Национализм

    1. Визначення терміну «націоналізм»

    Націоналізм – це ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

    Націоналізм – це рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

    Націоналізм – це рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм.

    Націоналізм – це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

    Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

    Для повсякденної свідомості слово «націоналізм» не має нейтрального звучання, воно завжди емоційно забарвлене. Суть націоналізму складає проповідь власної національної окремішності та/або винятковості, з необхідністю доповнюване недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) — відмова їм у праві на існування. Типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьовій аксіологічній опозиції Ми — Вони.

    Націоналізм виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Націоналізм як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином націоналізм — як «фактор впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу.

    У першій таксономії націоналізм протистояв християнству і космополітизмові, у другій – інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав націоналізм може варіюватися від ізоляціонізму (Албанія 60-80-х XX ст.) до експансіонізму («японська модель»).

    У залежності від історичної долі, чисельності, специфіки домінуючих у його границях способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо — реакція етносу (або «градус» націоналізму) може кардинально змінюватися. Націоналізм виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною.

    В екстремальних варіантах прояву націоналізм у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Націоналізм найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні — до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний фактор, що конституює національну цілісність.

    Ідеологія націоналізм постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтелігенції.

    Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найбільш стійка референтна група, а націоналізм — найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі даного народу, націоналізм абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури.

    Націоналізм — непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин.

    Націоналізм — це любов до всього людства виражена в конкретних справах на благо своєї нації. 

    2. Історія націоналізму

    Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337—1453 і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т.д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю, як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т.зв., репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династія норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі).

    А. 17-18 сторіччя

    Початок утвердження націоналізму як універсального явища поклали англійська (17 ст.) і французька (18 ст.) революції, які скасували королівську владу і проголосили націю об'єднанням вільних громадян й джерелом державної суверенності. Дух націоналізму в Європі поширився завдяки війнам Наполеона І Бонапарта, який, з одного боку, підтримав національні рухи Італії і Польщі, а з другого боку викликав вибух патріотичних почуттів серед поневолених народів — німців, іспанців, італійців, росіян. Після поразки Пруссії у війні з Наполеоном (1806) німецький філософ Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) у «Промовах до німецької нації» (1808) закликав німців до національного відродження та встановлення свого культурного лідерства у світі. У 1810 у Берліні була організована перша гімнастична організація, яка ставила собі за мету військове виховання молоді у дусі національних ідеалів. У 1815 у Йєнському університеті було створене перше націоналістично-студентське товариство «Burschenschaft». Діяльність цих молодіжних організацій була підпорядкована меті національного об'єднання і здобуття національної незалежності; вони послужили зразком для пізніших національно-парамілітарних та студентських організацій серед слов'янських народів (чеських, польських, українських «Соколів», студентських громад тощо). Теоретичне обґрунтування націоналізм знайшов в ідеях романтизму, який стверджував особливу мистецьку вартість народних традицій, народної мови. Теоретики романтизму — передусім німецький філософ Йоганн Готфрид Гердер(1744—1803) — особливу увагу приділяли слов'янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє для слов'янських народів. (Гердер окремо відзначав особливу роль українців). Німецька класична філософія, у першу чергу у працях Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831), хоча й відкидала романтичну традицію, обґрунтувала ідею національної держави не лише як об'єднання всіх громадян заради ідеалів свободи, безпеки і щастя, але як органічної особи, як втілення божественної ідеї на землі та уособлення найвищої стадії у суспільному розвитку.

    Б. Перша половина 19-го сторіччя

    Віденський конгрес 1815 лише частково визнав ідею національної держави у післявоєнному врегулюванні кордонів Європи, дозволивши утворення конфедерації малих німецьких держав (т.зв. Bund) та погодившись на виділення польської території Російської імперії в окреме автономне Варшавське королівство. Однак Віденський конгрес не поставив під сумнів сам факт доцільності існування імперій, а, навпаки, прагнув зберегти status quo з переддня Французької революції і наполеонівських воєн. Революції 1830-31 поклали край системі, утвореній Віденським конгресом, і послужили поштовхом для національних повстань у Бельгії (яка у 1831 була визнана незалежною державою), поляків (1830-31 і 1848) та італійців (1831). Поразка польського та італійського повстання привела до утворення в еміграційних національно-революційних організацій — «Молодої Італії» (1831), «Молодої Польщі» (1834), які в наступні десятиліття послужили праобразом подібних організацій серед інших народів — «Молодої Ірландії» (1840), «Молодої Туреччини», «Молодого Китаю» та ін. Лідер Молодої Італії Джузеппе Мацзіні (1805—1872) сформулював принцип: «Кожній нації — держава».

