Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Февраля 2013 в 17:18, реферат
Францу́зька му́зика — одна з найцікавіших і найвпливовіших європейських музичних культур, черпає витоки з фольклору кельтських і германських племен, які жили у давні часи на території нинішньої Франції. Зі становленням Франції в період Середньовіччя у французькій музиці злилися народні музичні традиції численних регіонів країни. Французька музикальна культура розвивалася, взаємодіючи також з музикальними культурами інших європейських народів, зокрема італійського та німецького. Починаючи з другої половини 20 століття музикальна сцена Франції збагатилася музичними традиціями вихідців з Африки. Вона не залишається осторонь світової музичної культури, увібравши в себе нові музичні тенденції і надавши особливого французького колориту джазу, року, хіп-хопу тощо.
Французька музика
Францу́зька му́зика — одна з найцікавіших і найвпливовіших європейських музичних культур, черпає витоки з фольклору кельтських і германських племен, які жили у давні часи на території нинішньої Франції. Зі становленням Франції в період Середньовіччя у французькій музиці злилися народні музичні традиції численних регіонів країни. Французька музикальна культура розвивалася, взаємодіючи також з музикальними культурами інших європейських народів, зокрема італійського та німецького. Починаючи з другої половини 20 століття музикальна сцена Франції збагатилася музичними традиціями вихідців з Африки. Вона не залишається осторонь світової музичної культури, увібравши в себе нові музичні тенденції і надавши особливого французького колориту джазу, року, хіп-хопу тощо.
Французькій музичній сцені відомі практично всі напрямки популярної музики, в той же час вона породила і ряд специфічних національних жанрів, насамперед — французький шансон.
У сучасній культурі шансоном називають популярну французьку музику, яка зберігає специфічну ритміку французької мови, відрізняючись від пісень, написаних під впливом англомовної музики. Серед виконавців шансону — Едіт Піаф, Джо Дассен, Жак Брель, Шарль Азнавур, Лео Ферре, Мірей Матьє, Патрісія Каас та інші. Виконавців французького шансонсу зазвичай називають шансоньє.
Однією з виконавець шансону була Едіт Піаф — французька співачка й акторка, одна з найвідоміших естрадних співачок світу.
Матір'ю Едіт була безталанна акторка Аніта Майяр, що виступала під псевдонімом Ліна Марса. Батьком був Луї Гассіон — вуличний акробат. На початку Першої Світової війни він відправився добровольцем на фронт. Перший раз він одержав дводенну відпустку тільки наприкінці 1915 року, щоб побачити свою новонароджену дочку Едіт.
Через два роки Луї Гассіон довідався, що дружина його кинула, а дочку віддала на виховання своїм батькам. Умови, в яких жила Едіт, були жахаючими, і Луї відвіз дочку в Нормандію до своєї матері, що працювала куховаркою в домі розпусти.
Тут з'ясувалося, що Едіт зовсім сліпа. Як виявилося, у перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але подружжя Майарів, очевидно, цього просто не помітили. Коли ніяких інших надій не залишалося, бабуся повезла Едіт у Лізьє до святої Терези, куди щорічно збиралися тисячі прочан з усією Франції. Поїздку призначили на 19 серпня 1921 року, а 25 серпня 1921 року Едіт прозріла. Їй було шість років.
В 1932 році Едіт познайомилася з Луї Дюпоном, через рік у неї народилася дочка Марсель. Однак Луї не влаштовувало, що Едіт занадто багато часу приділяє своїй роботі, і він зажадав залишити її. Однак Едіт відмовилася, і вони розсталися. Спочатку дочка залишалася з Едіт, але потім Луї Дюпон забрав дочку до себе, розраховуючи, що кохана жінка повернеться до нього. В цей час у Європі лютувала «іспанка», і дочка Едіт занедужала й потрапила в лікарню. Після відвідувань дочки занедужала й сама Едіт. У той час цю хворобу лікували погано, не було підходящих медикаментів і лікарі найчастіше могли просто спостерігати за хворобою в надії на щасливий кінець. У результаті Едіт видужала, а Марсель у 1935 році померла. Вона була єдиною дитиною, що народились в Едіт Піаф.
В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле, власник кабаре «Жернис» на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її репетирувати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім'я — Піаф (на паризькому арго це значить «горобчик»). В «Жернісі» на афішах її ім'я було надруковано як «Маля Піаф», і успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба.
