Орфоепічні норми сучасної української мови

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ: Орфоепічні норми сучасної української мови

Студентки 4 курсу В групи                                                                                               заочного відділення                                                                                               спеціальності «дошкільна освіта»                                                                                               Стеценко Наталії Олександрівни

 

 

 

 

 

 

м. Луганськ – 2015

ПЛАН

1. Поняття орфоепія
2. Основні правила вимови голосних
3. Основні правила вимови приголосних
4. Асиміляція
5. Дисиміляція
6. Спрощення
7. Евфонія
8. Значення орфоепічних норм

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття орфоепія виникло в процесі осмислення звукової організації національної мови. Воно відображає передусім її фонетичну систему, тобто звуки мови, їхню якість і зміни в певних фонетичних умовах - залежно від позиції або впливу сусідніх звуків. Уперше термін орфоепія в українській лінгвістиці вжив український мовознавець Петро Горецький (1888 - 1927) у праці „Про правовимову або ортоепію літературної мови” (1929).

Орфоепія (грец. правильний і мова, слово) - 1) система норм літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; 2) розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Орфоепія є невід'ємною складовою частиною культури загальнонародної мови. Найперша і основна вимога культури мови — це відповідність мовлення до системи літературної мови, відповідність його до загальноприйнятих та узвичаєних у цій мові норм вимови й наголошування, словозміни, словотворення, слово-сполучування, уживання слів тощо. За радянської доби питання нормалізації мови набули великої суспільної ваги, набрали характеру боротьби за піднесення культури мови, за її народність, виразність і чистоту, за вміле користування всіма виразовими засобами мови. Особливо важлива роль орфоепії у нас тепер, коли українське усне мовлення стало засобом найширшої комунікації на різних зборах, нарадах, конференціях, з'їздах, публічних лекціях, у школі, в театрі, у звуковому кіно, на радіо тощо.

Як правило, унормованість кожної літературної мови в її писемній і усній формі є однією з основних ознак, що відрізняє її від місцевих діалектів. Літературна норма обіймає передусім граматичну систему мови та її лексичний склад, словник. Писемна форма мови, крім того, характеризується своїми специфічними нормами, регулюється окремими орфографічними правилами. Ці правила забезпечують одноманітну передачу мови на письмі. Для усної мови не меншу вагу мають властиві їй норми орфоепії. Орфоепія у власному значенні цього слова вказує, як мають вимовлятися ті чи інші звуки в певних фонетичних позиціях, у певних сполученнях з іншими звуками, а також в окремих граматичних формах та групах слів чи навіть у поодиноких словах, якщо ці форми й слова мають свої вимовні особливості. Однотипне звукове оформлення мови полегшує мовне спілкування людей, а різнобій у ньому певною мірою гальмує його.

Поняття орфоепія (вимовні норми) обіймає передусім фонологічну систему мови, тобто склад розрізнюваних у даній мові самостійних звуків-фонем, їх якість, їх зміни в певних фонетичних умовах — залежно від позиції або звукового сусідства.

З вимовою якнайтісніше пов'язаний наголос. Особливо великий вплив наголосу на вокалізм кожної мови. У мовах, що характеризуються відносно слабким динамічним наголосом слова, от як в українській, виразно виступає на певній віддалі від головного наголосу також легкий побічний наголос, а багатоскладові слова можуть мати два, три й більше таких слабких наголосів, наприклад, два у слові самооборона, три в слові використовуватимете і т. д. Наявність побічного наголосу на певному складі слова не може не впливати, зрозуміло, на його вимову, в якійсь мірі посилюючи його голосний звук, наближаючи його до типу наголошених. З другого боку, проміжні склади, зокрема перший перед наголосом (один з найслабших в українській мові), більшою мірою можуть підлягати певним змінам у вимові саме тому, що вони порівняно слабкі.

Питання про місце наголосу слів і граматичних форм, що має велике практичне значення для мов з різномісним і рухомим наголосом, до яких належить, як відомо, й українська, виходять поза межі проблеми орфоепії у вузькому значенні цього слова, належачи, власне, вже до лексики й граматики, а не до вимови.

Пряме відношення до орфоепії мають складоподіл і будова складу.

Структура складу в українській, російській та інших слов'янських мовах загалом дуже близька. Закон зростаючої звучності (здійснюваний у сучасній мові з певними обмеженнями) є основний закон будови складу в цих близькоспоріднених мовах. Він полягає в тому, що в межах складу звуки звичайно розташовуються в такому порядку: від найменш звучного до найзвучнішого.

