Політологія

     Оскiльки питання прав торкається всiх, в демократичному суспiльствi єдиним джерелом влади є  народ, тобто сукупнiсть всiх громадян держави. Громадяни здiйснюють своє право не безпосередньо, а через вiдповiднi суспiльнi механiзми, що забезпечують не лише здiйснення полiтичної волi, але й узгодження i баланс iнтересiв. В демократичному суспiльствi такими механiзмами є громадянське суспiльство, демократична держава, мiсцеве i регiональне самоврядування. В своєму органiчному i збалансованому поєднаннi вони й складають систему полiтичної демократiї.

     Демократична  держава ґрунтується на рiвних правах i однакових обов'язках усiх громадян. Громадянськi права, перш за все свобода  слова, друку, об'єднань i зборiв та право на участь в управлiннi державою, мають бути гарантованi. Захист прав громадян має бути першим завданням держави. Разом з тим, свiдома участь громадян у вирiшеннi державних справ є найкращою гарантiєю демократичного устрою держави.

     Демократична  держава визнає народ єдиним джерелом державної влади. Влада в демократичнiй  державi має формуватись шляхом вiльних i несфальсифiкованих виборiв. Будь-яка  влада повинна мати певний, чiтко  обмежений термiн повноважень. Змiна влади має здiйснюватись мирним шляхом у вiдповiдностi iз волею бiльшостi, висловленою шляхом голосування.

     Принципи  демократії вимагають не лише здійснення політичної волi бiльшостi. Влада бiльшостi має бути обмежена правами меншостi та юридичним захистом її iнтересiв. Полiтична демократiя вимагає гарантiй вiльної дiяльностi опозицiї. Бiльшiсть має бути готовою до конструктивного дiалогу зi своїми опонентами, до постiйного узгодження iнтересiв i полiтичних компромiсiв.

     Демократична  держава є за своєю природою державою правовою. Правовий характер держави передбачає пiдпорядкування громадян i влади вимогам закону, рiвнiсть всiх перед законом, а також розподiл влад - на законодавчу, виконавчу i судову. Суспiльство має запобiгати будь-яким спробам зосередити в руках окремих осiб, органiв чи органiзацiй всю повноту державної влади, навiть, якщо цi спроби робляться вiд iменi i за уповноваженням громадян. Законодавча влада має бути обмежена Конституцiєю, а виконавча i судова - законами 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Хто із засновників німецької класичної філософії є одним із основних творців концепції «правової держави»? Охарактеризуйте його погляди на державу і суспільство. 

     Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного влаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, які підпорядковані законам. Створення юридичне завершеного поняття «правова держава» пов’язане з ім’ям іншого німецького мислителя Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні їх судового захисту.

     Благополучність держави складає, відповідно до І.Канта, зовсім не вирішення вище названих і інших аналогічних їм завдань. Під цією благополучністю "не слід розуміти благополучність громадян та їх щастя, так як щастя може бути (як це стверджував Руссо) скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при диспотичному урядові. Під благополучністю держави слід розуміти стан найбільшої узгодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прямувати розум за допомогою категоричного імператива". Висунення і захист І.Кантом тезису про те, що благополучність і покликання держави — в досконалому праві, у максимальної відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права, дали можливість вважати його одним з головних творців концепції "правової держави".

     І.Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого. Держава, яка ухиляється від додержання прав і свободи, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу своїх громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відклик і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження від такої держави.

     Питання про виникнення держави І.Кант трактує майже за Ж.Н.Руссо, помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт кантовського аналізу — гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої законної гарантії. Моральний обов'язок, почуття поваги до морального права спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в громадському суспільстві. Перехід до останнього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір.

     Кантівське  тлумачення природи цього договору тісно повязане з ідеями про автономії  волі, про індивідів як моральних  суб'єктів. Перша й головна умова договору, що укладається — зобов'язання  будь-якої утворюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично поєднаного народу) визнавати в кожному індивідуумі особу, яка без всякого примусу розуміє обов'язок “не робити іншого знаряддям  для досягнення своїх цілей” і здатної даний обов'язок виконати.

     “Суспільний договір”, за І. Кантом, укладають між  собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється  ставитися до них як до істот, які  начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі (начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: “Керування батьківське, при якому піддані як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо… таке керування є найбільшим деспотизмом.”

