Співвідношення економіки і політики

       Вступ

       Співвідношення  економіки і політики є ключовим у розумінні характеру суспільного  ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної діяльності. Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень розвитку демократичних процесів, а в цілому — життєздатність суспільно-політичної та економічної системи.

       Неправильне розуміння співвідношення економіки  і політики є однією з причин хибної економічної політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання, інфляції. Усе це відбувається, по-перше, у результаті того, що однобічна  орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють політичне керівництво необхідної об’єктивної основи і, таким чином, перетворюють його в царство суб’єктивізму і свавілля. Якщо в першому випадку політика нібито розчиняється в економіці, то в другому — вона відривається від економіки і протиставляється їй.

       Назва «економіка пропозиції» походить від  основної ідеї авторів концепції - стимулювати  пропозицію капіталів і робочої  сили. Вона містить обгрунтування системи практичних рекомендацій в області економічної політики, насамперед податкової. На думку представників зазначеної концепції, ринок не тільки представляє собою найбільш ефективний спосіб організації господарства, але і є єдино нормальної, природно сформованою системою обміну економічною діяльністю.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття «економічна політика». Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

  Головне призначення економічної політики держави - сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих  осіб, груп, підприємств, а також  кризовим явищам, підтримувати господарський  порядок.

    Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

   1. Мета економічного зростання.  Це загальна кінцева мета для  кожної національної економіки  і національної економічної політики  в ринковій та перехідній до  ринку економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію найважливіших факторів економічного зростання, серед яких - інвестиції капіталу, реструктуризація економіки,, ефективна зайнятість і зростання продуктивності праці, достатній плато' спроможний попит населення тощо. Використовуються заходи структурної політики загалом.

   2. Мета ефективної зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну економічну політику держави.

   3. Мета зростання економічної ефективності. Своєрідна "надмета" ринкової економіки, досягти яку можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічного прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Використовуються заходи промислової політики.

   4. Мета стабільного рівня цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети має належати загальній економічній політиці з підтримки національного товаровиробника.

   5. Мета захисту і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи. Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики економічного регулювання.

   6. Мета соціальної безпеки і стабільності. Досягається засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки, сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.

   7. Мета рівноваги зовнішньоторговельних операцій і платіжного балансу, ефективного курсу національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики, політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти тощо.

  Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів.

Відповідно  до її впливу на економіку економічна політика буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу функціонування та розвитку економіки, а тому стимулювати її. Наприклад, скасування кріпосного права  в Росії відкрило простір для  розвитку капіталізму, уведення непу в  СРСР сприяло відбудові розореної  держави і швидкому економічному розвитку, економічна політика Ф. Рузвельта врятувала США від соціально-економічного краху.

  По-друге, економічна політика може діяти всупереч об’єктивним процесам функціонування та розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть створювати кризову ситуацію. Наприклад, економічна політика капіталістичних держав у 20-ті роки призвела до доти небаченої за розмахом економічної кризи, яка охопила всю систему світового капіталістичного господарства; адміністративно-командна економічна політика в СРСР і країнах Східної Європи створила кризову ситуацію і в економіці, і в політиці, яка призвела до розпаду СРСР і так званого соціалістичного табору. Зараз ця криза ще більше посилилась в Україні та інших країнах СНД.

  По-третє, економічна політика, визначаючи основні  напрямки, шляхи та методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку економіки й обмежувати, блокувати інші. Така політика є  найбільш гнучкою. Вона дає змогу  залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетність напрямків  розвитку економіки, від чого залежить, чи буде економічна політика сприяти  об’єктивному процесу економічного розвитку, чи, навпаки, протидіяти йому. Цей вид політики є найбільш поширеним  у розвинутих країнах Заходу.

  Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної економіки  або, як заведено говорити, командно-адміністративної системи управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала  головною причиною застою, а потім  і кризи, в яку потрапила радянська  економіка у 80-ті роки.

  Альтернативою командно-адміністративної системи  управління, котра себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та результативність ринкової економіки доведено світовим досвідом. Узагальнення цього досвіду уможливлює висновок, що ринкова система — це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові відносини — провідний регулятор економічного життя за умов будь-якого розвинутого виробництва.