З цього випливає найхарактерніша риса складоподілу слов'янських мов — успадкована ними від давнини схильність відносити групи приголосних, що знаходяться між голосними, в цілому до наступного складу (наступного голосного), у зв'язку з чим попередній склад стає відкритим, отже, має в кінці, згідно з основним законом, звук найбільшої гучності — складовий голосний: пе-кла, мо-гли, ви-дра, па-смо, се-стра. Проте між голосними нерідко бувають і такі сполучень приголосних, при яких складоподіл проходить між приголосними, роблячи, таким чином, некінцевий склад закритим. Тут діє друга характерна риса української мови в будові складів (що обмежує до певної міри першу, відзначену вище тенденцію відкривати попередній склад)—нахил оминати складні, трудні для вимови групи приголосних, розбивати, спрощувати їх. Внаслідок цього тенденція до відкритих складів може здійснюватися в українській мові в основному тільки в рамках так званих природних початкових приголосних груп, тобто таких сполучень приголосних, які принципово можливі в ній на початку слова. У зв'язку з цим маємо, наприклад, в українській вимові складоподіл—об-сту-пи-ти (а не о-бсту-пи-ти), по-]ізд-ка (а не по-іі-здка), ред'-ка (а не ре-д'ка), вез-ти (а не ве-зти), каз-ка (а не ка-зка), дуж-ка (а не ду-жка) і т. д., бо групи [бет], [здк], [д'к], [зт], [зк], [жк] і подібні цілком природні в українській мові на межі складів як різноскладові 1 сполучення й невластиві їй як початкові групи слова, тому-то вони й неможливі на початку складу. Саме такий поділ на склади, як каз-ка, дуж-ка, біг-ти, тільки й може забезпечити в даному разі правильну вимову з дзвінкими з, ж, г, а віднесення цих дзвінко-глухих приголосних сполучень зк, жк і подібних у цілому до наступного складу (ка-зка, ду-жка) неминуче приводить до різних асиміляційних змін у них, які порушують фонетичну систему української літературної мови.

Так само й правильна вимова злитих приголосних [ж] - саме як злитих, суцільних звуків — у таких, наприклад, словах, як буджу, ходжу, походжено, перешкоджати, подзвонити, кукурудза тощо, можлива тільки при умові правильного поділу їх на склади (бу-джу, по-хо-дже-но, пе-ре-шко-джа-ти, хо-джу, по-дзво-ни-ти, ку-ку-ру-дза) з віднесенням цілої складної, але нерозривно злитої артикуляції [ж], до наступного складу.

Таким чином, проблеми будови складу та складоподілу безпосередньо зв'язані з суто практичними питаннями літературної вимови, орфоепічної норми.

Голосні звуки найчіткіше виявляються в ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосним. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. У групах приголосних у потоці мовлення відбуваються асимілятивно-дисимілятивні зміни, спрощення. Зміна якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції.

Орфоепічні норми сучасної української літературної мови є загальнообов'язковими: їх повинен дотримуватися кожен, хто говорить українською мовою, оскільки нормативність забезпечує адекватне сприйняття висловленого, полегшує процес спілкування. Літературна вимова дає співрозмовникам змогу зосереджувати увагу на змісті висловлення, не відволікатися від нього у зв'язку з незвичним, ненормативним звучанням.           

 Основні правила вимови голосних:

1. Усі голосні під наголосом вимовляють чисто, виразно.
2. У ненаголошеній позиції [а], [у], [і] вимовляються чітко, тобто як і в сильній позиції: прямий [пр′аꞋмиĭ], людина [л′уꞋдина], [л′іс].
3. Ненаголошені [е] та [и] часто взаємно зближуються: [еи], [ие]: несемо [неисеиꞋмо], зима [зиеꞋма]. У закінченнях [и] та [е] вимовляються чітко.
4. Звук [і] на початку слова (на місці давнього [и] та в суфіксі -ін) злегка наближуються до [и]: інший [Ꞌіиншиĭ].
5. [о] в ненаголошеній позиції перед складом з наголошеним [у] або [і] наближується до [у]: союз [соуꞋйуз], могутній [моуꞋгут′н′іĭ].

