Політичні партії, громадсько-політичні об’єднання та рухи

З другої групи  функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.

Діяльність  останніх є однією з найголовніших  перешкод на шляху до надмірної державної  централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "згори – донизу" – "знизу – вгору". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.

Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища". Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.

Характерно, що саме на основі громадських організацій  і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані  групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних – групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (наприклад, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.

Отже, групи  тиску представляють досить широкий  спектр організацій громадян. Однак  їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску – це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого – веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.

Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільне значущих і особистих потреб, по-друге, готують грунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Політична партія – це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

Основним призначенням партії є політична освіта мас  та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для  захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності – захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова  схема М. Дюверже, згідно з  якою партійні системи поділяються  на однопартійні, двопартійні і  мультипартійні;

2) тритипова  система Б. Гаврилишина, який  поділяє партійні системи на  олігархічні, противаг (боротьби  за владу) і колегіальні (співпраці  при владі);

3) семитипова  схема Дж. Сарторі з таким поділом  партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована.

Класифікація  Дж. Сарторі, на відміну від інших  класифікацій, не тільки розрізняє  партійні системи за кількістю функціонуючих  у політичній системі партій, а  й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Конституцією громадяни мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку.

Громадські  організації і рухи на сучасному  етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаних джерел

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К.: Знання, 1999. –  426 с.
3. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної., В.П. Горбатенка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 528 с.
4. Политология: Учебник для студентов вузов. / Под ред. М.В.Василика. – М.: Юрист, 2000. – 592 с.
5. Політологія: Підручник / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2002. – 584 с.
6. Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю.І. Кулагіна., В.І Полуріза. – К.: Альтпрес, 2002. – 612 с.
7. Политология: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений / Под ред. Н.И. Сазонова. – Харьков: Фолио, 2001. – 831 с.
8. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Либідь, 2005. – 480 с.
9. Шляхтун П.О. Політологія: теорія та історія політичної науки. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
10. http://www.big-lib.com/book/74_Politologiya/7373_2Sytnist_tipologiya_ta_ faktori_rozvitky_partiinih_sistem