Біблія як культурно-історичний пам’ятник

РЕФЕРАТ

з релігієзнавства

на  тему: «Біблія як культурно-історичний пам’ятник»

 

ЗМІСТ

 

Вступ 3

Біблія як культурно-історичний пам’ятник 4

Висновок 15

 

Література 16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ:

 

Біблія – це стародавня збірка, різних за формою і змістом  релігійних та світських творів, які  писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори  тисячі років. Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина.

Завдання нашої роботи полягають у тому, щоб показати культурно-історичне значення Біблії для людства. У студентському рефераті з основ релігієзнавства Біблія не може бути досліджена і оцінена як священне писання. Біблія буде розглядатися нами як "важливе історико-культурне явище, яке заслуговує уважного й зацікавленого дослідження".

Актуальність теми очевидна і, перш за все, з позицій відродження  моральності та духовної культури в  російському суспільстві, як, в іншому і з пізнавальної точки зору.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біблія як культурно-історичний пам'ятник

Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії  сучасності — християнства. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпошириніша назва — Біблія. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище.

Створювалися Біблійні книги  на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій.

 У книгах Старого  Завіту багато сюжетів, що стали  популярними у світовій літературі, образотворчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка «Притча про блудного сина», картини «Явлення Христа народу» С. Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді. Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю «возлюбленою невісткою», підкресливши, що саме в духовному «шлюбі» з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги.

Новий Завіт є самостійним  художнім явищем, недаремно його часто  видають окремою книжкою. Складається  Новий Завіт з чотирьох Євангелій , з однієї історичної книги «Дії святих апостолів», з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”.

 Пророк Іоанн Богослов  передрікав майбутню долю світу,  пришестя Христа, Страшний суд,  зображував райське життя, яке  чекало на праведних віруючих.

У таких творах, як «Марія з полином у кінці століття» В.Яворівського, «Чорнобильська мадонна» І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою «Крематорій нації», романі В.Барки «Жовтий князь» ми зустрічаємося з алегоричним тлумаченням образів Біблії.

У часи, коли Біблія вперше прийшла  на українську землю, авторитет її був  незаперечним. Біблія стала відразу  однією з найбільш шанованих в  Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу.

Було це ще до Київської  Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською  мовою. Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом видав свою «Римотворну Псалтирю» Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в самому граді царському Москві полюбили наше «сладкое й согласное пъніе», тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків, які й навчали росіян цього «сладкого пънія». Тож українське церковне співання дуже швидко розповсюдилося по всій Росії. Українських співаків часто кличуть до царського та патріаршого хору, до придворних капел, та й просто значні люди московські запрошують до себе на службу українців-музикантів, щоб вони навчали їх музиці та співам. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це «тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Всьому світові відомі й українські “старі думи козачі”, як називає їх І.Огієнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинців: “Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу”. На жаль, ми небагато знаємо сьогодні про тих багатьох освічених українців, які щиро віддавали сусідам свої знання та вміння.

Сьогодні, після тривалої неуваги до Біблії, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої  освіти, пильніше, уважніше маємо вчитатися  в Книгу Книг і ми з вами. Адже у долі нашого народу, в історії його культури, літератури, освіти Біблія займає особливе місце. Недарма ж «зоряною, біблійною й пишною» величав землю рідну поет Богдан-Ігор Антонич. Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелійних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість.

У різні віки ставлення  митців до Святого Письма змінювалось. Так, в середні віки Біблія була непорушним каноном, у творах літератури використовувалась  як джерело не лише образів, а й  історичних відомостей. Особливого значення для християнської міфології набуває культ святих, виникає житійна література, яка розповідає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм і поширюється у формі окремих біографічних оповідань або у складі спеціальних збірників, таких, як «Четьї Мінеї», «Прологи», «Патерики». За хрестоматією або збірником «Дерево пам’яті» (К., 1990. — Т. 1) ви ознайомитесь із анонімними «Житієм Ольги» та «Оповіданням про святих князів Бориса та Гліба», з «Житієм Володимира» Димитрія Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського — першого «публіциста у великім стилі», за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше.

Григорій Сковорода, в  творчості якого Біблія посідає  найповажніше місце, першим розмірковує  про символічне, а не буквальне  розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний  погляд на Книгу Книг, яка для  нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи  «історіальний вздор» її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву «візерунки». Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г.Сковороди, І.Величковського, Л.Барановича, І.Максимовича, С.Климовського та багатьох інших.

Важливим естетичним, моральним, етичним стимулом стало Святе  Письмо й у розвитку літератури наступних  періодів. У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем  та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з  якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий  доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, «Авірон» Г.Хоткевича), драматичних («Ціна крові» С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних («Перебудова Вавилонської вежі» Є.Сверстюка, «Молитва до мови» К.Мотрич або ж «Вавилонська вежа і змішання мов» М.Трубецького).

Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний  каламбур. Та й ім’я Єва означає  життя, жива. Звучить він і в  цілому ряді апокрифічних творів про  те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із фольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. — «Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года» про Єву та Адама говориться так:

 Бідна Єва

 Одну з древа

 Вирвала кисличку, —

 Збула власті,

 Сіла прясти

 На гребені мичку. За нею ж там

 Бідний Адам

 Щось, кажуть, прокудив,

 Землю копать,

 Ціпом махать

 Біг з раю пропудив...

 Тут ми бачимо сміливе,  іронічно-приземлене трактування  канонізованого церквою сюжету  із Книги Книг, яке було абсолютно  неможливим раніше, скажімо, в  часи появи знаменитого твору  XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж «в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була». Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, «народжених з проклять», — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка «Покара»:

 Адам ходив насуплений, мов хмара,

 У розпачі кривила  Єва рот.

 Бо ще не зжала  ця наївна пара,

 Що та жорстока помста  і покара

 Дорожча всіх утрачених  щедрот.

 У поемі «Казка про  любов» у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що «ще могутніша і вже неосягненна краса людська» в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

 Найбільше диво світу  — це Любов!

 Схопився Бог за  голову руками

 І геть пішов з  землі на небо.

 З тих пір людина стала Богом на землі.

 Як бачимо, біблійний  сюжет у поезії 60–70-х рр. трактується  крізь призму актуальних гуманістичних  проблем того часу, коли підкорений  атом, освоєний космос вселяли  віру в неперевершені людські  можливості. Діалогічне відштовхування  від Біблії ми знаходимо і  в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в  ній набирають уже драматичні  та трагічні оберти, особливо  ж у творах так званого чорнобильського  циклу. Ось як докорінно переосмислюється  поняття раю, що став від  смертоносної чорнобильської радіації  пеклом, у вірші О.Пахльовської «Сучасне дерево пізнання»:

...Тут по траві не  пройдеш босоніж.

 І Єва плаче —  яблука достигли ж!

 А Змій стурбований  шипить:—

 Не їж-ж-ж!

 Бо істину пізнати вже не встигиеш-ш-ш...

 Навіть побіжний погляд  на еволюцію найпоширенішого  біблійного сюжету засвідчує  багатство і неоднозначність  різних інтерпретацій, у світлі  яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає «Закритий сад». Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.