Незабаром Едіт познайомилася з Реймоном Ассо, що остаточно визначив подальший життєвий шлях співачки. Саме йому багато в чому належить заслуга появи на світ «Великої Едіт Піаф». Він навчив Едіт не тільки тому, що безпосередньо стосувалось її професії, але й усьому тому, що їй було необхідне в житті: правилам етикету, умінню вибирати одяг та багато чому іншому.Реймон Ассо створив «стиль Піаф», виходячи з індивідуальності Едіт, він написав пісні, що підходили тільки їй: «Париж — Середземномор'я», «Вона жила на вулиці Пігаль», «Мій легіонер», «Вимпел для легіону».Саме він домігся того, щоб Едіт виступила в мюзик-холі «АВС» на Великих бульварах — найзнаменитішому мюзик-холі Парижа. Виступ в «АВС» вважався виходом на «велику воду», посвятою в професію. Він також переконав її перемінити сценічний псевдонім «Маля Піаф» на «Едіт Піаф.
З початком Другої Світової війни Едіт розсталася з Реймоном Ассо. У цей час вона зустрілася зі знаменитим французьким режисером Жаном Кокто. Післявоєнний час став для Піаф періодом небувалого успіху. Її із замилуванням слухали жителі паризьких передмість і витончені цінителі мистецтва, робітники й майбутня королева Англії. У січні 1950 року відбувся її сольний концерт у залі «Плейель», преса писала — «пісні вулиць у храмі класичної музики». Це був черговий тріумф.
У 1952 році Едіт потрапила підряд у дві автокатастрофи; щоб полегшити страждання, викликані переломами руки й ребер, лікарі робили їй уколи морфію, і Едіт потрапила в наркотичну залежність.
У 1954 році Едіт Піаф знялася в історичному фільмі «Якщо мені розкажуть про Версаль» разом з Жаном Маре.
У 1956 році Піаф висупила в знаменитому нью-йоркському Карнегі-Холл.
В 1958 році Едіт почала виступати в концертному залі «Олімпія» — успіх був фантастичний. Після цього вона вирушила в одинадцятимісячне турне Америкою, після якого були чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я.
У 1959 році під час виступу в Нью-Йорку Піаф знепритомніла прямо на сцені. Після кількох хірургічних операцій вона повернулася до Парижа. У 1961 році, у віці 46 років, Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак.
У 1960 році Клод Левейє, композитор і співак з Квебеку, давно знайомий з Піаф, приїхав до Парижа для роботи над спільними проектами. Едіт виконала чотири його пісні: «Старе піаніно» «Бульвар злочину» «Ураган» та «Голос» .
25 вересня 1962 року Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» пісні «Ні, я ні про що не жалкую», «Юрба», «Мілорд», «Ти не чуєш», «Право любити».
9 жовтня 1962 року, у віці 46 років, виснажена й хвора, Піаф одружується з Тео Сарафо, молодим 26 річним співаком. Дуетом вони виконували пісню « Для чого служить кохання», написану Мішелем Емером, одним з найвірніших її композиторів.
На початку 1963 року вона записує свою останню пісню «Людина з Берліна», написану Франсісом Ле та Мішелем Вандомом.
Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал, стоячи, улаштував їй п'ятихвилинну овацію.
10 жовтня 1963 року Едіт Піаф померла. Тіло співачки було перевезено з міста Граса, де вона померла, у Париж в обстановці таємності, й офіційно про її смерть було оголошено 11 жовтня 1963 року в Парижі (з чим пов'язані помилки в деяких джерелах). У той же день, 11 жовтня 1963 пішов з життя друг Піаф Жан Кокто. Існує легенда, що він помер, довідавшись про смерть Піаф.
Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося більше 40 тисяч осіб, багато хто не приховував своїх сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти прямо по них.
В 1960-ті роки популярним різновидом шансонсу був напрямок йє-йє (yé-yé, yéyé), представлений переважно виконавицями-жінками, зокрема Франс Галль, Сільві Вартан, Бріжіт Бардо, Франсуаза Арді, Даліда, Мішель Торр.
Рок-музика у Франції набула популярності з кінця 1950-х років і завдячує значною мірою Елвісу Преслі, послідовниками якого в цій країні стали Джонні Холідей, Рішар Антоні, Дік Рівер і Клод Франсуа.
В 1970-ті роки значну популярність здобув у Франції прогресивний рок, представлений такими гуртами як Magma та Ange. У Франції проходять такі фестивалі рок-музики як Eurockéennes (з 1989), La Route du Rock (з 1991), Vieilles Charrues Festival (з 1992), Rock en Seine (з 2003), Main Square Festival (з 2004), Les Massiliades (з 2008).
В популярній електронній музиці примітне місце займає творчість Жан-Мішель Жарра, який фігурує в книзі рекордів Гіннеса, як музикант, що збирав на своїх шоу найбільшу кількість глядачів. В 1990-ті роки специфічним явищем став французький хаус, що відрізняється ряснотою ефектів фейзера і частотних зрізів, властиві євродиско 1970-х років. Засновниками цього напрямку вважаються Daft Punk, Cassius і Etienne de Crécy.