Відносини власності в економічній системі суспільства

      Але дуже в гостро в наші дні постає питання щодо порушення прав власника, які можуть полягати не тільки у  позбавленні його права володіння  річчю, а, зокрема, може бути порушено право  користування або розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.[4, с.105] Таке поняття носить назву «рейдерство». І до того ж такі дії дуже часто застосовують стосовно малих, так і великих державних та приватних підприємств. Небезпека цього явища полягає в тому, що воно створює неабияке соціальне напруження, адже за кожним атакованим підприємством стоять стоять тисячі, а інколи й десятки тисяч працівників, які перебувають у дуже не визначеному та непевному становищі та непевному становищі, коли йдуть «бої» за підприємство. ( «Турбоатом»,  «Нікопольський феросплавний завод» та інші.)

      Якщо проаналізувати діяльність держави, спрямовану на протидію рейдерству, то не можна не помітити, що акцент робиться переважно на заходи щодо боротьби з наслідками неправомірних поглинань : це створення «антирейдерських» комісій, і наведення ладу в судовій системі. Проте, на нашу думку, боротися потрібно з першопричинами цього явища. Адже якими б ефективними не були згадані заходи, все-одно знайдеться певна кількість корумпованих судів чи готових на все рейдерів. Тому використовувати потрібно методи, які б унеможливили більшість способів рейдерських атак, а саме: удосконалення чинного, так і розробка та прийняття більш ефективного законодавства, норми якого б дійсно врегулювали процес функціонування акціонерних товариств – «найпопулярніших жертв» сучасних рейдерів[7]. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки  до 1-го розділу.

Дослідивши  систему економічних відносин, її структуру та еволюцію, можна зробити  наступні висновки:

      Двома найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і  юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити двояко: через виробничі відносини і через призму основних форм економічного закону.

      Проблема  власності є однією з найскладніших  у політекономії. В понятті власності  чітко виражений зв’язок з  мотивами і інтересами людей. Таким чином проблема власності безпосередньо пов’язана із співвідношенням мотивів привласнення людей і природно-історичним процесом розвитку капіталістичного способу виробництва. Тому виникає питання: в якій мірі суспільний розвиток є безпосереднім наслідком інтересів і мотивів окремих людей або класів. Адже результатом запровадження економічних та політичних реформ в Україні та демократизації власності стала заміна диктатури пролетаріату на диктатуру буржуазії. Провідна ідея української демократизації була трансформована в пріоритетні цілі суспільства, забезпечивши специфічну структуру розподілу власності серед певних груп власників та концентрацію капіталу в руках невеликої групи власників. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил призвів до концентрації власності в руках небагатьох. [11] 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2.Види власності  та їх місце в економічній  системі суспільства.

      Державна  власність і моделі її розвитку.

      Державна  власність – привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави [2,с. 114].

      Найбільшого розвитку в передових країнах  світу отримала власність на частину  національного доходу.

      Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).

      Серед видів економічної власності  найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на найважливіші фактори  виробництва.

      Оскільки  основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об'єктів, а, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

      Власність на робочу силу – це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. У власності на робочу силу виділяють економічний і юридичний аспекти.

      Економічний аспект власності на робочу силу розкривається  у процесі привласнення цього  специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається привласнення створеного робочою силою необхідного і частини додаткового продукту. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо.

      Крім  найманої робочої сили, об'єктом  привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та, частково, держава.

      Опосередковано  суб'єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є держава, оскільки вона законодавче встановлює тривалість робочого дня, відпусток тощо.

      В інших сферах суспільного відтворення  здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного та додаткового продукту. Виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності.

      Такими  основними формами є заробітна  плата й різні види прибутку, земельної  ренти. Безпосередні суб'єкти цих відносин – наймані працівники, підприємці (у т. ч. вищі менеджери й держава).

      Держава бере участь у привласненні частини  необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування.

      Ще  більш опосередковані відносини  з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну та споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Таким чином, на поверхні економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб'єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

      Власність на засоби виробництва – це привласнення різними економічними суб'єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.; у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у процесі оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додаткову вартість тощо. У сфері споживання (у даному випадку виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається у таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо.

      Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва [2,с. 118].

      Загалом техніко-економічне поєднання означає  безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці  незалежно від того, чи є він  їх власником.

      Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

      Поняття "форма власності" є більш  ємною економічною категорією, ніж "форма господарювання". Це виявляється  в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес, лідерство та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва – це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб'єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу. 

      Приватна  та суспільна власність

      Приватна  власність – це процес привласнення різних об'єктів власності окремою особою (максимум сім'єю) у різних сферах суспільного відтворення. Виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальна основа – зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці (насамперед, в одиничній формі), поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці [2,с. 110].

      До  першої належить власність дрібних  виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а, отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в  усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу).

      Із  проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

      Розвиток  приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо.

      Приватна  власність, що базується на чужій  праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. (додат.А)

      Внаслідок неспроможності приватної власності  забезпечити достатній простір  для розвитку продуктивних сил, зростаючого  усуспільнення виробництва і  праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін. виник колективний тип власності. Колективна власність – це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми – трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність – на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничім процесом.

      Формами колективного типу економічної власності  є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

      Найефективнішою формою колективного типу власності  є трудова колективна власність.

      Незважаючи  на переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами міжколективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.

      Суспільна власність

      29 квітня 2009 року у Верховній Раді  України зареєстровано законопроект "Про суспільну власність в Україні" (Реєстр. №4418).

      Оперуючи  новими понятійними об’єктами, законопроект встановлює порядок і основні  механізми їх взаємодії. Зокрема, вперше в українському законодавстві визначаються об’єкти права суспільної власності, дається їх класифікація.

           До об’єктів права суспільної власності законопроектом віднесені не тільки природні ресурси, але й матеріальні та фінансові ресурси, що виникли в результаті економічного використання природних ресурсів. Також до особливих об’єктів права суспільної власності віднесені такі складові національного багатства, як екологія, людські ресурси, генофонд Українського народу, здоров’я громадян, інтелектуальні та культурні надбання та цінності. Всі зазначені об’єкти потребують спеціального наукового вивчення, обліку, моніторингу та раціонального державного управління. Для цього вперше на законодавчому рівні встановлюється сутність механізму управління об’єктами права власності Українського народу, а також визначаються суб’єкти цього права. Так, зокрема, законопроектом встановлюється, що сукупність укладених суспільних договорів у всіх адміністративно-територіальних одиницях України формує солідарний механізм делегування територіальним громадам від імені Українського народу права розпорядження об’єктами права суспільної власності.