Додаткова вартість та прибуток

Автор: Пользователь скрыл имя, 24 Сентября 2011 в 13:19, контрольная работа

Краткое описание

Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.

Оглавление

Теорія трудової вартості К.Маркса.
Закон Вартості
Додаткова вартість
Прибуток та теорії прибутку.
Валовий прибуток і його структура
Теорії прибутку.

Файлы: 1 файл

додаткова вартість та прибуток.doc

— 166.00 Кб (Скачать)

     Найлогічніше  підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.

     Слід  врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v ), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

     Категорія "прибуток", як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії "прибуток" у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно високий прибуток.

     Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + V); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.

     Загальна  прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного  прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою  

р' = (p \ с + v) *100%

    де р' —  норма прибутку;

     р — маса прибутку;

     с + V — авансований капітал.  

     У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

     У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.

     Внаслідок міжгалузевого переливання капіталу формується середня для країни норма  прибутку (привласнення якої приблизно відображає вкладення рівновеликих капіталів). В обробній промисловості США норма прибутку після сплати податків становила в 1950 р. 15,4 %, в 1970 р. — 9 %, у 1990 — 11,2 %, у 1992 — 10,3 %. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання суспільної продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту, якості праці, швидкості обороту капіталу та інших чинників.

     При з'ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.  

     Теорії  прибутку.

     Вперше  науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.

     Д. Рікардо не з'ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову  вартість і середній прибуток, не помітив  суперечності між визначенням її величини залежно від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку) і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати. Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання прибутків.

     Французький економіст Ж.Б. Сей на початку  XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його думку, капіталіст у формі прибутку.

     У другій половині XIX ст. американський  економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував  теорію "граничної продуктивності". На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється "граничним продуктом" даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора. Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них виробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на 4 і п'ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість становить ЗО дол. (10 + 8 + 6 + + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста. Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо координування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва, розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання про величину цієї нагороди.

     Цю  теорію за сучасних умов підтримує  американський економіст Е. Денісон  та інші економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський (різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами), вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов'язуються з "витратами втрачених можливостей" і "прихованими витратами", які, у свою чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом, який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного застосування.

     Поняття "витрати втрачених можливостей" і "приховані затрати" нерідко  ототожнюються. Під прихованими  затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста (максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як явні, так і приховані витрати компанії.

     Залежно від типу конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, "досконалої" та "недосконалої"), розрізняють  нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. За наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків (американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить своєму власнику дохід, який вимірюється "витратами втрачених можливостей", а компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані).

     Нульовий  прибуток розглядається західними  вченими або як сукупний дохід  підприємця від усіх факторів, які  є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат компаній, пов'язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив, впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний (нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже, нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку виплачують за певний фактор.

     Якщо  зіставити нульовий прибуток з відповідною  категорією марксистської політичної економії, то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно  величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі.

     За  умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми "ненульової", "чистої", "диференціальної", "чистої економічної" та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

     Ще  одним варіантом теорій прибутку є концепція "ризикового" прибутку, автором якої є американський  економіст Ф. Найт. Джерелом цього  прибутку називається діяльність підприємців  за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію "функціонального прибутку" американського вченого Й. Шумпетера. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов'язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості.

     У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях. Проблеми ціноутворення в Україні. В Україні на зміну адміністративним цінам за часів існування СРСР прийшла система вільних ринкових (лібералізованих) цін. Так, у 2000 р. у нашій країні регулювалося лише 8 % цін, тоді як у США 20 %, в Японії — до 40 %. Необґрунтованість майже тотальної лібералізації цін є ще більш вражаючою, якщо взяти до уваги такий факт, що в окремих країнах (наприклад, Швейцарії) під час кризи здійснюється регулювання усіх цін, тоді як в Україні у 1998 р. регулювалось лише 11 % цін. Крім того, ступінь державного регулювання цін має коригуватися з питомою вагою державного сектору економіки.

Информация о работе Додаткова вартість та прибуток