Головною причиною розколу християнства

       Головною  причиною  розколу   були  особливості   соціально-

економічного  та соціально-політичного становища  церкви на  заході  та  сході

Європи. На заході феодальні відносини розвивалися  досить  швидко,  існувала

політична роздробленість,  римський  папа  (так став  називати  себе  глава

римської патріархії) та його церковне оточення були  політичне  самостійними

і  незалежними.  На  сході  ці  феодальні  відносини  розвивалися  повільно,

існувала політична  централізація,  константинопольський  патріарх  та  його

церковне оточення були політичне  несамостійними,  залежними  від  світських

властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба  римського  папи  та

константинопольського патріарха за владу над усією  християнською церквою.

                Процес розгалуження офіційного  християнства  був тривалим.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному  становищі  церкви

на заході та сході Європи привела до появи  відмінностей  у  віровченні  та

обрядовості. Вже  в IX ст.  відбувалася  гостра  богословська  полеміка  між

західним та східним духівництвом, яка  закінчилася  розривом  відносин  між

римським папою  і константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли  на  примирення.  Повторний і  вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли  папа  і  патріарх  взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему.  Після  цього  римська

церква   почала   називатися   католицькою   (від   грецької   «вселенський,

всеохоплюючий»), а константинопольська та  александрійська,  антиохійська  і

єрусалимська,       які       підтримували       її,        ортодоксальними. Православ'я — одне з відгалужень  християнства, що дістало  оформлення  після

розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На  відміну  від  католицизму

православ'я  не має єдиного церковного центру, що об'єднував  би  віруючих  у

масштабі планети. Історично склалося  так,  що  перші  християнські  центри,

котрі в майбутньому  перебрали контроль над діяльністю  віруючих  на  значних

територіях,  формувалися  як  самостійні  церковні  утворення.   Згодом,   з

розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в  Александрії,  Антіохії,

Константинополі  та  Єрусалимі.  Відцентрові  сили,  що  діяли  у  Візантії,

прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями. 

Останнє зіткнення  Візантії з Римом склалося в середині ХІ століття і означало повний розрив між Римською та Константинопольською Церквами, який пізніше було названо  Великим церковним розколом. Константинопольський архієпископ Михаїл Кіруларій (1043—1108 рр.) надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим й одночасно зрівнятися в правах з Римським папою. Як і патріарх Фотій Михаїл Керулларій огортає свої домагання догматичною оболонкою. Воднораз у листі до папи Льва ІХ (1048—1054 рр.) патріарх пише, що він згоден називати папу Вселенським патріархом (хоча Римський єпископ був так званий ще на Халкідонському Соборі) підтримувати єдність, навіть не звертаючи уваги на догматичні та обрядові відмінності (які не мають принципового значення), але папа визнає Константинопольського патріарха рівним йому в канонічних правах. і хоча папа Лев ІХ на той час потребував союзу з Візантією проти норманів, однак честь Римської кафедри для нього була вища над усе. Лев ІХ відправив у 1054 р. до Константинополя кардинала Гумберта (найосвіченіший теолог і каноніст того часу) канслера Фрідріха, архієпископа Альмафійського Петра. Візантійський імператор Костянтин IX, прагнучи примирення сторін влаштував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Нікитою, тому що сам патріарх Михаїл Керулларій був слабеньким теологом. В результаті диспуту Нікита визнав свою поразку, але патріарх продовжував наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ проти римських легатів. Був скликаний Собор і патріарх вказав місце папським легатам позаду грецьких архієреїв, що було порушенням канонів і порядку диптиха. Тоді під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 р. кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського Собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва ІХ. Після цого вони залишили столицю. Михаїл Керулларій запросив на їх новий колоквіум, передбачаючи вчинити над ними розправу руками підбурюваного натовпу. Імператор Констянтин ІХ, відчуваючи щось недобре, вимагав власної присутності на диспуті, але тоді патріарх сам відмовився від колоквіуму. 20 липня 1054 р. Михаїл Керулларій зачитав текст анафеми Римській Церкві. Сам патріарх вважав це остаточним розділенням церков, але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія продовжували підтримувати тісні стосунки з Римом. Папа Стефан IX (1057—1058 рр.) та імператор Священної Римської Імперії Генріх III запрошували Константинополь до єднання, на що Михаїл Керулларій відповів відмовою.

Розкол у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої  влади у Західній імперії сприяла  посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 p. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Передумовою розколу  був поділ Римської імперії у  кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання у кінці V ст. західної імперії германськими племенами. На території, котра раніше належала Західній імперії, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.