Диригентсько-хорове мистецтво Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ століття

У другій половині ХІХ ст. в усіх сферах української світської музичної культури стались зміни кількісного  і якісного характеру. Почалось активне становлення її національних форм, відбувався процес її професіоналізації, у своїх кращих проявах вона сягнула європейського рівня. У музичній практиці друга половина ХІХ – початок ХХ ст., як відомо, стали часом кристалізації національно специфічних стильових рис вітчизняної композиторської школи у творчості М. Лисенка і його сучасників, опанування ними основних жанрів європейської музики. Усе це вимагало осмислення зазначених тенденцій, не випадково в той час викристалізувались як відносно самостійні і достатньо розвинені структурні ланки вітчизняного музикознавства критика і публіцистика, все активніше формувались передумови науково-дослідної галузі. Зазначені тенденції в музикознавстві, регламентуючись наявною видавничою базою, репрезентованою передусім періодичним виданнями, разом з тим стимулювали розвиток останніх. На терені українського музикознавства виступила когорта представників різних фахів, а також професіональних музикантів, які здебільшого були вихованцями іншонаціональних вузів – Петербурзької (В. Чечотт, І. Рачинський, М. Тутковський, Є. Риб, А. Казбирюк), Московської (Р. Геніка, Г. Любомирський), Віденської (І. Воробкевич), Варшавської (Б. Підгорецький) консерваторій, Празького (В. Петр), Віденського (А. Вахнянин, Є. Мандичевський, Ф. Колесса) університетів, частково – українських навчальних закладів, наприклад, Харківського університету (П. Сокальський). Отже, уперше за час існування української музичної критики й публіцистики і разом з ними музичної періодики, виникало необхідне їх кадрове забезпечення. У Східній і Західній Україні зароджувалась мережа світських спеціальних навчальних закладів – різного роду музичних класів, шкіл, у ряді міст Наддніпрянської України – музучилищ ІРМТ, які відігравали тоді провідну роль у професіоналізації знань про музику в даному регіоні. Було утворено такі наукові центри, як Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, Етнографічна комісія в межах НТШ, Історико-філологічне товариство при Харківському університеті. Усі вони мали тоді помітне значення для формування наукових засад української фольклористики, зокрема музичної, водночас сприяли усвідомленню знань про музику в цілому як сфери української науки, отже, у свою чергу сприяли професіоналізації музичної періодики.

Кількісне і якісне зростання українського музикознавства й усієї інфаструктури, найбільш безпосередньо з ним  пов’язаної, специфічно відобразилось  у процесі становлення музичної періодики на даному етапі. Збагатилась  панорама видань, у яких друкувались матеріали, присвячені українській музичній культурі. Чіткіше, ніж у першій половині століття, виявилась диференціація видань за напрямками. З’явились їх групи, спеціально присвячені питанням культури, окремим галузям мистецтва. У Росії в той час уже почала виходити у світ низка спеціальних музичних видань, в яких друкувались і вітчизняні музикознавці. Завдяки осмисленню в періодиці процесу становлення національних форм вітчизняної музичної культури, передусім формування національної композиторської школи, в даний період відбувалось активне формування національного “обличчя” музичної періодики. У ті роки вказаний процес особливо яскраво виявився в Західній Україні, у майбутньому – не менш переконливо – у Східній.

