нетлінність духовно-письменницької роботи Петра Могили.

Кілька років назад відзначалося 400-річчя з дня його народження, у зв’язку з чим на Україні, де пройшла велика частина його життя  і діяльності, було видано кілька цікавих  наукових монографій і збірників статей про Могилу, а сам митрополит наприкінці 1996 року був прилічений до лику святих.

Однак діяльність Могили завжди викликала  багато питань і неоднозначних тлумачень: з одного боку, він соціально легалізував  православ’я на Україні й у Білорусії, з іншого боку — багато хто його нововведення розглядаються як результат догматичного і літургічного впливу католицької церкви і культури. З одного боку, Могила був готовий йти на поступки в області догматів, але, з іншого боку — був непохитний в області збереження православного обряду і розвитку церковної ”інфраструктури” (його зусиллями був перебудований Софійський собор у Києві, багато храмів Києво-Печерської лаври, відновлена Десятинна церква).

Деякі історики православної церкви вбачають позитивний момент у діяльності Могили по ”модернізації” православ’я, співвіднесення його з ”реаліями часу”, його фігура розцінюється як безальтернативна. Однак така альтернатива існувала в особі київського митрополита ІсайІ Копинського, автора богословського трактату ”Лествица духовного по Бозе проживання”. Боротьба за київську мітрополиччю кафедру наприкінці  1630 років між Петром Могилою і Ісайей Копинським була по суті не стільки боротьбою між двома ієрархами-феодалами (а саме так її розцінювали позитивистські, марксистські і ліберально мислячі історики), скільки боротьбою різних тлумачень православ’я, різних релігійних світоглядів і світовідчувань, оскільки Фсайя був орієнтований на цінності святоотечеського богослов’я й на грецьку, а не західноєвропейську вченість. У цій боротьбі переміг Могила: в обмін на містичну витонченість православ’я на Україні знайшло твердий соціальний статус і було легалізовано в межах Речі Посполітої.

Православ’я на Україні в XVІ-XVІІ століттях  витримувало сильну експансію з боку єзуїтського контрреформациійного католицизму — українська культура одночасно знаходилася в орбіті візантійсько-православної і римсько-католицької культур. Саме митрополит Петро Могила зафіксував і затвердив ту подвійність українського православ’я, що незабаром, після ”книжкової справи” і приєднання Лівобережної України, перекинулося і на Московську Русь. Типологічно конфлікт між Ісайєю і Могилою схожий на конфлікт між протопопом Авакумом і Сімеоном Полоцьким, між старообрядниками і ніконіанами. Перемога Петра Могили в цій боротьбі в значній мірі визначила і майбутній вигляд українського і загальноросійського православ’я: саме могилянська модель була запозичена Московською Руссю при Олексії Михайловичі й патріарху Никоні, у зв’язку з чим і відбувся розкол.

У сучасній Україні в останні  роки відбувається пошук нової універсальної  культурно-політичної і релігійної парадигми, тому почасти прозахідна орієнтація Петра Могили імпонує  значної частини сучасної української  ліберальної інтелігенції, що намагається бачити в ньому зразок ”демократизму”, релігійної толерантності і  ледве чи не апостола вестернізму (фігура Могили нерідко використовується як аргумент на користь ”європейського”, прозахідного курсу нинішньої України).

Мітрополіт зробив дещо відокремлене від духу святоотеческого православ’я, із запозиченням західного (католицького) типу релігійного мислення і навіть  нововведення у догматичній області (Могила, наприклад, визнавав існування чистилища — неприйнятний для православної свідомості католицький догмат).

З одного боку, Петро Могила і заснована  їм Київська колегія, перетворена на початку XVІІІ століття в Києво-Могилянську  академію (перший вищий навчальний заклад на східнослов’янських землях!), дозволили соціально легалізувати православ’я, увести його в загальноєвропейський культурний контекст, боротися за нього  культурною мовою своїх конфесіональних супротивників (уніатів і католиків), однак, з іншого боку — вели до формалізації духовного життя на Україні й у Білорусії, віддаляли її від народної православної традиції, що Георгій Флоровський у ”Шляхах російського богослов’я” назвав ”псевдоморфозою релігійної свідомості”. В основі богословського дискурса, створеного Могилою, — антимістичні інтуїції, раціоналізм, арістотелізм, так звана ”друга” (контрреформаційна) схоластика. Культура ”Другого южнослав’янського впливу” з характерними мотивами перетворення людської душі, аскетизмом, символічною ускладненістю і спрямованістю до горнему світу після Могили для України і Білорусії виявилася вже малоактуальною.

Показово і порівняння Петра  Могили з Никоном, що робить Мейендорф: якщо реформи Могили сприяли зміцненню  православ’я і консолідації православного  населення в рамках польської  держави, те подібні багато в чому реформи Никона, навпаки, привели  до розколу й руйни інтенсивності православного духовного життя в Росії.

І все-таки  реформи Никона в  Росії в значно більшому ступені, чим реформи Могили на Україні, сприяли  профанізації вітчизняного православ’я, заміні справжнього духовного горіння  безблагодатним моралізмом і зовнішнім благочестям, торжеству релігійності секулярного типу, порушенню ідеальних пропорцій суспільства і влади.

Лише чотирнадцять років  судилося митрополитові пробути  на Київській кафедрі, але це був  час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п’ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті.