Влияние ТВ на детскую психологию

Сучасні дослідження проблеми екранної агресії свідчать про те, що саме завдяки своїй здатності  оперувати водночас і звуком, і  зображенням, телебачення вигідно відрізняється від радіо та преси. Тому недивно, що діти, а особливо підлітки, багато часу приділяють „спілкуванню” з телевізором. Так, наприклад: польський підліток дивиться телевізор 2-4 години на добу, у вихідні – до 5 годин. У США телевізору діти присвячують більше часу, ніж навчанню. У Швеції учні впродовж 10 років навчання проводять 18 тисяч годин перед телевізором (на 3 тисячі годин більше, ніж у школі). Така ж ситуація у Франції та Італії. Щодо вітчизняного підлітка, то він проводить біля телевізора 3-5 годин на добу, а в вихідні — до 6 годин. Як бачимо знаведених даних, телебачення все активніше втручається в часовий режим школяра. Воно звужує час cпілкування з однолітками, заняття спортом, перебування на свіжому повітрі, сну, а отже, зменьшує шанси наповноцінний фізичний та розумовий розвиток учня.

Однією з переваг телебачення серед чинників впливу на дитину є його багатозмістовність. Широкий спектр програм надає дитині можливість поповнити свої знання з різних сфер життя, розвинути його моральність, збагатити соціальний досвід. Для сучасної дитини телевізор став своєрідним засобом необмеженої загальної культури і тут особливої ваги набуває зміст того, що відбувається на телеекрані. Кількість і різноманітність передач та фільмів, що транслюються по українському телебаченню, необмежена у тематиці та жанрі: від мультиплікаційних фільмів до фільмів жаху, трилерів; до речі, час транслювання останніх може бути будь-який.[3,350]  

Сьогодні на вітчизняного глядача хлинув потік всілякої багатопланової інформації і не завжди якісного гатунку. Свобода слова та злам стереотипів старого телебачення відкрили двері впровадженню на телебаченні як іноземних, так і (наслідуючи їх) вітчизняних фільмів, серіалів, передач та мультфільмів з елементами насильства, громадського безладу, сцен погроз та знущань. Як недивно, але елементи агресії містить ціла низка популярних серед дітей мультиплікаційних фільмів, таких як „Том і Джері”, „Рокове життя”, „Справжні монстри”, „Кіт-пес” та інші. Здебільшого, ці фільми досить безглуздого змісту, не пояснюють дитині справжніх реалій життя, руйнують дитячу свідомість, заводять у світ вигаданих законів життя.

В останні часи збільшилась  кількість телепрограм з елементами опосередкованої агресії, яка часто  застосовується в ігрових шоу („Останній  герой”, „12 негренят”). Значна кількість так званих ток-шоу є яскравими виразниками вербальної агресії („Вікна”, „Дівочі сльози”, „Заборонена зона” тощо). Ці передачі вельми популярні серед глядачів віком від 11 до 50 років.

          Наглядним „популяризатором” агресії на екрані є серіали; вони розмаїті за змістом та сюжетом. Як не дивно, але найпопулярнішими серед глядацької аудиторії є ті, де поширене фізичне насильство („Бригада”, „Бандитський Петербург”, „Клітка”, „Агент національної безпеки”). На сучасному телеекрані демонструється багато фільмів, в яких акцентується увага глядача на агресивній поведінці героїв. Дослідники зафіксували такий факт, як зменшення у глядачів симпатії жертвам агресії після перегляду двох-трьох „фільмів-м’ясорубок”.

  У ході вивчення проблеми впливу телеекрану на формування агресивної поведінки підлітків було встановлено, що український глядач на своєму телеекрані бачить сцени агресії в середньому кожні 6 хвилин, а в період з 19.00 до 23.00, коли біля екрану збирається найбільша глядацька аудиторія, цей умовний інтервал скорочується до 12 хвилин [3, c.351].