Частина матеріалів, що вміщувались  у періодичних виданнях названого періоду, за традицією мала суто інформативний характер. Однак більшість статей про музичну культуру, котрі писались місцевими композиторами, вищеназваними професіональними музикознавцями, була позначена фаховими рисами. Саме ці статті у своїй сукупності репрезентували стан надзвичайно масштабного масиву музикознавчих матеріалів, уміщених в українській музичній періодиці другої половини ХІХ ст., отже, водночас безпосередньо свідчили про процес професіоналізації музичної періодики. Водночас синкретичність, часто перебування в неподільній єдності наукового і критико-публіцистичного, музично-історичного і фольклористичного, наукового й педагогічного аспектів розгляду матеріалу, перебування видавничої бази українського музикознавства на початковому щаблі свого розвитку обумовили і прояви такої синкретичності в музичній періодиці. В одних і тих самих виданнях уміщувались матеріали найрізноманітнішого характеру – перші фахові наукові розвідки, критико-публіцистичні статті, дилетантські або напівдилетантські протонаукові нариси, скромні інформації про події музично-культурного життя, підготовлені нефахівцями. Подібний синкретизм, який тією чи іншою мірою виявлявся на різних етапах розвитку музичної періодики, у цей час розкрився особливо рельєфно, будучи однією з характерних прикмет конкретно-історичного стану тогочасного українського музикознавства.

У Наддніпрянській Україні в  другій половині ХІХ ст. статті про  музичну культуру друкувались у  таких київських виданнях, як “Киевские  губернские ведомости” (публікувався, зокрема, В. Аскоченський), “Киевлянин”, “Киевское слово”, “Киевская газета” (в усіх трьох – М. Тутковский, В. Чечотт), “Заря” (М. Лисенко, В. Чечотт), “Труд”, “Радуга” (в обох – матеріали різних авторів про творчість М. Лисенка), Український альманах “Рада” (зокрема, один із найґрунтовніших на той час бібліографічних покажчиків нової української літератури, підготовлений М. Комаровим), “Киевский телеграф”, “Киевские епархиальные ведомости”, науковий місячний журнал “Труды Киевской Духовной академии” (1860–1917, у двох останніх – матеріали про старовинну вітчизняну церковну музику, проникнення елементів української музичної культури в Росію). Особливу роль у становленні української музичної періодики відіграв у кінці ХІХ ст. історико-етнографічний і белетристичний журнал “Киевская старина” (1882–1907, останній рік видавався українською мовою під назвою “Україна”). У ньому найширше тоді в Наддніпрянській Україні висвітлювались події і проблеми національної культури – історії, археології, етнографії, літератури, географії, музики. Навколо нього гуртувалось коло найпрогресивніших діячів української культури, у тому числі й музичної, у його виданні брали участь В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, П. Косач, М. Драгоманов, Д. Багалій, П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, М. Костомаров та ін., друкували часто досконалі в професіональному відношенні матеріали про музичну культуру І. Франко, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, Г. ґалаґан та ін. (83). У Харкові події музичного життя висвітлювались на сторінках газети “Южный край” (публікувався племінник П. Сокальського композитор і музичний критик В. Сокальський, псевд. – Дон Дієз), літературно-наукового додатку до “Харьковского календаря” (матеріали про А. Веделя), “Харьковского сборника”, “Харьковского коллегиума” та ін. Багато газет і журналів, у яких були вміщені матеріали про музичну культуру, виходило на Півдні Україні, зокрема в Одесі, у ряді видань якої було опубліковано низку класичних зразків тогочасної музично-критичної думки П. Сокальського. Серед таких видань “Одесский вестник” (публікувались І. Сокальський і П. Сокальський, псевд. – Фагот), “Одесские новости” (В. Чечотт), “Новороссийский телеграф”, “Одесский листок” (у двох останніх – П. Сокальський), “По морю и суше” (матеріали різних авторів про П. Ніщинького), “Ведомости одесского градоначальства”, “Южнорусский альманах”. Питання музичної культури висвітлювались і в періодиці інших міст, наприклад, у “Елисаветградском вестнике”, “Николаевском вестнике” (в обох – замітки про концертну подорож Д. Леонової і М. Мусоргського Україною), різних “Губернских ведомостях”.

