Додаткова вартість та прибуток

 

План

1. Теорія трудової вартості К.Маркса.
1. Закон Вартості
2. Додаткова вартість
3. Прибуток та теорії прибутку.
4. Валовий прибуток і його структура
5. Теорії прибутку.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Теорія  трудової вартості К.Маркса

     Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

     Крім  трудової вартості, до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох  факторів виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Р.Торренс, Н.Сеніор, Дж.Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.

     Французькі  економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу, землі. Всі вони беруть рівноправну участь у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. 
 
 
 
 
 
 
 

Закон Вартості

     У товарному виробництві діє закон  вартості. Його сутність полягає у  тому, що обмін товарів і послуг між виробниками та їх купівля  на ринку здійснюються відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення. Це є процесом-наслідком закону вартості. Механізм дії цього закону зображено на рис. 1.

Рис.1 Механізм дії закону вартості 

( Індивідуальний  робочий час — це час, витрачений  працівником на 1 виготовлення певного товару

     Мірилом ринкової (суспільної) праці є не індивідуальний робочий час, а суспільно  необхідний.

     Суспільно необхідний робочий час — це мірило вартості товару, оскільки це час, який потрібен для виготовлення будь-якої споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і середнього в цьому суспільстві рівня вміння та інтенсивності праці

     Суспільно нормальні умови — це такі умови, за яких створюється більшість товарів. Інакше кажучи, ці умови є найтиповішими  в суспільстві

     Якщо, наприклад, для пошиву одягу одні виробники використовують ручні  швейні машини, другі — машини з  ножним приводом, а треті — електричні, то витрати на виготовлення певної споживної вартості за середньої  умілості та інтенсивності праці  у них будуть різними. Перша група товаровиробників витрачатиме 12 год і вироблятиме 10 тис. одиниць товару, друга — відповідно 10 год і 100 тис. одиниць товару, третя — відповідно 8 год і 8 тис. одиниць товару. Отже, 10 годин є суспільно нормальними умовами, які визначають вартість цього товару. Реалізація товарів за їхньою суспільною вартістю призведе до того, що перша група товаровиробників з вищими індивідуальними витратами втрачатиме дві години на кожну одиницю готової продукції, а третя група, навпаки, виграватиме дві години, оскільки їхні індивідуальні витрати менші, ніж суспільні.

     Споживні  вартості, призначені для обміну на ринку, не тільки різні за своїми властивостями, а й є результатом різної за складністю праці. Одна з них є  результатом простої праці, яка  виконується працівниками без спеціальної підготовки з використанням нескладних знарядь праці. Інші створюються із застосуванням найновітнішої техніки як результат складної праці, що потребує високої професійної майстерності, глибоких спеціальних знань, високої загальної культури виробника.

     У процесі реалізації товарів у  будь-якій країні проста праця є  вихідною, з якою порівнюють усі  види складної праці. За одиницю часу складна праця створює більшу вартість, ніж проста. Зведення складної праці до простої здійснюється на ринку одночасно з прирівнюванням індивідуальних витрат до суспільно необхідних.

     В умовах розвиненого товарного виробництва  закон вартості діє як закон цін. Це зумовлено тим, що здійснювати  безпосередній облік кожного  товару в робочих годинах неможливо. Для цього застосовують опосередкований вимірювач, яким є загальний еквівалент у вигляді грошей.

     Через механізм цін закон вартості виконує  функції регулятора товарного виробництва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації товаровиробників.

     Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб. Якщо, наприклад, певного блага виробляється менше, ніж існує суспільна потреба  в ньому, то попит на нього зростатиме, і відповідно ціна буде вищою, ніж вартість. Той, хто виробляє такі товари, отримуватиме більші прибутки, що сприятиме припливу в цю галузь капіталу. Виробництво товарів розширюватиметься. Проте, як тільки випуск цієї продукції перевищить платоспроможний попит, ціна стане нижчою за суспільну вартість. Тоді розпочнеться зворотний процес: згортатиметься виробництво і відбуватиметься переливання капіталу, всіх елементів виробництва у галузі, де виробляється благо, суспільна потреба в якому не задовольняється.

     Функція закону вартості як рушійної сили зумовлена  тим, що обмін товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні випрати  виробництва. Кому це вдається, той  отримує найбільші вигоди і додатковий прибуток. Для того щоб не програти у конкурентній боротьбі або утримати свої позиції на ринку, товаровиробник мас постійно вдосконалювати виробництво, запроваджувати нову техніку і технологію, поліпшувати якість продукції, що сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню суспільної продуктивності праці.

     Закон вартості активно впливає на суспільну  диференціацію товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на тих, хто збільшує масштаби виробництва, і на тих, хто розорюється і  виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників, особливо дрібних і середніх, посилюючи їхню майнову диференціацію. Зазнає банкрутства і розорюється переважно та група підприємців, у якої індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільні. І навпаки, товаровиробники, в яких вони нижчі за суспільні, розширюють виробництво і збагачуються особисто.