Основні правила вимови приголосних:

1. Дзвінкі приголосні в кінці складу і слова не оглушуються, глотковий [г] у середині слова в позиції перед глухим помітно оглушується й вимовляється як задньоязиковий [х]: нігті [Ꞌн′іхт′і].
2. Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко: молотьба [молод′Ꞌба], вокзал [воґꞋзал].
3. Усі приголосні перед голосним [и] та здебільшого перед [е] вимовляються твердо: тихо [Ꞌтихо], село [сеиꞋло], хитрий [Ꞌхитриĭ].
4. Губні, шиплячі, задньоязикові вимовляються твердо, перед /і/ - напівпом'якшено, пом'якшено - у деяких словах, наприклад, бюджет [б'уꞋджет], збіжжя [Ꞌз′б'іж':а] тощо.
5. Передньоязикові перед наступним м'яким приголосним або перед /і/ вимовляються м'яко: [с′іл′].
6. Приголосні /з/, /ц/, /с/ у прикметникових суфіксах вимовляються м'яко, наприклад, [каўꞋказ′киĭ].
7. У вимові розрізняють африкати дж і дз (наприклад, джерело, дзеркало) та окремі звуки (коли вони належать до різних морфем: під-живляти, над-земний). 
8. Унаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення приголосних зазнають у вимові значних змін:

-дієслівні сполучення -шся, -жся, -ться вимовляються відповідно як [с′:], [з′с′], [ц′:];

-у формах іменників сполучення  -жц-, -шц-, -чц- перед /і/ також зазнають змін: у книжці [у кꞋниз′ц′і], на пляшці [на п′Ꞌлас′ц′і], на тачці [на Ꞌтац′:і].

У процесі функціонування звуки змінюються. Одна з поширених змін називається асиміляція.

Асиміляція (лат. assimilatio - „уподібнення”) - взаємне пристосування (уподібнення) приголосних звуків один до одного в потоці мовлення. Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкі і глухі, м'які і тверді, шиплячі і свистячі тощо, наприклад, у слові співати, звук [с] стає м'яким під впливом напівпом'якшеного [п'].

Види асиміляції розрізняють за трьома ознаками:

1. Залежно від напряму дії:

- прогресивна асиміляція: попередній звук впливає на наступний, уподібнюючи його, наприклад, староукр. бъчела - сучасне бджола, староукр. житьє → життє → життя;

- регресивна асиміляція: наступний звук впливає на попередній, уподібнюючи його (принісши /приꞋн′ісши/ [приеꞋн′іш:и], молотьба /молот′Ꞌба/ [молод′Ꞌба]).

2. За результатом (наслідком):

- повна асиміляція: звук, що зазнає впливу, ототожнюється повністю (колеться /Ꞌколет′с′а/ [Ꞌколеиц′:а]);

- часткова асиміляція: звук уподібнюється лише за однією чи двома ознаками (наприклад, м'якість, пісня /Ꞌпісн′а/ [Ꞌп'іс′н′а]).

3. За характером дії:

- асиміляція за дзвінкістю: може бути в межах одного слова або на межі двох слів, коли наступний дзвінкий приголосний впливає на попередній глухий, який звучить також дзвінко: боротьба [бород′Ꞌба], ось де[оз′ де];

- асиміляція за глухістю: на відміну від глухих приголосних, дзвінкі виявляють незалежність і зберігають дзвінкість у багатьох позиціях; тільки в словах типу вогко, легко, нігті, кігті звук [г] оглушується до [х]: [Ꞌвохко], [Ꞌлехко], [Ꞌн′іхт′і], [Ꞌк'іхт′і];

- асиміляція за місцем і способом творення: виявляється в тому, що взаємно уподібнюються зубні свистячі [з] і [с], шиплячі [ж] і [ш], а також близькі до них [дж] ‒ [дз] - [ц] - [ч]: учишся [Ꞌучеис′:а], коротший [коꞋрочшиĭ];

- асиміляція за м'якістю: м'які приголосні впливають на тверді і пом'якшують їх; асимілюватися за м'якістю можуть тільки 8 приголосних ([д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц], [дз]) перед наступним м'яким приголосним: сьогодні [с′оꞋгод′н′і], а останні чотири (свистячі) - і перед пом'якшеними й напівпом'якшеними: свято [с′Ꞌв'ато]. Але перед наступним м'яким можуть не пом'якшуються, якщо приголосні перебувають на межі морфем (розсіяти [роузс′ійати], піднімати [п'ідн′іꞋмати]).