У Західній Україні роботи музикознавчого характеру друкувались також  у найрізноманітніших за своїм спрямуванням періодичних виданнях. Так, першою україномовною газетою в Галичині й усій Україні стала “Зоря Галицька” (Львів, 1848–1857, один із засновників – Т.-Б. Леонтович, матеріали Й. Левицького з Болшова про Д. Бортнянського). Навколо цієї газети згуртувалось коло тодішніх представників літературно-наукового й політичного світу – В. Шашкевич, Я. Головацький, І. Гушалевич, вищезгаданий Й. Левицький та ін. Як додаток до цієї газети функціонували “Поученія Церковния” (1853–54). Серед видань, у яких друкувались матеріали наукового характеру, передусім “Записки НТШ” (Львів, від 1892 р., однак у них у даний час публікувались, головним чином, не власне музикознавчі, а музично-фольклористичні дослідження). Товариство ім. Шевченка видавало також журнали “Правда” (1878–79), “Зоря” (1880–1897, НТШ видавало з 1885, серед редакторів – А. Вахнянин, В. Лукич-Левицький, матеріали про музичну культуру вміщували І. Франко, Дніпрова Чайка, В. Матюк, Ц. Білило, О. Нижанківський, І. Воробкевич, С. Смаль-Стоцький, В. Щурат). Наступником ж. “Зоря”, у якому були надруковані окремі матеріали з питань української музичної культури, став місячник літераури, науки й громадського життя “Літературно-науковий вісник” (1898–1906 у Львові, 1907–1914 – у Києві, 1922–1932 – у Львові, заснований за ініціативою М. Грушевського як видання НТШ, серед редакторів у той період – І. Франко, В. Гнатюк). Даний друкований орган був одним із тих, що відіграли непересічну роль у єднанні всіх культурних сил України, розділеної тоді чужими державними кордонами. Він був найвизначнішим у Галичині літературно-науковим журналом, навколо якого за період його існування об’єднався цвіт української інтелігенції. Крім вищеназваних діячів, це також О. Кониський, Б. Грінченко, А. Кримський, Л. Українка, Б. Лепкий, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Вороний, Г. Чупринка, В. Дорошенко, серед музикознавців у цьому виданні друкував свої наукові розвідки С. Людкевич.

У Галичині також існувала велика кількість інших видань, у яких друкувались матеріали про музичну  культуру найрізноманітнішого характеру – від стислих інформацій про події музичного життя, написаних нефахівцями, до художнього слова про музику, розгорнутих критичних і публіцистичних статей, протонаукових розвідок з відчутними елементами наукового підходу. Це львівські журнали “Світ” (1881–82, ред. І. Франко та І. Белей, уміщена автобіографія М. Лисенка і його портрет поряд із портретами всесвітньовідомих діячів – Ч. Дарвіна, А. Міцкевича, М. Гоголя та ін.), “Житє і слово” (1894–1897, спочатку як вісник літератури, історії і фольклору, з 1896 – політичний орган, основоположник і редактор – І. Франко, серед авторів – В. Щурат), “Народ” (Львів і Коломия, 1890–1895, ред. І. Павлик та І. Франко), ілюстрований календар товариства “Просвіта” (друкувались В. Матюк, І. Воробкевич), ілюстрований календар “Львовянин”, альманах “Галичанин” (1862–63, стаття М. Вербицького про Перемишльську школу), літературний додаток “Бесіда” (1887–98, серед редакторів і авторів – В. Щурат, друкувався також І. Сінкевич, були вміщені матеріали про І. Лаврівського) до сатирично-гумористичного часопису “Страхопуд” (видавався у Львові і Відні, з 1894 “Бесіда” – самостійне видання, а “Страхопуд” – гумористичний додаток до нього, з 1900 р. – “Страхопуд” знову самостійне видання), а також “Дзвінок”, молодіжно-просвітницький орган “Словник русинів” (видавала “Бібліотека для молоді”), студентський журнал “Друг”(1874–77). Варто також назвати провідну галицьку газету, багато років єдиний український щоденник “Діло” (Львів, 1880–1939, існувала рубрика “Наука, штука й література”, у даний період друкувались А. Вахнянин, П. Бажанський, В. Матюк, Г. Топольницький та ін.). Серед газет це також львівські: “Слово” (1861–87, друкувались М. Вербицький, І. Воробкевич), додаток до даної газети “Письмо до Громади” (1867), щоденник москвофільського напрямку “Галичанин” (1893–1913), “Правда” (ред. А. Вахнянин, друкувались Т.  Леонтович, І. Франко), часопис “Основа” (1870–1872, один із редакторів – Т. Леонтович, опубліковані матеріали про М. Вербицького), тижневик “Неділя” (1865–1867).  