Дослідники різних країн  засвідчують закономірність зв’язку  між переглядом насильства по телебаченню та наступною поведінкою дитини. Вони також єдині в думці, що вплив телебачення на кожну дитину не однаковий і залежить від віку, рівня вихованості, морального розвитку, популярності серед однолітків, індивідуальної здатністі порівнювати себе з героями на екрані. Для підлітків демонстрація агресивної поведінки є елементом сили і мужності, «справжньої чоловічності», утвердження себе як дорослої людини і прагнення до дорослості. Майже все, що відбувається на екрані, вони вважають еталоном поведінки і широко застосовують у своєму мікросередовищі, тобто, телеекран з його елементами насильства відіграє активізуючу роль у формуванні підліткової агресивності. Дослідженнями В.І.Ролінського встановлено, що рівень злочинності в тій чи іншій країні зростає через 10-15 років після появи в ній телебачення з елементами насильства та агресії [5, с.351].

Зупинемось на розгляді художнього фільму як виді кіномистецтва з його дидактичними можливостями. Художній фільм, що представляє ігрове кіно, завжди знаходився у центрі сфери кіномистецтва. Його мета — моделювати на екрані образний світ подій, людей, речей і дати глядачу таке відчуття, щоб він, поринаючи в нього, як у світ реальний, не забував би, що це не життєва, а екранна реальність.

Головна специфічна функція художнього фільму — виховання почуттів. Побічні — розважальна, комунікативна, інформативна і пізнавальна. Весь ансамбль функцій розрахований на виховання „розумних емоцій”, соціальних за наповненням та художніх за характером їх впливу на людину.

Однією з головних рис  художнього кінотвору, що впливає на людину, є його сучасність. Матеріалом сучасного кіномистецтва може стати дійсність, віддалена на будь-яку часову дистанцію, процеси, що давно завершилися, але співзвучні сучасності проблематикою, естетичними та етичними цінностями. Виховні можливості цього виду мистецтва носять об’єктивний характер, що випливає з його природи. Він має свої специфічні якості, такі як: полі функціональність, документальність, динамічність та особлива напруженість мислення, а також образність мови, що передбачає його естетико-виховний потенціал.

Художнє кіно, взагалі, здатне формувати широкий спектр соціальних та духовних потреб, служити своєрідною соціальною школою. Ось чому, як вид  екранного мистецтва, воно стало  сьогодні одним із головних заходів  у системі соціального виховання.

Класичним прикладом демонстрації кінопозитиву і кінонегативу є відома вітчизняна кінокомедія минулих років „Людина з бульвару Капуцинів”. У фільмі присутні дві лінії впливу кінематографу на невибагливого глядача: перша лінія містера Фьорста — чесного, благородного митця, який приніс понівеченому суспільству диво —„синематограф”, і це докорінно змінило сутність буття маленького містечка. Брудне, аморальне і дике суспільство місцевих ковбоїв під впливом добрих комедій, фільмів естетичного характеру, змінює, як сьогодні кажуть, свій „імідж”: збагачуються морально, духовно, починається час взаємного добробуту і злагоди. Та все змінюється з приїздом містера Секонда: починається друга лінія впливу кінематографа. Містер Секонд також є представником „сінематографу”, та його фільми відрізняються аморальністю, жорстокістю, вони вносять в суспільство американського містечка суперечність і безладдя. Тут більше немає місця високо-етичним ідеям та сподіванням містера Фьорста. Можливо таке, що автори фільму передбачили розвиток кіно та телебачення набагато років наперед, адже ми дуже часто зустрічаємо огидну „пику” містера Секонда на своєму екрані.

