Орфоепічні норми сучасної української мови

Дисиміляція (лат. dissimilatio - „розподібнення”) - зворотний процес асиміляції, при якому два однакових звуки заступаються артикуляційно близькими (хто ← къто: два проривні). Умовою виникнення дисиміляції стає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків. Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: транвай, ланпа, дохтор, фрухти тощо.

Дисимілятивними процесами завершується процес утворення вищого ступеня порівняння окремих прикметників (кращий: крась ший → крашший → крашчий (кращий); нижчий: низьший → нижчий → нижчий).

Дисиміляція порівняно з асиміляцією спостерігається значно рідше.

Часто при відмінюванні або утворенні слів виникає не властивій українській мові, важкий для вимови збіг приголосних. У таких групах відбувається спрощення.

Спрощення - звільнення від одного із приголосних на місці виникнення їх збігу у вимові, а іноді й на письмі. Спрощення в групах приголосних також зумовлюється характером звукосполучень приголосних, темпом мовлення та іншими факторами.

Виділяють три групи спрощень:

1. Спрощення, що закріплюються правописом, наприклад, [жн] ← [ждн]: тиждень - тижневий; [зн] ← [здн]: виїзд ‒ виїзний.

2. Спрощення, що охоплюють в усному мовленні всі випадки, а на письмі в деяких словах не передаються: [сн] ← [стн]: чесний (хоча честь), корисний (хоча користь), але в словах іншомовного походження типу компостний, баластний, контрастний тощо всупереч вимові пишуться не спрощені групи приголосних.

3. Спрощення, які відбиваються лише в усному мовленні й не позначаються на письмі: студентський, студентство, агентство. Як правило, це слова із суфіксами -ськ-, -ств-, утворені від іншомовних лексем.

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у XIX ст. філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський (1812 - 1880). Учений зазначав, що українська мова - це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонія (грец. еи - „добре” і рhone - „звук”) - здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огієнко (1882 ‒ 1972) розумів її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання. Гнучкість мови учений уважав першою ознакою її милозвучності.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними й використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

До засобів евфонії належать:

а) спрощення в групах приголосних;

б) вставні голосні: для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні [о], [е]: вихор, капель замість вихр, капль;

в) протеза, тобто приставляння звука на початку слова; приставними бувають [і], [в], [г]: іржа, вівця, гайда;

г) евфонічні чергування: уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями у - в, і - й.

Евфонічні чергування відбуваються за таких умов:

• якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживаються [у], [і]: забіг у школу, пам'ять і серце;
• якщо перше слово закінчується на голосний і друге починається з голосного, то вживають в, й: росла в Одесі, Ольга й Андрій;
• на початку слова й після паузи перед приголосним уживається [у]: учора; це було... у Києві, а перед голосним - [в]:в очах;
• незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними [в], [ф], а також перед звукосполученнями [лв], [св], [тв], [хв] уживається [у]: сидимо у вагоні, бачила у фільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.

Не відбувається чергування [у] - [в]:

- у словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

- у власних іменах: Удовенко, Врубель, Владивосток;

- у словах, що вживаються тільки з [у] або лише з [в]: взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа.

Чергування [і] - [ῐ] не відбувається:

• при зіставленні понять: війна і мир;
• перед словом, що починається звуком [й]: Ольга і Йосип;
• після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.

Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. Із метою досягнення милозвучності вживають варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.

Значення орфоепічних норм

Значення орфоепічної норми випливає з природи і функцій загальнонародної мови. У процесі спілкування людей звукова сторона мови завжди мала й має надзвичайно велику вагу. Роль фонетичної будови мови визначається тим, що думки формуються й виражаються за допомогою саме звукової мови. Весь зміст думки — значення слів, граматичних форм і речень з усіма можливими відтінками — мовець передає, а слухачі сприймають нормально через звучання тобто за допомогою певних звукових засобів, що творять фонетичну будову мови. Тим самим звукова сторона мови пов'язується з словниковим складом і граматичною будовою мови.

Із нерозривного зв'язку звучання мови з її лексичним складом і граматичною будовою випливає й положення про єдність вимовної норми літературної мови. Вимова, подібно до граматичної будови, відзначається в цілому великою стійкістю, бо звукова будова кожної мови складалася протягом віків. У процесі свого розвитку вона зазнала, зрозуміло, ряду змін. Поступове збагачування мови, її виразових засобів, удосконалювання її будови, в тому числі і вимови, у процесі обслуговування дедалі складніших потреб суспільства — один з найважливіших законів мовного розвитку. Відхилення від літературної, орфоепічної, вимови так само заважають мовному єднанню та взаєморозумінню, як і правописні помилки. Неправильна вимова відвертає увагу слухача на зовнішню сторону мови і через те вже є завадою в мовному спілкуванні.