Серед періодичних видань, що виходили в Перемишлі – “Вісник Перемиської єпархії” (1889–1939, з 1914 р. – “Перемиські єпархіяльні відомості”), календар “Перемишлянин” (1850–1861, 1863–1864, друкувався Й. Левицький з Болшова). У Станіславові виходили журнали “Денниця” (1880, публікував свої поезії Данило Млака, він же – І. Воробкевич, у рубриці “Новинки” висвітлювались події театрального життя), “Вісник Станіславівської єпархії” (1895–1905), “Дяківський глас” (1895–1905, друкувались статті галицьких композиторів П. Бажанського, В. Матюка, І. Кипріяна). У ряді міст Галичини – Львові, Бережанах, Тернополі, Перемишлі видавалась “Книжочка Миссійна” (1890–1911, публікувався М. Вербицький). У Ярославі 1894 р. існував ілюстрований рукописний гумористичний часопис “Маска”, присвячений справам театру. Матеріали про музичну культуру публікувалися й у таких виданнях, як “Письма з Просвіти” (1878–79, ред. А. Вахнянин), “Вісник” (друкувався І. Лаврівський), “Руський Ліон” (М. Копко) та ін. На Буковині – це газета “Буковинська зоря” (перший український часопис на Буковині, 1870–71, серед авторів – І. Воробкевич), “Буковина” (найсолідніша українська газета в даному регіоні, 1885–1918, 1885–92 – у Чернівцях, 1915–1917 – у Відні, 1918 – у Чернівцях), додаток до названої газети “Неділя” (1895–1909, серед редакторів В. Щурат), щорічник товариства “Руська бесіда” “Православний Руський календар” (1874–1918), “Родимий листок” (обидва – Чернівці, серед редакторів і авторів – І. Воробкевич) та ін. На сторінках усіх цих видань не лише діставали своє відображення поточні події музично-культурного життя, але в різних аспектах – критичному, публіцистичному, науковому накопичувався фонд даних з питань західноукраїнської музичної культури, що становило важливу передумову для виникнення фахової музичної періодики в даному регіоні.

