Зв’язок методики викладання іноземних мов з іншими науками

     Серйозні  розбіжності між усним і писемним мовленням надзвичайно істотні для методики. Вони вимагають, щоб навчання різним видам мовлення будувалося по-різному. Це стосується як відбору матеріалу для навчання, так і складання спеціальних систем вправ.

     Важливе значення для методики має розрізнення  зовнішнього і внутрішнього мовлення. Перший вид мовлення характеризується повним мовним оформленням, а другий - фрагментарністю і згорнутістю. Внутрішнє мовлення виступає як попередньо згорнуте промовляння. Якщо мовлення довільне, то воно може передувати усним мовленнєвим актам і особливо писемному мовленню.

     Положення про зовнішнє і внутрішнє мовлення дозволяють зробити наступні важливі висновки для методики навчання іноземних мов. Оскільки процеси читання, аудіювання, письма, говоріння пов’язані з функціонуванням внутрішнього мовлення, що відрізняється промовлянням з різною мірою згорнутості, то при навчанні будь-якому виду мовленнєвої діяльності необхідно формувати слухо-моторні образи мовного матеріалу, без чого неможливо промовляння, а це означає обов’язковість виконання учнями усних вправ. Одним з показників оволодіння мовленням іноземної мови є непомітність протікання внутрішнього мовлення.

     Звернемося  до аналізу ще однієї характеристики мовлення, рецептивного і репродуктивного  мовлення.

     Спілкування з допомогою мови є найдавнішим  і основним засобом комунікації. У усному спілкуванні за допомогою мови в якості передавача виступає мовець, каналом зв’язку є звуковий канал, а приймачем виявляється слухач. Відповідно у писемному мовленні розрізняються людина, яка пише, графічний канал і читач. У процесі спілкування, особливо усного, його учасники можуть мінятися ролями.

     Аналіз  діяльності мовця чи того, хто пише, з одного боку, і слухача чи читача, з іншого, показує їх значну відмінність. Мовець або той, хто пише, на основі внутрішніх спонукань або зовнішніх стимулів оформляє свої думки за допомогою мовних засобів, тобто кодує їх, використовуючи засоби звукового і графічного кодів. Далі ці відомості передаються каналом зв’язку. Слухач або читач, отримавши закодовану інформацію, декодує її. Діяльність з кодування інформації стосовно до навчання іноземних мов називається репродуктивним мовленням, а діяльність щодо декодування мовних сигналів - рецептивним мовленням.

     Рецептивне  і репродуктивне мовлення мають  суттєві відмінності. Процес рецептивного мовлення протікає від форм мови до думки, а операції, що здійснюються при цьому, можна назвати аналітичними. Процес репродуктивного мовлення здійснюється від думки до оформлення засобами мови, а операції, що відбуваються в ході цього процесу, є синтетичними.

     Зазвичай  в лінгвістиці та методиці матеріал мови, що використовується в репродуктивному мовленні, називається активним, а матеріал, що використовується у рецептивному мовленні, - пасивним. Відмінності у використанні активного і пасивного мовного матеріалу можна проілюструвати на володінні лексикою. Для вживання якогось слова в мовленні потрібно володіти самим словом і його граматичними формами, знати обсяг його значень і його поєднання з іншими словами. В іншому випадку можна скласти поєднання, не властиві даній мові. Для рецептивного мовлення оволодіння сполучуваністю необов'язкове.

     У кожної людини, навіть у рідній мові активний мовний матеріал значно менший за обсягом ніж пасивний. А.А. Булаховський писав: “Пасивний словниковий фонд значно більший активного. Це численні слова, які є зрозумілими або про значення яких здогадуються з контексту, але багато з яких тільки тоді спливають у нашій свідомості, коли їх доводиться читати або чути від інших”¹.

     Відмінності між рецептивним та репродуктивним мовленням дуже істотні для методики. По-перше, для розвитку рецептивного і репродуктивного мовлення необхідний специфічний відбір матеріалу, причому активний мінімум повинен включатися в пасивний і бути значно менше останнього. По-друге, обробка активного і пасивного мінімумів повинна бути різною і включати спеціальні вправи. По-третє, має бути обов’язкова особлива практика репродуктивного та рецептивного мовлення.

     Поряд з відмінностями у цих видів  мовлення є і спільні моменти. По-перше, для обох видів мовлення притаманна активність. По-друге, в основі виконання зазначених видів мовлення лежить озвучення. По-третє, у шкільних умовах більша частина досліджуваного матеріалу виступає як активний і пасивний мовний запас одночасно.

