Філантропічні функції братств України та їх продовження у братських школах

4. Чітке методичне  забезпечення педагогічного процесу.  

Стверджувати          

Можна сміливо  стверджувати, що принцип наочності навчання займав у роботі вчителів братських шкіл провідне місце, Найпоширенішим видом наочності були словесна і порівняльна аналогія та зіставлення. Ними часто користувались у політичних, полемічних та навчальних творах. Це

робило мову яскравою і сприяло глибшому засвоєнню  матеріалу. Наприклад, Старицький порівнював грім з шумом, що спричиняє нагріте  залізо при спусканні у воду; процес дихання звірів, птахів і людини – з роботою “міхів ковальських”.[4.90.].          

З цікавим прикладом наочності  ми зустрічаємося в азбуці Каріона  Істоміна. Він, показуючи різноманітні зображення літер у букварі, як правило, починав із зображення фігури людини.          

З метою наочності широко використовувалась книга. З найдавніших  часів в Київській Русі книгу  не тільки прикрашали різноманітними елементами, а й ілюстрували. І  якщо враховувати, що вона призначалась не тільки для читання. А часто й для навчання, то можна сказати. Що ілюстровані рукописні підручники в нашій країні існували ще в найдавніші часи. Значна кількість таких книг була у XVI – XVII столітті. Львівський рукописний підручник з математики (1630) містить велику кількість схем, таблиць, креслень та малюнків. Одним з перших видань ілюстрованих навчальних посібників був “ Анфологіон” (1619). Книга насичена великою кількістю художньо-виконаних заставок і мініатюр. З метою наочності навчання широко використовувались і руки. За допомогою рук діти вчилися рахувати до десяти.         

Для кращого розуміння  матеріалу учні мали опитувати один одного, а залишаючи школу. Повторювати  його з тим, щоб прийшовши додому, ще раз прочитати урок батькам. На наступному уроці учитель проводив опитування вивченого матеріалу, а в суботу повторювалось усе, що вивчалось протягом тижня. Така система повторювання забезпечувала глибокі і систематичні знання. Крім щоденних опитувань, у братських школах проводились і періодичні перевірки знань. Так, у Луцьку ректор мав через кожні чотири тижні проводити іспити.         

Отже, братські школи встановили чіткий порядок навчального дня  і навіть такий цікавий з педагогічної точки зору захід, як контроль батьків  за виконанням домашнього завдання. До речі, Статут братських шкіл , очевидно, передбачав досить високий освітній рівень батьків чи осіб, що їх замінювали.         

У братських школах навчання проводилось різноманітними методами. Здебільшого це було читання лекцій за записами, які учителі давали учням для переписування додому. Рекомендувалось також проводити бесіди, які в основному мали катехізесний характер. У старших класах організовувались приватні та публічні диспути.                   

Львівська братська школа та її Статут           

Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого ніж початковий рівня. Першими її керівниками були Стефан Зизаній, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Іван Борецький… Опікунами школи були старшини братства. Найхарактернішою особливістю

школи з перших днів її існування був її всестановий характер. Братчики  під-

креслювали, що школа заснована для навчання дітей усіх станів, плата здійснювалась  за можливостями кожного. Львівське  братство мало право контролювати моральність  своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики чинили за апостольськими правилами. Такі привілеї їм було надано після відвідин у 1585 році Львова константинопольським патріархом Єремією II. Саме тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита. А підпорядковувалось безпосередньо патріарху константинопольському. Надання цього статусу було першим визнанням подвижницької діяльності братств.         

Виховання у даній школі носило церковний характер, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний. Предмети навчалися тогочасною українською мовою. Викладались також слов’янська та грецька мови та “вільні науки”. Але найбільша увага приділялась гуманітарним наукам, тобто граматиці. Діалектика вивчалась для оволодіння мистецтвом дискусії. Її разом з риторикою вів один учитель.         

Спів – один з основних предметів Львівської братської  школи. Уроки музики проводились  в суботу. Учні школи співали в  хорі, за що отримували певну плату, харчі, одяг ( темно-зелений кунтуш, жовтий жупан, чоботи, шапку ). При навчанні використовувались елементи народного фольклору, гумору…          

Загалом, вказівки щодо навчальної системи Львівської братської школи  були чітко подані у її статуті.                                 

