Вивчаючи історію психологі

Вивчаючи історію  психології, можна побачити, що приблизно  за однієї й тієї самої історичної доби в різних частинах світу формуються розбіжні уявлення про психіку. Психологія в Давньому Китаї, Давній Індії чи Давній Греції має істотні відмінності. У першому випадку психіка  розглядається у зв’язку традицією  як успадкованою від попередніх поколінь формою поведінки, у другому – зі стражданням як переживання труднощів життя, в третьому – визначається в межах протиставлення й матеріального ідеального.

• Про що свідчить це явище? Як воно характеризує процес психологічного пізнання?

Історія психології - одна зі складних галузей психологічної  науки. Вона містить велику кількість  інформації, пов'язаної із загальною  історією розвитку людства, його культури і, нарешті, з самою психологією.

Психологія - складна наука, тому специфіка будь-якої наукової роботи в її "надрах" спрямована на необхідність мати повну інформацію про її минуле. Але, на жаль, в історії  психології ще існують "білі плями".

Психологія - заплутана та капризна наука, вона переживає великі і малі кризи у своєму розвитку, а точніше, вона складається з  однієї суцільної кризи, яка то віддаляється (слабне), то наближається (підсилюється).

Багатоскладність розвитку психології в нашаруваннях історії полягає в тому, що у своєму становленні (від життєвих, містичних, магічних джерел стародавності і до межі III тисячоліття) вона пройшла багато епох, періодів, етапів перебудови, переорієнтації, переосмислення.

Одним з найпоширеніших є  визначення психології як науки про  душу. Проте сам термін і поняття "душа" виникли й пройшли  певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого  дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати  причину всіх явищ, що привертали до себе її увагу. Головним серед них  була смерть. У тих випадках, коли причина смерті не була очевидною, її пов'язували з впливом якої-небудь потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з останнім подихом.

Уявлення про душу як про  щось потаємне не могло не дістати  міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає  образ чарівної дівчини Психеї, яка  уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження – посвячення – смерть – народження і т.д. саме народження пов'язувалося з участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою існування ( і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що "вдувається вітром".

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне  начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує  в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою  особливий тип причинних зв'язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім'я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше  стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв'язати наші давні предки, ще довго були предметом інтересу для  нащадків.

Однією з найбільш давніх цивілізацій, яка проіснувала тисячоліття  та зберегла, не дивлячись на всі  катаклізми, свою цілісність і своєрідність, є китайська цивілізація, що сформувалася в басейні річок Хуанхе та Янцзи.

Найбільшу питому вагу (за географічним, демографічним та іншими аспектами) серед східних країн за правом належить Китаю - овіяному таємничістю, заворожуючому своєю незвичайністю. "Серединною квіткою Сходу" звуть цю державу. Китайська культура, яка нараховує багато тисячоліть, - "це криниця, в якій немає дна" .

Головною відмінністю  є те, що філософія Китаю розвивалася  автономно, незалежно від розвитку філософії Стародавньої Греції та Західної Європи. Те ж саме можна сказати  і про розвиток психологічної  думки в цій загадковій, казковій країні.

Специфічною рисою китайської мудрості є її схильність розглядати предмети в їх цілісності, спадкоємності  розвитку, тому небо, природа і людина розглядається як щось органічно  єдине, взаємопов'язане. Вважалось, що Небо карає недостойних та нагороджує доброчинних. Таким чином релігія  перетворювалась в етику. Небо втілювало  собою загальний порядок —  космічний та моральний. Примат етики  над релігією, перевага раціонального, прагматичного підходу в оцінці життєвих ситуацій та поведінці в  цілому в китайському суспільстві того часу створювали необхідні умови для розвитку точних наук, а також і природознавчих.

Одним з основних понять тих часів в Китаї виступає гуманність (Жень), яка є моральним принципом, що визначає відносини між людьми як в суспільстві, так і в сім'ї.

"ДАО" — основа  всього, джерело всіх речей та  явищ. Індивідуальний прояв ДАО  — добро — ДЕ, в ньому втілений  моральний ідеал особистості,  яка досягла абсолютної гармонії  з оточуючим світом. Необхідно  уподібнитися природі, не заважати  здійсненню гармонії, жити в узгодженні  з природою. Не проблема "людина - світ" і, тим більш, проблема "Людина-космос" була в самому  центрі уваги китайських мислителів, а проблема "Людина — суспільство"  займала їх розум. Розвиток  суспільства і розвиток людини, поєднані із знанням, ставляться  в центр наукового дослідження.

Матеріальному світу давньоіндійська  філософія приділяла значно менше  уваги, вважаючи його предмети і явища  мінливими, минущими, неістинними, своєрідним міражем. У центрі уваги етичних  учень Давньої Індії була людина, її психіка, моральні аспекти буття. Виокремлення цих феноменів як об’єктів, що перебували у давньоіндійської філософії, відбувалося поставо.

Етика веданти

Тривалий час основою  соціального укладу в Давній Індії  була сільська община, що обумовлювало суспільні відносини і моральні виміри життя індусів. Після розпаду  первіснообщинного ладу (ІІ тис. до н. е. ) на території Давньої Індії  утворилися дрібні рабовласницькі держави, сформувалося класове суспільство, соціальною базою якого були чотири соціальні групи (Варни, касти) –  брахмани, кшатрії, вайшії і шудри.

Найвищою кастою були брахмани-жерці. До кшатрії належали військові, родова аристократія. Вайшії об’єднували повноправних общинників, переважно землеробів, згодом і торговців та деяких ремісників. Шудри – найнижча Варна, яку представляли неповноправні, залежні землероби, ремісники і раби.

Також грецька релігія  і міфологія має просто величезний вплив на культуру і мистецтво, а  сюжети грецьких міфів, стали великим  джерелом натхнення для художників, скульпторів, архітекторів, письменників та митців усіх часів, від епохи ренесансу  і по сьогодення.

Свого часу греки багато всього запозичили у єгиптян. Єгипетська цивілізація була колискою давнього світу, тож частково велика мудрість давнього Єгипту знайшла своє відображення у віруваннях давніх греків, які були ніби молодшими учнями давніх єгиптян. “Ви – греки, завжди будете лишатись дітьми”, – казали єгипетські жерці відомому грецькому історику (та одному з перших блогерів) – Геродоту. Може для давніх єгиптян греки так і лишились дітьми, та для всіх інших тогочасних (і варварських) народів Євразії грецька культура стала просто світочем цивілізації. І не дивно, що римляни, (які спершу теж були самими справжніми варварами) коли прийшли завойовувати Грецію, повністю перейняли її культуру та релігію, перейменувавши грецьких богів на свій римський манер (там Афродіту назвали Венерою, і так далі).

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися  матеріалістичних поглядів на природу  душі. Проте відомо, що майже одночасно  з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 - 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" - безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному "світі ідей". За Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати  увагу лише на "метафоричних образах", якими древні мислителі оздоблювали  свої міркування, на тих примітивних  уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити  будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати  на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.