     Слід  звернутись до розгляду процесів мислення при вивченні іноземних мов. Проблема врахування процесів мислення розглядається в методиці в двох напрямках. Перший напрямок пов’язаний з тим, що певна група психологів та методистів вважає необхідним при навчанні іноземної мови навчати “іншомовного мислення”. Ці вчені виходять з того, що думки у різних мовах оформляються по-різному, що система понять різна, а тому мислення також різне. Дане положення не можна визнати правомірним, тому що мислення, як і мова, не є класовим. Мислення - загальнолюдська здатність. Тому навчити “іншомовного мислення” неможливо.

     Другий  напрямок дискусії про роль мислення пов’язаний з характером оволодіння мовним матеріалом. Відомо, що використання мовних засобів у процесі комунікації відбувається автоматизовано. Відомо також, що дитина, вивчаючи свою рідну мову, вивчає мову шляхом спроб і помилок. З огляду на ці два факти, багато методистів вважали можливим уподібнити процес навчання іноземних мов у школі природному процесу оволодіння рідною мовою. Дане положення також не можна вважати правильним. Справа в тому, що дитина, опановуючи рідну мову, спирається на мислення, яке розвивається одночасно з процесом оволодіння рідною мовою. При вивченні іноземної мови в шкільних умовах учні можуть спиратися на мислення, на знання та навички в рідній мові. Крім того, шлях інтуїтивного механічного оволодіння мовою вимагає величезних затрат часу.

     Тому  більшість методистів прийшла до висновку щодо доцільності усвідомленого  оволодіння операціями з мовним матеріалом з опорою на такі розумові процеси, як аналіз і синтез.

     Важливу роль в оволодінні іноземною мовою  відіграють процеси пам’яті. У психології розрізняють короткочасну і довготривалу пам’ять. Обидва види пам’яті мають важливе значення для здійснення мовленнєвої діяльності. Участь в комунікативній діяльності можлива лише в тому випадку, якщо в довготривалій пам’яті людини міцно зберігаються мовні засоби. У процесі формування мовленнєвого висловлювання необхідні мовні засоби подаються до короткочасної пам’яті. Матеріал, що запам’ятовується, надходить спочатку до короткочасної пам’яті, а потім у результаті вправ повинен бути переведений до довгострокової пам’яті. Переведення мовних засобів до довгострокової пам’яті має особливе значення для методики навчання іноземних мов, тому що це є умовою успішності оволодіння мовою.

     Говорячи  про пам’ять, розрізняють такі процеси: запам’ятовування, збереження, забування. При вивчанні іноземних мов особливе значення має мимовільне запам’ятовування. Це пов’язано з тим, що просте запам’ятовування слів, їх граматичних форм не може забезпечити участь у спілкуванні. Необхідно сформувати вміння користуватися мовним матеріалом, а не просто запам’ятовувати. Довільно запам’ятати можна лише окремі штампи, слова, обороти, вірші.

     Збереження  мовного матеріалу безпосередньо пов’язане із запобіганням забуванню. Було встановлено, що “забування особливо інтенсивно протікає після заучування, а потім воно сповільнюється”². З цього випливає, що відразу після введення матеріалу необхідно виконати вправу, що спирається на різні види відчуттів. Це означає, що в класі повинні бути зроблені усні вправи, а вправи на читання і письмо слід запропонувати в якості домашнього завдання. Істотну роль в запобіганні забування відіграє повторення матеріалу.

     Важливу роль у навчанні іноземних мов відіграють процеси сприйняття. Сприйняття відображає предмет в сукупності його властивостей. У залежності від того, який аналізатор відіграє в сприйнятті головну роль, розрізняють зорові, слухові, дотикові і кінестетичні відчуття. При навчанні іноземних мов особливе значення мають слухові і кінестетичні відчуття. Це пов’язано з тим, що звукова мова є основною, а утворення звукомоторних образів пов’язане зі слуховими і кінестетичними відчуттями. При навчанні писемного мовлення провідне значення мають зорові сприйняття й сприйняття, пов’язані з моторикою руки.

     На  останок розглянемо наступні поняття: знання, вміння і навички. Знання стосовно до навчання іноземних мов означають  не тільки знання форми, конструкції  або слова та його значень, але й знання інших відомостей, необхідних для здійснення операцій з цим мовним матеріалом у процесі рецептивної або репродуктивної мовленнєвої діяльності.

     Оскільки  в середній школі частина матеріалу  вивчається і рецептивно, і репродуктивно, а частина - тільки рецептивно, то знання в першому випадку охоплюють весь обсяг відомостей, характерних для пасивного і активного матеріалу, а в другому - характеристики, специфічні для пасивного матеріалу.

