Психологія політичного лідерства

     При цьому політичному лідеру важливо  також виявляти стійкість до стресу та здатність до його подолання [3].

     Зазвичай, політичні лідери постійно відчувають дію стресу внаслідок постійної необхідності ухвалення рішень щодо різних проблем державного значення. Стрес як суб’єктивний стан організму має різні рівні: психологічний, психофізіологічний, фізіологічний і інші. Реакція на стрес буде змінюватися також залежно від вироблених політичним лідером у своєму попередньому досвіді особистісних захисних механізмів.

     Адаптація до стресу включає оцінку або переоцінку будь-яких можливих реакцій на стрес.

     Адаптація може відбуватися шляхом активізації захисних особистісних механізмів або шляхом вироблення нових форм поведінки, зазвичай не властивих політичному лідеру. Типовими проявами адаптації політичного лідера до стресу за допомогою особистісного захисного механізму є:

     - уникання загрозливої ситуації;

     - дистанціювання себе від події або заперечення самої ситуації;

     - боротьба із загрозливою ситуацією з метою її усунення;

     - бездіяльність.

     Найпоширенішими наслідками стресу, для політичних лідерів, є:

     -   фіксація на одній альтернативі;

     -   спрощення можливостей супротивника;

     -   втома;

     - обмеження тимчасової перспективи та ігнорування майбутніх наслідків;

     - використання історичних аналогій для діагностики даної кризової ситуації;

     - спад почуття відповідальності за результат рішення;

       - тенденція консультуватися тільки з однодумцями.

     Невеликий стрес здатний навіть полегшити процес ухвалення рішення, прискорити час реакції, у тому числі за рахунок активації нервової системи.

     Однак сильний стрес призводить до деградації когнітивних процесів і знижує ефективність і якість прийняття політичних рішень у кризових ситуаціях.

     Для багатьох політичних лідерів зважаючи на їх особистісну організацію найважчим періодом кризи під час стресу є початковий і невизначений період, коли ще немає ясності щодо природи ситуації, завдань, що постають перед ним, про час, відведений на ухвалення рішення тощо. На наступній фазі кризи багато що стає відомим і ситуація стає більш чіткою. Саме тоді виокремлюються різні групи лідерів залежно від психологічної та психофізіологічної реакції на стрес.

     Для одних навіть за триваючої кризи настає полегшення, спад напруги, тому що найдужчий стресор – подвійність і невизначеність – позаду.

     Для інших до прийняття рішення стрес  не лише триває, але й накопичується, призводячи навіть до патологічних змін, наприклад, надмірна підозрілість перетворюється на параноїдальний стан. Для третіх стрес відчувається навіть тривалий час після самої кризи через спогади, постійне критичне обмірковування правильності своїх дій, травмованої під час кризи самооцінки [3]. 
 
 

     6. Вплив політичного  лідера на об’єкти політики

     Безпосередньо політичне лідерство проявляється як вплив суб’єкта політики на її об’єкти. Воно постає як процес, через який поведінка політичного лідера чинить зміни на стан інших людей, їх знання, установки, вірування і уявлення щодо будь-яких аспектів навколишнього світу, відповідно до яких вони виявляють власну активність. Вплив може також торкнутися почуттів, цінностей, мотивації, ставлення до певних речей і явищ, поведінки своєї та інших учасників політичної взаємодії.

     Вплив, як процес взаємодії між людьми, є психологічною основою лідерства, щоб стати лідером і залишатися ним, людині недостатньо мати потенційну владу, треба користуватися нею, постійно впливати на інших людей, нав’язувати їм свою волю й здійснювати через них свої рішення, перетворювати їх у своїх послідовників.

     Однак не лише лідери, але й інші суб’єкти та об’єкти політики (послідовники) мають засоби впливу на лідерів. Вони можуть по-різному реагувати на лідерські дії й включатися в процес політичної комунікації, як його союзники або опоненти. Можуть діяти відповідно до волі лідера або ні.

     Таким чином, процес впливу лідерів і послідовників одне на одного динамічний і майже нескінченний.

       Лідер постійно повинен завойовувати свою лідерську позицію у своїх послідовників, а послідовники корегують своє ставлення до даного лідера чи обирають нового лідера. Лідер, який намагається завоювати та зберегти своїх послідовників і офіційну посаду, має постійно діяти й не припиняти роботу із утвердження свого впливу. Однак, щоб досягти успіху, він має використовувати багато засобів, вибирати різні методи та стратегії впливу.

     Відповідно  механізми та засоби впливу, які застосовує політичний лідер, визначаються конкретними політичними завданнями, ресурсами, які має лідер, його загальними світоглядними і політичними позиціями, а також тими моделлю, алгоритмом і технологією впливу, які він обирає, за конкретних умов.

     Таким чином, щоб повніше спробувати зрозуміти феномен політичного лідерства, важливо проникнути в його природу, виявити сутнісні ознаки, механізми та умови досягнення бажаної продуктивності.

     Психологічні  характеристики політичного лідера, різних сторін його діяльності та спілкування розкривають основні сторони актуальної проблеми.

      Висновки

     Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки. Як вже говорилося, інститут лідерства виник дуже давно, коли ще в примітивних суспільствах виникла необхідність в керівництві.  

     Політичний  лідер – це людина, котра керує  не тільки політичними процесами, але  і здійснює функції по управлінню суспільством, може змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів.

     Політичному лідеру потрібно мати природні якості, такі як сила характеру, воля, тонка  інтуїція, рішучість. Професійні якості лідера заключаються в аналітичних  здібностях, в умінні швидко і точно орієнтуватися в ситуаціях, аргументовано протистояти чужим думкам. 

     Вчені, які займаються дослідженням політичного  лідерства, змогли класифікувати його на основі особистих якостей лідера, конкретної ситуації, іміджу і стилю  поведінки.

      Література

1. Адлер а. наука жить. – м., 1997.
2. Одайник в. психология политики. – спб.: «ювента», 1996.
3. Политическая психология: учебное пособие для вузов / под общ. ред. а.а. деркача, в.и. жукова, л.г. лаптева. – м.:

4. Академический проект, екатеринбург: деловая книга, 2003. – 858 с.

5. Райгородский д.я. психология и психоанализ власти. т. 1. хрестоматия. – самара: издательский дом «бахрах», 1999. – 608 с.

6. Фрейд з. психология мас и анализ человеческого «я». – минск, 1994.