    На початку 19 століття націоналізм перестав бути західноєвропейським явищем, поширившись на нові історичні регіони. У Південній Америці розгорнулися національно-визвольні рухи проти іспанської влади на чолі з венесуельцем Сімоном Боліваром (1783—1830) й аргентинцем Хосе де Сан Мартіном (1778—1850). У результаті повстанських рухів іспанську владу над південноамериканськими колоніями було ліквідовано, і проголошено незалежність Парагваю (1811), Аргентини (1816), Чілі (1818), Венесуели, Мексики, Перу (1821), Бразилії (1822), Болівії (1825), Уругваю (1828). Надзвичайно багатим на національні рухи був регіон Центрально-Східної Європи, яка перебувала під владою трьох імперій — Австрійської, Османської і Російської. Початок національному відродженню серед народів цього регіону поклали учені, дослідники історії, мови, фольклору — словак Я. Коллар (1794—1852), чех Ф. Палацький (1798—1876) та К. Гавлічек (1821—1854), південні слов'яни Л. Гай (1809—1872) і В. Караджич (1787—1864), обидва — засновники т.зв. іллірійського руху, який ставив собі за мету об'єднання південних слов'ян у єдину державу (Югославію), румуни С.Клайн (1745—1806) та Г. Лазар (1779—1823). Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830—1831 прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті Уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом з «самодержавством» і «православ'ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» І.Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського Братства (1846—1847), провідні діячі якого — Т.Шевченко (1814—1861), П.Куліш (1819—1897), М.Костомаров (1817—1885) — відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму. В Австрійській імперії українське національне відродження було пов'язане у першу чергу з діяльністю «Руської Трійці» (1830-і рр.) та Головної Руської Ради, ін. українських організацій під час революції 1848.

    Революція 1848 послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим, вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій — гегельянства, марксизму та ін., які проголосили, що національні рухи т.зв. недержавних (неісторичних або малих) народів (такі як чеський, словацький, український, єврейський та ін. рухи) суперечать історичному прогресу, оскільки призначенням цих народів є нібито асиміляція і поступове розчинення у тілі державних (російського, німецького, польського, угорського та ін.) народів. Іншим новим явищем у розвитку націоналізму після революції 1848 було поєднання національних вимог з вимогами проведення реформ і модернізації економіки. Ідеологом цієї течії був німецький економіст Фрідріх Ліст (1783—1846), який вимагав введення високих митних тарифів для захисту внутрішнього національного ринку і прискорення індустріалізації, будівництва залізниць для економічного об'єднання розрізнених національних територій, розвитку національної освіти тощо

    В. Друга половина 19-го сторіччя

    У другій половині 19 ст. успішно завершилося об'єднання італійської та німецької нації. У результаті дипломатичних успіхів прем'єр міністра Сардинії графа К. Кавура (1810—1961) та військових походів повстанців на чолі з Дж. Гарібальді більшість території Італії було об'єднано (1859—1861) під владою короля Віктора Еммануїла І, а Рим приєднаний (1870) до Італійської держави. Приклад Італії стимулював відродження руху за об'єднання Німеччини. У німецькому русі виділялися дві концепції вирішення німецького питання: великонімецька передбачала утворення Великої Німеччини, яка включала б й Австрійську імперію; малонімецька виключала Австрію зі складу майбутньої німецької держави і виступала за об'єднання всіх німецьких земель навколо Пруссії. У 1860-х рр. перемогла малонімецька концепція. В результаті перемоги у австро-пруcській війні (1866) Пруссія під проводом прем'єр-міністра Отто фон Бісмарка (1815—1898) об'єднала німецькі землі, а після перемоги у франко-прусській війні було проголошено нову Німецьку імперію (1870). Поразка Австрії привела до внутрішньої реорганізації Австрійської імперії. Оскільки вона більше не претендувала на роль німецької держави, було зроблено певні поступки на користь ненімецьких народів — угорців, поляків, чехів. Було виділене в окрему державно-адміністративну одиницю Угорське королівство, й імперію було перетворено у дуалістичну Австро-Угорську монархію (1867). Широкі автономні права було надано полякам у Галичині, що, у свою чергу, привело до загострення польсько-українського конфлікту.