     Під “навичкою” розуміють автоматизований компонент свідомо виконуваної діяльності. У мовленнєвій діяльності на будь-якій мові ми автоматично використовуємо мовний матеріал: фонетичний, граматичний та лексичний. Тому правомірно говорити про фонетичні, лексичні та граматичні навички. Іншими словами, під навичкою стосовно до оволодіння іншомовним мовленням слід розуміти автоматизування дії з фонетичним, лексичним і граматичним матеріалом у процесі рецептивного або репродуктивного мовлення.

     Необхідно чітко розрізняти мовленнєві уміння (уміння монологічного та діалогічного мовлення, читання та письмового мовлення) та навички (фонетичні, граматичні, лексичні, техніки читання та письма).

     Для викладання іноземної мови важливо  знати шляхи формування знань, умінь  і навичок. Психологи показали, що знання та навички формуються паралельно і взаємопов'язано в процесі виконання дій. Відповідно до навчання іноземних мов це означає, що знання, наприклад, про слово, його значення, сполучуваність, набуваються в процесі дії з цим словом; одночасно дії зі словом автоматизуються і переходять у навичку.

     Оволодіння  мовними навичками і знаннями про слова, форми, конструкції здійснюється в ході виконання учнями так званих підготовчих вправ. Розвиток мовленнєвих умінь відбувається в процесі виконання мовленнєвих вправ. Надбані мовні навички включаються в цю діяльність. Було б неправильно вважати, що спочатку формуються всі або майже всі навички і тільки потім приступають до створення мовленнєвих умінь. У реальному педагогічному процесі розвиток мовних навичок та мовленнєвих умінь відбувається одночасно: постійно формуються і вдосконалюються мовленнєві вміння і розвиваються нові навички, які тут же включаються в мовленнєву практику. 

2.3. Дидактичні основи навчання іноземних мов.

     Перш  за все слід відзначити, що зв’язок методики з дидактикою відрізняється від відповідних зв’язків з лінгвістикою і психологією. Справа в тому, що дидактика, як і методика навчання мають один і той самий об’єкт вивчення - навчально-виховний процес. Різниця полягає лише в тому, що дидактика вивчає цей процес у цілому, а методика - стосовно певного навчального процесу.

     Для виявлення особливостей застосування дидактичних принципів і правил дидактики при навчанні іноземних мов необхідно виявити специфіку навчального предмета “іноземна мова”.

     Предмети  “рідна мова” і “іноземна мова” складають особливу групу. Їх завдання полягає у формуванні системи комунікації, освоєнні мовних засобів спілкування. Особливість цих мовних дисциплін в тому, що для них важливі не самі по собі мовні знання, а ті набуті вміння та навички, які забезпечують отримання нової інформації. Мовленнєві вміння, що формуються, - це інтелектуальні вміння, а не навички фізичної діяльності. У зв’язку з цим академік Л.В. Щерба справедливо зазначав, що основна функція мовних предметів суть комунікативна, хоча ці предмети мають і освітньо-виховні завдання³.

     Незважаючи  на значну спільність навчальних предметів “рідна мова” та “іноземна мова”, кожен з них має свою специфіку. Ці відмінності головним чином зводяться до різного співвідношення комунікативної та освітньо-виховної функції. При навчанні рідної мови комунікативна та освітньо-виховна функції по суті рівноцінні. При навчанні іноземних мов провідною і основною є комунікативна функція, яка визначає реалізацію освітньо-виховних завдань. При початку вивчення в школі предмета “рідна мова” учні вже володіють цією мовою як засобом спілкування в усній формі, а в деяких випадках вони володіють і деякими елементарними вміннями в області писемного мовлення. З цього випливає, що комунікативна мета навчання у даному випадку зводиться до формування умінь писемного мовлення та вдосконалення усного мовлення. Окрім того, вдосконалення усного та писемного мовлення в рідній мові відбувається і на заняттях з інших предметів, а також у процесі спілкування в повсякденному житті.

     При вивченні іноземної мови в учнів формується нова мовна система комунікації. Ця система створюється тільки на уроках іноземної мови, де вчитель виступає в ролі його носія. Тому при обмеженій кількості годин, що відводиться на вивчення іноземної мови, можна отримати практичні суттєві результати лише тоді, коли вчитель приділяє основну увагу реалізації комунікативної задачі. В курсі іноземної мови теоретичні відомості повинні допомагати практиці, робити процес навчання більш ефективним.