СТАТУТ 

Ø      Якщо батьки хотіли віддати свою дитину на навчання, то вони особисто йшли до ректора, беручи своїх сусідів за свідків, і підписували з ректором угоду, згідно якої школа зобов’язувалась навчати дитину, а батьки – слідкувати і сприяти навчанню. Батькам прочитували реєстр, щоб ті знали якими методами буде проводитись навчання і щоб батьки не протистояли цим методам. У випадку, якщо батьки хочуть забрати свою дитину зі школи, то вони приходять до ректора з тими ж свідками.

Ø      Дидаскали, взявши дитину повинні її вчити, за непослушання – наказувати, але не по-тиранськи, а по-учительськи. Вони повинні ставитись до всіх дітей однаково, як до багатих, так і до бідних. Адже становище дітей у школі залежало не від матеріального достатку їх батьків, а від їх успішності у школі.

Ø      Від братства в школі мали бути приставлені двоє людей, які спостерігали за навчальним процесом, за хорошими і поганими справами. У них мав бути реєстр під братською печаткою, в якому дидаскали повинні були вписувати дані про навчання дітей у школі.

Ø      Діти приходили до школи у зазначений час: в 9 годині влітку, взимку дещо пізніше.

Ø      Кожен учень мав сідати на своє місце. Більш здібні діти сиділи вище (навіть якщо вони були бідні), менш здібні – нижче.

Ø      Кожного ранку дидаскал мав слідкувати за присутністю учнів. Якщо хтось був відсутній, то він мав послати за цим учнем додому і дізнатися про причину його відсутності.

Ø      Вранці навчання не починалося без читання молитви. Після молитви кожен розповідав про вчорашній урок, що читав, писав вдома. Потім починали вчити Псалтир та граматику.

Ø      Після обіду хлопці пишуть на табличках кожен свій урок, заданий йому учителем. Це робили всі, окрім малечі, яким учителі самі писали.

Ø      Вивчивши у школі важкі слова, учні повинні були їх спитати один в одного, диспутувати, а прийшовши додому – повторити їх знову

Ø      У суботу зранку повторяли уроки, які вивчали на протязі тижня. Після обіду вчили пасхалії, рахунок, музику…

Ø      Після вечірні в суботу дидаскал мав розмовляти з дітьми більше ніж в інші дні, навчаючи їх страху божому, звичаям, традиціям, як вони повинні поводитись в церкві, вдома, на вулиці.

Ø      Кожного тижня 2х-4х хлопців призначали слідкувати за порядком в школі. Учні, які були обрані за списком не мали відмовлятись від цієї справи. В їх обов’язок входило прийти до школи раніше, підмести всю школу, затопити піч і сидіти біля дверей, щоб всіх бачити, щоб знати все, хто як поводився, що робив… 

 

Ø      Якщо хтось пропускав шкільні заняття, того більше не приймали до школи.  

 

 

                        Статут Луцької  греко-латино-слов’янської школи 

 

 

         Засноване 1617 року Луцьке братство незабаром також створило школу

вищого типу, а 1620 року спорудило для неї мурований будинок. У рукописному збірнику школи вписано датовані 1624 року два документи, що регламентували характер і структуру цієї школи – “Права школи греко-словянської Луцької артикули”  і “ Порядок шкільний.” Обидва документи

діяли одночасно, анітрохи не суперечачи один одному. “Порядок шкільний” був основним документом про організацію школи. Артикули зосереджують увагу на дотриманні учнями дисципліни. Вчителями школи були ченці братського монастиря – Єлисей Ільковський, Павло Косинський, Августин Славинський. Серед учнів були діти міщан і шляхти, а також убогі. Програма навчання була наближеною до львівської. У школі користувалися українськими та польськими книжками. Високо було поставлене питання навчання співу, причому учні користувались партесами  на шість вісім і більше голосів.                                  

Київська братська школа 

 

 

     Братський рух поступово  поширився із заходу на схід у стратегічному  напрямку на давній Київ, куди, починаючи  з 1600 року перебралася значна частина  активних діячів України. Це, насамперед, Захарій Копистенський, брати Памво, Степан Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Гавриїл Дорофієвич...         

