Політологія

     І.Кант, звичайно. розумів, що по ходу історичного розвитку наступає необхідність міняти політико-юридичні установи. Але здійснювати такі зміни, вважав він, треба виключно шляхом неспішних, плавних реформ зверху і в ніякому випадку не методами відкритої озброєної боротьби, яка введе народ в безлад анархії і злочинів.

     Одним із варіантів теорії правової держави  вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася  в країнах англо-саксонської політико-правової традиції. На відміну від свого  континентального аналога, в якому наголошується на забезпеченні передусім правопорядку, в даній концепції увага зосереджується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування сильного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

     Одним із засновників теорії правової держави  був Е. Кант, який проголосив: «Держава - це об’єднання багатьох людей, об’єднаних правовим законом»

     Політичні погляди родоначальника німецької  класичної філософії /. Канта викладені у працях "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Він є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. "Верховною" він називає владу, яка продукує закони і належить "колективній волі народу". Виконавча влада, за І. Кантом, має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом є конституційна монархія. На думку І. Канта, благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

     Необхідність  держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим законам"). Кант пов'язує не з практичними, чутливо поміжними індивідами, груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які в цілому належать розсудливому, розумопоглинаючому світу. Звідси зрозуміло, чому держава не заклопотана про матеріальне забезпечення громадян, про задоволення їх соціальних і культурних проблем, про їх працю, здоров'я, освіту.

     Благополучність держави складає, відповідно до І.Канта, зовсім не вирішення вище названих і інших аналогічних їм завдань. Під цією благополучністю "не слід розуміти благополучність громадян та їх щастя, так як щастя може бути (як це стверджував Руссо) скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при деспотичному урядові. Під благополучністю держави слід розуміти стан найбільшої узгодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прямувати розум за допомогою категоричного імператива".

     Висунення і захист І.Кантом тезису про те, що благополучність і покликання держави - в досконалому праві, у максимальної відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права, дали можливість вважати його одним з головних творців концепції "правової держави". І.Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від додержання прав і свободи, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу своїх громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відклик і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження від такої держави.

       Питання про виникнення держави  І.Кант трактує майже за Ж.Н.Руссо,  помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт кантівського аналізу - гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої законної гарантії. Моральний обов'язок, почуття поваги до морального права спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в громадському суспільстві. Перехід до останнього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір. Кантівське тлумачення природи цього договору тісно пов’язане з ідеями про автономії волі, про індивідів як моральних суб'єктів. Перша й головна умова договору, що укладається - зобов'язання будь-якої утворюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично поєднаного народу) визнавати в кожному індивідуумі особу, яка без всякого примусу розуміє обов'язок "не робити іншого знаряддям для досягнення своїх цілей" і здатної даний обов'язок виконати. "Суспільний договір", за І. Кантом, укладають між собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі (начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки.

     Кант  різко заперечує проти найменшої  схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: "Керування  батьківське, при якому піддані  як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо... таке керування є найбільшим деспотизмом." Критика І.Кантом "батьківського керування" виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій. Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані. Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. "Громадянин держави і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень государя йому здається несправедливим по відношенню до суспільства"? - писав І.Кант. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаної літератури 
 

1. Городяненко В.Г. - Соціологія: підручник. - К. - "Академія"., 2003 р
2. Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991
3. Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993
4. История политических и правовых учений. Под редакцией Нерсесянца В.С.. — М., 1995
5. Политология / Сост. и отв. ред. А. А. Радугин. М., 1997.
6. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.
7. Політологія: Наука про політику / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача M.I.
8. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк , 1998.
9. Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. - К. : ВЦ "Академія", 2003.
10. Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001.
11. Сафонов В.Н. Политические взгляды Аристотеля // Социально-политический журнал. - 1998. — № 4.
12. Філософія : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С. П. Щерба, В. К. Щедрін, О. А. Заглада; За заг. ред. С. П. Щерби.— К. : МАУП, 2004.