Кінематографісти іноді  самі стають психологами-дослідниками. У фільмі „Леон” (1996) режисер Люк  Бессон протиставляє двох супротивників  з однаково вираженою девіантною поведінкою, але різною мотивацією. Перший — Леон (Жан Рено): неосвідчений емігрант з Італії, з самого початку  залишається без засобів існування  та професії. Він обирає кар’єру  кіллера. Леон не знає, що таке хотіти жити і любити життя. Він „чесний” кіллер і чесно виконує свою роботу, суворо дотримуючись принципу — „тільки  не жінок та дітей”. Випадкове втручання  в його життя дівчинки Матильди, яка втратила сім’ю, пробуджує в  ньому людську сутність —жаль, піклування, любов. Леон гине в боротьбі зі справжніми вбивцями, захищаючи свою єдину любов. Другий—опонент Леона, поліцейський-психопат, якого зіграв Гаррі Олдмен. Він  має владу, становище, але використовує їх для досягнення своїх злочинних  потреб. Єдиний закон цієї, без сумніву, антисоціальної особистості — беззаконня. Скоріше за все, режисер фільму нагадує нам, що стикаючись з девіантною поведінкою ми повинні, перш за все, дослідити мотиви, які криються за нею [3, с.56].

Особливу увагу  підлітків привертають до себе фільми жахів, що подібні до колись популярного  жанру „готичного роману” або  „роману жахів”. Але якщо готичні  романи зберігали виховне, дидактичне призначення (герой переживає багато жахів, визнає свою помилку, виправляється  або карається), то фільми жаху позбавлені цієї риси. Завдання цих фільмів – внести в буденне життя щось незвичайне, надприродне, жахливе. Біля 80% підлітків на запитання „Чи ти любиш фільми жахів?” відповіло ствердно. Така висока популярність фільмів жаху і їх вплив на незрілу психіку дитини непокоїть громадськість. Учені, педагоги, батьки можуть вчасно допомогти дітям правильно відрізнити події, що відбуваються на екрані від тих подій, які мають місце в реальному житті. Доцільно пояснити дітям, що акт насильства інсценовано, використано спецефекти, що в реальному житті жертва насильства набагато довше загоюють рани, ніж герої телевізійного насильства. Дитина, що звикає до сцен насильства, убивств на екрані, схильна вирости менш чутливою до чужого болю, більше цинічною, жорстокою й агресивною. В дитині потрібно виховувати здатність самостійного і критичного оглядача оточуючих людей і екранних героїв. [5, с.353].

У підлітковому віці діти мають  схильність до наслідування поведінки, вчинків їх кумирів, як реально існуючих, так і екранних. Це пов’язано, передусім, з характером „перехідного” віку. У цей період змінюється фізіологія дитини, її світобачення, світовідчуття, інтереси, духовні цінності, ідеали, відносини з суспільством, рідними та друзями. З’являється психічна нестабільність, під час якої формується своєрідна порожнина в різних сферах розвитку підлітка. Ці прогалини потрібно заповнити різними мотивами та ідеями, джерелами яких успішно можуть бути телебачення та кіно. Підліток заповнює прогалини в сферах розвитку переглядом фільмів і копіюванню поведінки, вчинків його екранного кумира в ідентичній ситуації свого власного життя. Небезпека для дитини полягає ще й у тому, що прагнучи віддалитися від реальності, вона може штучним шляхом змінити свій психічний стан, що дає їй ілюзію безпеки, психічної рівноваги. Таким чином, дитина створює „сприятливі” умови для виникнення різних форм девіантної поведінки [2, с.7].

Отже, можемо дійти висновку, що телебачення є одним із впливових джерел формування підліткової агресивності. Подальшого вивчення потребує роль телебачення та кіно у формуванні різних форм поведінки підростаючої особистості.

          Отже, можна зробити висновок, що агресія на екрані у будь-якому прояві (фізична, опосередкована чи вербальна) знижує морально-етичний рівень особистості, провокує соціальну дезадаптацію, призводить до втрати духовної (психічної) рівноваги у підлітка та стимулює девіантну поведінку.

          Розділ ІІ. Хто винуватий і що робити далі

2.1. Телебачення, насильство та діти

 
          Більшість кінокомпаній, зокрема Голлівуд переконують нас в тому, що насильство в певних визначених законом дозах навіть іде на користь обивателю, який, споживаючи криваві сцени, виплескує свою негативну енергію. Але по-перше як визначити ці певні дозволені дози (наприклад 1 вбивство чи згвалтування за півгодини фільму дозволено, а вже 2 ні), а по - друге насильство, що транслюється по телебаченню в будь-яких дозах все рівно буде впливати на психіку людей і особливо молоді, спотворюючи її. 