  Перехід до ринкової економіки в Україні  є в інтересах кожної людини. Така економіка нарешті забезпечить  умови для заохочення працелюбства, творчості, ініціативи, а також економічні стимули для високопродуктивної праці. Перехід до ринку зорієнтує виробництво на потреби людей, створить ефективний механізм взаємовигідних відносин виробника та споживача. Попит людей, а не монополія виробника будуть визначати, що, в якій кількості і якої якості має бути запропоноване на продаж. Ринкова економіка покладе край хронічному дефіциту, підірве базу для спекуляції і зловживань.

  Проте перехід до ринку породжує в багатьох людей сумніви: а чи не принесе  ринок анархію та стихійність, про  які чимало раніше говорили й писали? Річ у тім, що сучасне світове  ринкове господарство багато в чому подолало притаманну колишній добі стихійність. За сучасних умов на чільне місце вийшло виробництво на замовлення, наукове  прогнозування потреб, формування попиту, розробка великих науково-технічних  програм.

  Сучасний  ринок — це вже не колишня стихія і хаос. У всьому світі він є  регульованим. Переважний варіант організації  економічного життя — не командна система і не вільний ринок, а  змішана економіка. Держава впливає  на ринок через бюджет, податкову  систему, через грошову й кредитну політику, валютне й митне законодавство, створюючи необхідні умови для  конкуренції, розвитку підприємництва і т. п.

  На  жаль, процес переходу до ринку пов’язано  також і з негативними наслідками. Головні з них — зростання  цін і безробіття. А тому серед  запланованих економічних перетворень  на шляху до ринку мають бути передбачені  й заходи для часткової компенсації  населенню втрат, пов’язаних з підвищенням  роздрібних цін на товари і послуги, запровадження системи індексації фіксованих грошових доходів населення (заробітної плати, пенсій, стипендій) залежно від зростання споживчих  цін, а також підвищення мінімальної  заробітної плати.

  Перехід до ринку потребує також створення  механізму підтримання зайнятості: ті, кому доведеться поміняти робоче місце, мають отримати допомогу в працевлаштуванні, перекваліфікації і т. д. Ті, хто не зможе працевлаштуватися, — допомогу по безробіттю.

  Отже, планомірний державний вплив  на ринок із використанням економічних  важелів, створенням системи соціального  захисту, яка б у певній мірі нейтралізувала негативні наслідки ринкових відносин, є абсолютно необхідним. Але все ж таки не держава, а сам ринок має стати головним регулятором економічного життя.

  Які ж зміни необхідно здійснити  в економіці, щоб забезпечити  перехід до ринку? Це насамперед створення  змішаної економіки, запровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли переважна частина товаровиробників (підприємств, організацій) має свободу господарської діяльності та підприємництва. Вони повинні не з наказу, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв’язуються зі споживачами, домовляються про ціни. товаровиробники вільно розпоряджаються прибутком, що залишається після сплати податків [6].

  З метою забезпечення економічної  свободи в Україні ухвалено Закон  «Про власність». Громадяни нашої  держави можуть мати в приватній  власності земельні ділянки, житлові  будинки, цінні папери, підприємства у сфері виробництва, побутового обслуговування, громадського харчування (магазини, їдальні тощо), в інших  галузях господарської діяльності. Селяни — мати власне селянське  господарство з господарськими будівлями, насадженнями на земельній ділянці, продуктивною та робочою худобою, домашньою  птицею, сільськогосподарською технікою, транспортними засобами. У тих  секторах економіки, де дрібне й середнє  виробництво є найефективнішим (наприклад, у сфері послуг), приватна власність може відіграти позитивну роль у розвитку економіки. Згідно з цим законом, групами громадян можуть бути створені кооперативи, а також господарські товариства та об’єднання.

  Поряд зі створенням нових підприємств  повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов’язково перехід  до індивідуальної власності: можлива  передача або продаж державної власності  трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. у результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства та майно. Оренда полягає в передаванні орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.

  Можуть  також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.