Прийнято, за Л. В. Щербою, розрізняти два типи вимовних помилок:

1. Фонематичні помилки — пов'язані із змішуванням фонем, з заміною однієї фонеми даної мови другою, що дуже спотворює звуковий образ слів, міняє склад фонем у них, приводить до їх плутання, отже, нерідко й до неправильного розуміння слова або речення.
2. Акцентні, або суто вимовні, помилки — помилки у варіантах (відтінках) фонем; вони не пов'язані із змішуванням фонем, з заміною однієї фонеми другою, бо при заміні правильного для даної системи відтінку іншим, не властивим їй взагалі чи у цій позиції, фонемний склад слова не змінюється.

Вимовні норми кожної національної мови виробляються помалу разом з її формуванням і розвитком. Вони складаються спершу звичайно як норми того діалекту, що в силу певних історичних умов лягає в основу формованої мови нації, і потім у процесі розвитку національної мови набувають помалу характеру загальнонародних норм. Потреба єдиної, уніфікованої вимови дуже зростає із сформуванням національної мови, коли широко розвиваються різні форми публічного мовлення; відчувається така потреба тим гостріше, чим більше відмін у звуковій системі між діалектами даної мови.

Вимовні норми, зрозуміло, не лишаються весь час незмінними. Але змінюються вони, як і граматична система мови, дуже повільно, що випливає з самої їх природи, з функції загальнонародної мови бути засобом зв'язку, взаєморозуміння між членами даного суспільства.

Отже, українська орфоепія характеризується відносною простотою, що полегшує її засвоєння, полегшує обов'язкове додержання її норм. Простота правил літературної вимови зумовлюється, з одного боку, тим, що в українській орфографії переважає фонетичний принцип передавання звуків на письмі, а це зменшує розбіжність між вимовою і її писемним оформленням. З іншого боку, українській орфоепії не властива надлишкова варіантність вимовних норм, що не несуть будь-якого фонологічного навантаження.

Її функціональна досконалість забезпечується загальнонародним, наддіалектним характером, відповідністю вимовних норм закономірностям фонетичної системи літературної мови та їх стабільністю.

Орфоепія — один з найважливіших компонентів багатогранного комплексу різноманітних засобів мовного спілкування. Цим визначається її місце і вага в усному літературному мовленні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Литература: 
 
Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія. Словотвір / О. Т. Волох. - К. : Вища шк., 1986. - С. 92 - 109.  
Карпенко Ю. О. Фонетика і фонологія сучасної української мови : навч. посіб. для студ. філол. фак. / Ю. О. Карпенко. - Одеса, 1996. - С. 125 - 141.  
Курс сучасної української літературної мови / за ред. Л. А. Булаховського. - Т. 1. - К., 1951. - С. 158 - 227; 481 - 513.  
Сучасна українська літературна мова : Вступ. Фонетика / за ред. І. К. Білодіда. - К., 1969. - С. 340 - 401. 
Сучасна українська літературна мова / за ред. М. Я. Плющ. - К. : Вища шк., 1994. - С. 18 - 19; 21 - 22; 83 - 101. 
Сучасна українська літературна мова / за ред. А. П. Грищенка. - К. : Вища шк., 1997. - С. 71 - 85. 
Тоцька Н. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія / Н. Тоцька. - К., 1981. - С. 132 - 154. 
Винницький В. М. Наголос у сучасній українській мові / В. М. Винницький. - К. : Рад. шк., 1984.  
Вихованець І. Р. Таїна слова / І. Р. Вихованець. - К., 1990. - С. 180 - 193 (Наголос). 
Дорошенко С. І. Оглушення дзвінких у кінці слова - орфоепічна норма української мови / С. І. Дорошенко // Лінгвістичні дослідження : зб. наук. праць. - Харків : ХДПУ, 1998. - Вип. 1. - С. 3 - 11. 
Джерела 
Орфоепічний словник / уклад. М. І. Погрібний. - К. : Рад. шк., 1984. - 629 с. 
Орфоепічний словник української мови : в 2 т. / уклад. : М. М. Пещак та ін. - К. : Довіра, 2001. - Т. 1 - 2.