     Критика І.Кантом “батьківського керування”  виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій. Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом “клопоти” держави за господарські  досягнення індивіда, його кар'єру, за “правильний” спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що безмірна опіка влади про благополучність підданих сковує ініціативу і самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості.

     Отже  відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи  неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані.

     Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. “Громадянин держави і при  цьому з дозволу самого государя, повинен мати право  відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень  государя  йому здається несправедливим по відношенню  до суспільства”¹ – писав І.Кант.

     Верховність народу, проголошена І.Кантом вслід  за Ж.Н.Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі — організації сукупної більшості осіб, які пов'язані правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, І.Кант поспішає запевнити в тому, що він зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і пасивних (ті, які не мають виборчого права).¹ До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси.

     Запозичену  у Монтеск'е ідею про розподіл влади в державі, І.Кант не став тлумачити  як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка  держава має три влади:

• законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"),
• виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу законодавчій, верховній владі),
• судова (призначена виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні не допустити деспотизму і гарантувати злагоду в державі.

     Загальновизнаній  класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою І.Кант не звертав великої уваги, розпізнаючи (за числом осіб, які є законодавцями) три їх класи: автократію, аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремлені виконавчої влади від законодавства, друга — на їх злитті. Для І.Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він забезпечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (чим скоріш в ній буде утворено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (участі у ній усіх в здійсненні влади і крайніх труднощів при цьому виділити законодавчість від виконавчої діяльності) надмірно піддана трансформації в деспотизм і поєднана з ним. "…У Канта республіка, в якості єдиної раціональної державної форми, стає взірцем практичного розуму, який ніколи не здійсниться, але здійснення якого завжди повинно бути нашою метою і предметом наших намірів". Гадаю, що Кант вважав найбільш сприятливим, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.

     Хоча  І.Кант висунув положення про  суверенітет народу, він дуже остерігався  того, щоб з того положення не були зроблені, радикальні практичні  висновки. Через це накладається вето на право народу обговорювати питання  про походження влади, про характер виданих державною владою законів.

     "Яким  би то не було походження  верховної влади, передував чи  ні їй договір про підлеглість  чи влада виникла спочатку, а  потім вже виник закон —  для народу, який знаходиться  під впливом громадського закону, все це пусті і погрожуючі небезпекою державі міркування. Закон, який такий священний, що було б злочином піддавати його сумніву, є як би похідним не від людей, а від найвищого законодавця. Саме таке значення положення: "Всяка влада походить від бога". Воно відображає не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: "Існуючій законодавчій владі належить підкорятися, яким би то не було її походження". В це висловлювання І.Канта, яке серйозно змінює співвідношення суверенітет народу і суверенітет влади держави на шкоду першому, начебто вторглися елементи гоббсівської доктрини держави.

     Нагадаю, що у Т.Гоббса все, що походить від  верховної влади оголошується добром, благополучністю, а все заборонене законодавцем (носієм верховної влади) — злом. Т.Гоббс вважав недоречним дозволяти приватним особам власноруч розмежовувати добро і зло. Автор трактату "Про людину" боявся, щоб стан, який дозволяє приватним особам самим давати оцінку добру і злу, викличе анархію, доведе до знищення держави.

     В цілому І.Кант не є послідовником  Т.Гоббса. У нього були свої причини  підтримувати віру у незаперечність авторитету верховної влади і  закону. Скоріше всього він міркував про необхідність забезпечити максимальну  стійкість головних підвалин громадського стану, який покінчив з дикістю і безчинством в житті людей. Можливо І.Кант спеціально не переслідував мету — виправдання обмеження волі громадян, поколивати ідею автономії волі.

     В кантовському розумінні правитель  по відношенню до підлеглих одержує тільки права, але не обов'язки. Філософ заперечує, що у народу є право засуджувати главу держави, навіть якщо той порушує свій обов'язок перед країною. Ним категорично заперечується право на повстання, від допускає лише легальне, можливо навіть пасивне, протистояння існуючій владі.

     І.Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з державною  владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовні, формально  він завжди повинен виконувати її закони і вимоги. Таким чином І.Кант виправдовує політичне непокорення особливого роду. Така непокора виступає, якщо дотримуватися ходу думки І.КАнта, формою боротьби за право, в той же час як прямі революційні дії по суті своїй це є відкритою боротьбою за владу.