     У товаровиробників, у яких індивідуальна  вартість товару збігається із суспільною, відбувається нормальний процес відтворення. Ця група становить у суспільстві більшість і, для того щоб не збанкрутіти, вона має застосовувати досконаліші засоби виробництва і підвищувати кваліфікацію своїх працівників.

Отже, закон  вартості сприяє розвитку виробництва. Водночас він стимулює прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне господарство від неефективних підприємств. А це, в свою чергу, впливає на розвиток суспільних потреб, пришвидшуючи науково-технічний і суспільний прогрес. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Додаткова вартість

     Природу додаткової вартості тривалий час виявити не вдавалося. Вперше до її наукового обґрунтування підійшов А. Сміт. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Виходячи з того, що вартість створюється працею, Сміт виникнення додаткового доходу пов'язував з купівлею-продажем живої праці. Проте тут же виникає проблема: як можна продати працю, коли вона є не предметом, а процесом.

     Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Він показав, що на капіталістичному ринку з'являється особливий товар - робоча сила, власником якого є робітник.

     Робоча  сила - це прихована (потенційна) здатність  до праці, а не сама праця. Щоб краще  це зрозуміти, наведемо аналогію, зрозумілу  кожній людині, яка хоч раз відчувала  голод: здатність шлунка перетравлювати їжу і сам процес перетравлювання - не одне й те саме. Так і здатність до праці ще не є праця; щоб вона відбулася, робітникові необхідно попередньо продати "робочі руки" тим, у кого є засоби і предмети праці, - капіталістам.

     Товар робоча сила, як і будь-який інший  товар, має дві властивості: вартість і споживну вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхідних для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім'ї. Споживна вартість даного товару полягає в його здатності виробляти додаткову вартість.

     На  капіталістичному підприємстві робочий  день ділиться на дві частини: необхідний робочий час, протягом якого відтворюється  вартість робочої сили, і додатковий, коли створюється додаткова вартість.

     Розуміння суті експлуатації необхідне кожному  для того, щоб можна було відрізняти її від іншої системи економічних  відносин, визначити своє місце в  економічному ладі суспільства, обґрунтовано боротися проти експлуатації, де б  вона не виникала.

     Індивідуальна приватно-капіталістична власність була пануючою на ранніх етапах розвитку капіталізму. Це був період розвитку вільної конкуренції. Його завершення припадає на першу чверть XIX ст.

     Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Маркс виділяє 2 види додаткової вартості- абсолютну та відносну.

     Додаткова вартість — це вартість, створена працівниками понад вартість робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:

W = с + V + т, де т — додаткова вартість.

     Джерело додаткової вартості - особливий товар - здатність до праці або робоча сила.

     Ступінь експлуатації робочої сили можна  визначити за допомогою норми  додаткової вартості - це відношення додаткової вартості до перемінного капіталу, виражений у відсотках:

де t приб.- додатковий робочий час, t необх.—  необхідний робочий час.

     Норма додаткової вартості показує, у скільки  разів робітник на капіталіста працює більше, ніж на себе. Це і є відносним  показником.

     Абсолютна величина експлуатації виражається показником «маса додаткової вартості». Її можна визначити декількома способами:

     Під час визначення абсолютної величини експлуатації в суспільстві в  цілому формула маси додаткової вартості набуде виду:

M =m1 x n;

де m1 - додаткова вартість, створена одним робітником,

п —  кількість експлуатованих робітників.

     Маса  додаткової вартості буде тим більше, чим вище норма додаткової вартості і чим більше маса експлуатованої найманої праці.

     Для збільшення додаткової вартості використовують 2 основних способи:

     1. Абсолютна додаткова вартість, одержувана внаслідок зростання маси додаткової праці, що досягається двома шляхами:

- збільшенням  тривалості робочого дня;

- зростом  інтенсивності праці.

     Цілком  очевидно, що неможливо нескінченно збільшувати тривалість робочого дня: він має фізичні і соціальні границі.

     Фізичні зв'язані з тим, що робітник не може трудитися 24 години на добу, а соціальні  обумовлені необхідністю мати вільний  час для задоволення духовних потреб (інтелектуальних, культурних, політичних, і т.д.). Важливим фактором, що має вплив на фактичну тривалість робочого дня, є багатовікова боротьба робітників за його скорочення. У 1866 році конгрес I Інтернаціоналу висунув вимогу про 8-го динну тривалість робочого дня. Але лише в 1919 році у Вашингтоні була укладена міжнародна угода про введення з 1921 року 8-годинного робочого дня, хоча воно не було ратифіковано багатьма країнами. III Конгрес Європейської конфедерації профспілок у 1979 році прийняв рішення про необхідність установлення 35-годинного робочого тижня.