У Києві, який планувалося  зробити справжньою культурною столицею, братська школа заснована у 1615 році і стала родоначальницею Київського колегіуму. Першим її ректором  став вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим – Мелетій Смотрицький, третім – Касіян Сакович. В цілому, братська школа носила демократичний характер. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі школи часто разом із студентами та учнями подорожували по містах та селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства.          

Щодо системи навчання у Київській братській школі, то навчання велося на “простій” і  слов’янській мовах, що яскраво свідчило про збереження народності у системі  шкільної освіти. На високому рівні викладалася і граматика, велика увага приділялася малюванню, історії, географії, віршуванню (вірші писалися з приводу свят, визначних подій, похорон...), співу, драматичному мистецтву, яке спочатку носило суто релігійний характер, пізніше – напівсвітський. Курс математики включав: цивільну і військову архітектуру, механіку, гідростатику, геометрію, оптику, хронологію. Арифметиці і астрономії приділяли меншу увагу ніж риториці, філософії, богослов’ю.        

Слід зазначити, що тривалий час навчання в Україні здійснювалося за рукописними азбуками та підручниками. В той час вони були досить складними для користування.

Отже, особливо велика заслуга у справі пожвавлення  шкільної освіти - формуванні передових  педагогічних ідей, розробці нових  органічних форм навчання і взагалі розвитку просвітницької думки і культури в Україні, належить братствам. А сама система виховання в їх школах та організаціях, антифеодальні повчання, гостра полемічна література широко використовувалась у боротьбі за права українського народу.

3! 

Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне явище – козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.  
      Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.  
      Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров’ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.  
      У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого - школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.  
      На берегах річки Самари в Подністров’ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча – скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку – 138, у Чернігівському – 118, у Лубенському – 107, у Переяславському – 52, у Полтавському – 42 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.  
      У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались любові до мандрівників. У Запорожжі будь- хто міг з’явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. “Приїжджай туди будь-хто, лежи собі хоч три місяці, - пий і їж все готове. Тільки і справи, що встань і помолись Господу; а коли є гроші, то йди в корчму купувати горілку”,- так висвітлює козацький побут дослідник українського козацтва Д.Яворницький /11, 234/.  
      Одинокі козаки жили у бурдюках. Вони ніколи не закривались і тому завжди і для всіх були відкритими. Коли господар бурдюка йшов куди-небудь у степ, то він мало того, що залишав його незакритим, а ще клав на столі продукти для приготування їжі. Хто хотів, той заходив у помешкання. Господар зустрічав гостя , як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів.  
      Старі козаки часто йшли в монастир ченцями, де завершували своє життя. Проте більшість козаків помирало там, де жило. Причому, якщо козак вмирав у Січі, то його ховали на особливо відведеному кладовищі. Якщо вмирав у бурдюці чи зимівнику, то поховання знаходилось на схилі глибокої балки, поблизу мальовничого озера або серед степу. Нерідко насипали високі кургани.  
      Поступово у суспільну тканину Запорізької Січі проникла соціальна нерівність. Декларована звичаєвим правом теза про рівні можливості усіх членів запорізького товариства у реальному житті виглядала у кращому випадку як утопія. Наприклад, Івану Сірку належали хутори на Слобідській Україні, млини та будинки на Лівобережжі, велика пасіка. Ще більшу кількість земель, майна і табунів худоби зосереджувала в своїх руках козацька старшина в останні десятиріччя існування Січі.  
      Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився особливий стиль, так зване Українське барокко.  
      Що стосується становища народних мас, за рахунок яких відбувалось збагачення козацької старшини, то захисником їх прав виступив гетьман Іван Мазепа. Намагаючись втримати старшинські апетити в межах права й законності, Універсалом 1691 р. він суворо забороняв як світським, так і духовним державцям (монастирям) обтяжати селян повинностями, а козаків переводити в посполиті (селяни); ним же було заборонено відбирати в простих козаків землю.  
      Отже, саме у діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце у ХV-XVII ст.: особиста благодійність та громадська (державна) при збереженні і заохоченні філантропічної функції церкви.