Гуманістичні теорії особистості

    Фрейд створює модель особистості, яка  включає три елементи: “Воно” (Id), “Я” (Ego) і “Над-Я” (Super-Ego).

    “Воно”  – несвідоме – складається  із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов¢язують людину з далекими предками доісторичних часів.

    “Я” – сфера свідомого, посередник між  “Воно” та зовнішнім світом – природою, суспільством, соціальними інститутами  тощо.

    “Над-Я” – внутрішнє сумління особистості, “моральний цензор”, який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. “Над-Я” знаходиться між “Воно” та “Я”.

    На  основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між “Воно” та “Я”, Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні поняття є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів.

    У теорії особистості З. Фрейда містяться  як деякі продуктивні наукові  положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники З. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов¢язувалися переважно з природженими інстинктами потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

    Один  із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875-1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології – відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пан сексуалізм як на головну рушійну силу поведінку людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам¢яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

    Відомим учнем З. Фрейда, який виступив проти  біологізаторських тенденцій свого  вчителя, був А. Адлер (1870-1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття” або “почуття спільності”. Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

    На  думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності.

    Представниця  неофрейдизму К. Горні (1885-1952) також виходила із заперечення положень З. Фрейда. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

    Згідно  з К. Горні, людиною керують дві  головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення  своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути  невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи стратегії” поведінки. Цих стратегій три: 1) потяг до людей; 2) намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності; 3) намагання діяти проти людей (агресія).

    Названі типи стратегії виступають і передумовою  “споконвічного конфлікту”, і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири “великих неврози” нашого часу:

    невроз прив¢язаності – пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;

    невроз  влади – гонитва за владою, престижем  та володарюванням;

    невроз  покори – конформізм;

    невроз  ізоляції – втеча від суспільства.

    В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму “корінної тривоги” тощо.

    З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892-1949), об¢єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб¢єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб¢єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю між особистісних ситуацій, що повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

    Найбільш  “соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом  К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв¢язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає “негативною свободою”. Людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути “вільною”, вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми. Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у відчуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

    Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження.

    У дусі неофрейдизму була розроблена так  звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв¢язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

    Епігенетична  теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного  фактора у становленні особистості.

    Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської  за своєю суттю фрейдистської  концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми – внутрішньої структури особистості, місця “Я” в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб¢єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводяться із суб¢єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

    На  сьогоднішній день в психологічній  літературі висвітлено різні погляди  на питання я-концепції, серед них  найбільш широко вживані є наступні.

    Я-концепція – динамічна система, уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб’єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів; поняття я-концепції виникло у 1950р. в руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої (А. Маслоу, К. Роджерс і ін.), на відміну від біхевіористів і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його особистісного самовизначення мікросоціуму. Значний вплив на встановлення цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е. Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції належать У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче Я-усвідомлююче (І) і Я-як об’єкт (Ме).

    Самооцінка  – складова частина “Я-концепції”. “”Я-концепція” – це образ власного “Я”, уявлення людини про себе, завдяки  якому вона будує взаємостосунки з іншими і сприймає себе. “Я –  концепція” може бути:

    Реальна (який я є).

    Ідеальна (яким я повинен бути).

    Динамічна (яким я хочу стати).

    Фантастична (яким я хотів би стати, якщо це було б можливим).

    Я-концепцію  часто визначають як сукупність установок, спрямованих на себе, і тоді за аналогією  з атетюдом виділяють в ній  три структурних елемента:

    когнітивний – „образ Я” (характеризує вміст уявлень про себе);

    емоційно-цінносний, афективний (відображає відношення до себе в цілому чи до окремих сторін своєї особистості, діяльності і  т. д. і проявляється в системі  самооцінок);

    поведінковий (характеризує проявлення перших двох в поведінці).

    Я-концепція  – цілісне утворення, всі компоненти якого хоча мають відносно самостійно-логічний розвиток, тісно взаємопов’язані. Я-концепція  має усвідомлювані і неусвідомлювані  аспекти.

    Я-концепція  відрізняє складне, рівневу будову, яку по різному розуміють різні автори. Наприклад, Р. Бернс уявляє я-концепцію у вигляді ієрархічної структури. Вершиною являється глобальне я-концепція, що конкретизується в сукупності установок особистості на себе. Ці установки мають різноманітні модальності: а) реальне Я (уявлення про те, яким би я хотів бути); б) дзеркальне Я (уявлення про те, яким мене бачать інші). Кожне із цих модальностей включає ряд аспектів – фізичне Я, соціальне Я, розумове Я, емоційне Я.

    В залежності від того, на якому рівні – організму, соціального індивіда чи особистості – проявляється активність людини, в я-концепції виділяють:

    фізичний  Я-образ (схема тіла), що викликає потребу  фізичного благополуччя організму;

    соціальні ідентичності: статеву, вікову, етнічну, громадянську, соціально-рольову, пов’язані з потребами людини приналежності до загалу і прагнення бути в цьому соціумі;