Соціальна політика

  приватизації, зрощування представників органів управління державним майном та представників комерційних структур.

  Основна увага щодо захисту соціально  незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.

  Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи  пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування  і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.

  Предметом особливої уваги владних структур в Україні є сприяння всебічному державному захисту високого інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню, неухильному зростанню ролі та престижу інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції (учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури), еквівалентній оцінці та оплаті їхньої праці.

  Владні  структури України здійснюють необхідні  кроки для запобігання комерціалізації і забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки та культури. Водночас стимулюватиметься розвиток недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні багатоаспектних питань соціальної політики.

  Важливою  складовою соціальної політики є  молодіжна політика, політика підтримки  сім’ї, материнства та дитинства [16]. Уже відбувається активна підготовка проектів постанов та законів, що регулюють цю сферу. Здійснюватимуться заходи з соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей для отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування. Буде запроваджено систему довгострокового кредитування підготовки кадрів, розвитку студентства та молодіжного підприємництва.

  Сьогодні  одним із найважливіших напрямків  соціальної політики є гармонізація відносин між суспільством і природою, які останнім часом набрали драматичного характеру [17].

  Десь  із 70-х років спочатку науковці, а  потім широка громадськість світу  заговорили про небезпеку глобальної екологічної кризи, яка стала загрожувати людству. Негативні наслідки виробничої діяльності людей у глобальному масштабі настільки великі, що вони призводять до виникнення глобальної екологічної кризи. Історичний досвід свідчить, що найбільш негативно впливає на природу та господарська діяльність, рушійною силою якої є корисливі інтереси. Проте суспільство здатне обмежити негативний вплив приватних інтересів та знайти способи регулювання відносин виробництва і природи.

  Екологічна  загроза породила настрої песимізму, невіри в можливості запобігти руйнуванню навколишнього середовища. Звідси й нездійсненні вимоги загальмувати зростання виробництва, повернутись до «природного» способу життя. Настрої ці виливаються в масові акції з вимогами закрити деякі підприємства, що випускають дуже важливу продукцію (наприклад ліки), ліквідувати атомні електростанції і т. п. Ясна річ, що розв’язання проблем у такий спосіб може лише породити нові проблеми.

  Справжня  перспектива виходу з екологічної  кризи — у зміні характеру  виробничої діяльності, зміні свідомості людини. Науково-технічний прогрес — це не тільки тиск на природу. Найбільш прогресивні технології створюють можливості для екологічно чистого виробництва, запобігаючи негативному  
 

  впливу  на довкілля. Настав час змінити  суть технологічної цивілізації  та надати їй природоохоронного характеру.

  Забезпечення  екологічної безпеки як регіональної, так і міжнародної, стало важливою складовою світової політики. Розробка погодженої міжнародної політики в галузі екології — це веління часу, що відповідає взаємозв’язку і взаємозалежності сучасного світу. Тільки спільне здійснення всесвітньої екологічної політики може забезпечити екологічну безпеку, виживання та процвітання людства. Тісне міжнародне співробітництво необхідне для вирішення таких глобальних екологічних проблем, як кліматичні зміни планетарного характеру, розробка озонобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, безвідходних виробництв, раціоналізації землекористування і т. п.

  Сьогодні  право на здорове навколишнє середовище — одне з нових прав людини, основа екологічної етики і культури. Неконтрольований розвиток продуктивних сил може призвести суспільство до такої межі, коли, за виразом К. Маркса, цивілізація, яка стихійно розвивається, може «залишити після себе пустелю» [18]. Щоб цього не сталося, необхідна екологізація освіти й виховання, формування екологічного мислення та грамотності, професіональної екологічної підготовки в усіх сферах діяльності, у сім’ї, школі, вузі. Уся система суспільних ідеалів і цінностей має брати участь у формуванні екологічної моралі.

  В Україні відносини між суспільством та природою продовжують загострюватися. У багатьох містах і регіонах забруднення повітря в кілька разів перевищує максимально допустимі норми. Багато регіонів України є зонами екологічного лиха. Це передовсім Донбас, Криворіжжя і, безумовно, Чорнобильська зона. Мабуть, нинішня екологічна криза є однією з головних причин того, що Україна разом з іншими країнами СНД займає 50-е місце у світі за середньою тривалістю життя (з тих 52 країн, які ці дані повідомляють ООН). Ось чому поліпшення екологічної ситуації нині стало однією з найгостріших проблем соціальної політики в Україні. Розв’язання цієї проблеми дуже ускладнюється загальною кризою, яка охопила всі сфери суспільного життя.

  Аналіз  проблем соціальної політики в Україні, як і в інших країнах СНД, показує, що здійснені соціальні заходи були вкрай недостатніми для поліпшення життя більшості населення. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави. 
 
 
 
 
 

  Висновок 

У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв´язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров´я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спільностей людей, розв´язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства. 

Іншими словами, соціальна політика — це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей  людей, розв´язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.

Причому це не просто один із видів політики, а найважливіший  її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного  призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.

Залежно від  об´єктів соціальної політики виокремлюється ті чи інші її різновиди, наприклад  політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою соціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.

Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві  соціальної рівності і свободи.

Соціальна рівність і свобода взаємозв´язані таким  чином, що чим більше в суспільстві  свободи, тим менше в ньому  соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розумових і фізичних здібностей людей обов´язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напруженість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об´єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.

Так, втілення в  життя класичної ліберальної  моделі суспільного розвитку, яка  ґрунтується на абсолютизації індивідуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострення соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економічний розвиток.

Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного конкретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється неприйняття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсолютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціальної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.

Таким чином, соціальні  суб´єкти політики — це ті спільності людей, що виникли об´єктивно в процесі  історичного розвитку, — суспільні  класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специфічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціальних конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз- в´язання, які залежать від ефективності політики.

Глибинне соціальне  призначення політики полягає в  урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв´язанні  їх в оптимальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, національна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з принципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Література 

1. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.
2. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
3. Там само. — С. 325—333.
4. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.
5. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.
6. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.
7. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.
8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.
9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.
10. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
11. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
12. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —  
    с. 256.
13. Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.
14. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.