Для визначення кількості агресивної інформації на телеекрані було проаналізовано програми за січень 2011 року п’ятьох провідних каналів українського телебачення (1+1, ICTV, Новий канал, Інтер, ТРК ”Україна”). Результати аналізу показали, що кількість запропонованої глядачеві телевізійної продукції, яка містить елементи агресії, склала 35% (фільми, серіали, телепередачі). Можна зробити висновок, що на наших телеекранах достатньо „потенційного” матеріалу для стимулювання агресивної поведінки у глядача-підлітка.

          Справжній сплеск емоцій викликала поява на початку 2000-х років в українській дитячій літературі низки творів, в яких на зміну утопічному дитячому раю соціалістичного взірця приходить чорний і жорстокий реалізм дорослого життя. Переконливим прикладом може слугувати фантастична повість-дилогія відомої української письменниці Г.  Малик про "Злочинців з паралельного світу" [7],  основним мотивом якої стає соціальне зло в його українських іпостасях і яке,  як показує аналіз, руйнує навіть самі канони писання для дітей.  Виявляється, що зло може мати дитяче  "обличчя". Традиційний для дитячого твору анімалістичний світ персонажів занурюється в нетрадиційні, однак правдиві життєві обставини. Дітям не прийнято показувати темні,  зворотні сторони життя,  проте Г.  Малик робить це майже документально.

          Головні герої: хлопчик Хроня та його друзі – пес, кіт, папуга і хом’як – усі бомжі, безпритульні, діти вулиці та бездушного міста. Конфлікти із зовнішнім світом, конфлікти, які виникають у їх середовищі, боротьба за виживання сповнені насильства і жорсткості, недитячої болі втрат близьких людей. І навіть фінал, який в дитячому творі при всій можливій напрузі має бути щасливим, на хепі-енд не подібний. 

          Деякі режисери, зокрема А. Хічкок вважають, що насильницькі сцени є свого роду терапією, стверджуючи, що вони «очищають розум людини від темних, нерідко убивчих потягів і підсвідомих гріховних імпульсів та дозволяють насолодитися спостеріганням крамольних діянь, на здійснення яких у неї самої ніколи не вистачало духу, хоча, можливо, і дуже хотілося». Але все ж таки сцени насильства очищують розум від негативних потягів чи дозволяють втілювати їх віртуально, співпереживаючи побачене. Теорію катарсису насамперед пропагують творці фільмів з елементами насильства та жорстокості, їх підтримує також низка психологів. Проте більшість все ж відзначає небезпеку екранного насильства та не приймає теорію катарсису як беззаперечний факт. Так Брайант Д. Томпсон стверджує: «В 1950-х і 1960-х роках C. Фешбах (Feshbach, 1955, 1961) виявив прояви катарсису в учасників експериментів, що проводилися ним... Та слід зазначити, що всього кілька з сотень проведених експериментальних досліджень дали ті самі результати, про які писав Фешбах, або підтвердили механізм катарсису. Тому сцени насильства скоріше спонукають до негативних дій. 

          Особливо небезпечно показувати фільми з сценами насилля чи розпусти та агресивні мультфільми маленьким дітям. Ці діти не можуть ще критично оцінювати побачене і намагаються його реалізувати в житті. Наприклад коли двохлітнім дітям показали «Тома і Джеррі», то після фільму вони почали битися маленькими табуреточками, які були в кімнаті, копіюючи героїв. А деякі діти можуть взяти молоток чи ніж, як герої цих мультиків і вдарити іншу дитину чи навіть дорослих. Чотирирічна дитина почала бити кулачками своїх рідних після перегляду... «Матриці», так як вона побачила, що хороший Нео цілий час бився з поганими «дядьками».