У Росії першим українським періодичним виданням був літературно-науковий місячник “Основа” (Петербург, січень 1861 – жовтень 1862), метою якого було наукове обґрунтування права українського народу на культурне самовизначення, усебічний вільний розвиток. У даному виданні, що виходило книжковими випусками, існувала рубрика “Библиографические и музыкальные известия”, друкувались як російські, так і українські діячі, зокрема О. Сєров, М. Максимович, О. Маркович. У названому журналі побачила світ стаття О. Сєрова “Музыка южнорусских песен” – одне з перших у Росії досліджень, у яких порушувались питання співвідношення фольклору і професіональної музики, становлення національних композиторських шкіл. В “Основі” було опубліковано матеріали про діяльність українського аматорського театру, нариси критичного характеру. Отже, потенціально даний журнал міг стати першим осередком національно визначеної музикознавчої думки за межами України, формування там української музичної критики, публіцистики, науки, музичної фольклористики, однак на заваді цьому стали переслідування імперською політикою і закриття названого друкованого органу царськими властями. Українські діячі друкувалися й у ряді російських видань, таких як петербурзькі “Северная пчела” (П. Куліш, О. Маркович), “Голос” (рецензії на концертні виступи М. Лисенка в Празі, Г. Лароша – на збірники українських пісень М. Лисенка, О. Рубця), “Санктпетербургские ведомости”, “Санкт-Петербургские новости” (вміщено рецензію на твір М. Лисенка “Плач Ярославны”), “Петербургский листок”, “Новости”, “Записки историко-филологического факультета императорского Санктпетербургского университета”, “Петербургский дневник театрала” (друкувався В. Чечотт), “Русская музыкальная газета” (друкувались В. Петр, В. Металлов, А. Преображенський, М. Лісіцин, уміщено автобіографію М. Лисенка), московські “Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, “Московские ведомости” (П. Сокальський), “Труды императорского Московского археологичекого общества (відомості про твори М. Дилецького в Тверському музеї), “Временник Императорского общества истории и древней России”, а також “Современник”, “Новое время” (рецензія на дебют С. Лисенко в Маріїнській опері), “Русский вестник”, “Русские ведомости” (відгук П. Чайковського на виконавське мистецтво О. Лярова), “Вестник Европы”, літературний додаток до “Нувеллиста” (матеріали про Д. Бортнянського), “Педагогический сборник” (матеріали про М. Лисенка), “Русский архив”, “Русская старина”, “Исторический вестник” (спогади М. Леонової про спільну подорож з М. Мусоргським по Україні), “Этнографическое обозрение” (А. Кримський про М. Лисенка, матеріали про український вертеп), “Православное обозрение”, Холмський греко-уніатський Місяцеслов (в аналізований період Холм належав Російській імперії; матеріали про І. Лаврівського), “Ежегодник императорских театров”, “Искусство”, “Артист”, “Театр и искусство”, “Обозрение театров” (у чотирьох останніх – В. Чечотт), “Музыкальный листок”, “Сцена и музыка”, “Баян” (у трьох останніх – П. Сокальський, В. Чечотт), “Музыка и пение” (нариси М. Лісіцина з історії церковної музики). З 1884 р. українські видання музичної літератури реєструвались у щорічнику “Список изданий, вышедших в России” (74).

Матеріали рецензійного характеру (наприклад, на концерти співака Ф. Левицького) вміщувались у газеті “Кавказ”. У варшавських газетах “Prawda” і “Kurjer Lwowski” публікувався І. Франко. Рецензії на концертні виступи М. Лисенка було надруковано в чеській газеті “Narodni Listy” (1867), німецькій “Leipzigen Tageblatt” (1869). У польській газеті “Gazeta Narodowa” подана рецензія на співогру М. Вербицького, у віденських виданнях – “Вестник для русинов Австрийской державы” (Відень, 1850–66, виходив замість львівського урядового “Галичо-Руского Вестника”), додатках до даного видання, як от “Отечественный сборник”, “Домова школка”, “Сіон, Церковь, Школа” (друкувався, зокрема, І. Лаврівський).

Таким чином, професіоналізація української  музикознавчої думки і відповідно, музичного аспекту багатьох періодичних  видань у Східній і Західній Україні, багата панорама таких видань у другій половині ХІХ ст., ряд яких було спеціально присвячено питанням духовної культури, мистецтва, безпосередньо підготували ґрунт для виникнення спеціальних періодичних музичних видань в Україні. Водночас поглиблення диференціації всередині музикознавчої думки, усе чіткіше виявлення в ній різних галузей передбачало в майбутньому подальшу диференціацію вже всередині фахової музичної періодики. Мається на увазі утворення видань, у яких перевага віддавалась би критико-публіцистичному висвітленню подій поточного музичного життя, а також більш об’ємних видань, де могло б відбуватись більш глибоке й різнобічне, значною мірою наукове осмислення музично-культурного процесу. Формування національно-специфічних рис музичної періодики (передусім відображення процесу творення національних форм в українській культурі, україномовність) створило передумови для рельєфного розкриття музичної періодики як національно визначеного явища на всій території України. Отже, усі зазначені моменти безпосередньо підготували базу для наставання нового етапу – кристалізації явища “українська музична періодика”, що припадає на першу третину ХХ ст.

1. Антонович М. Musica sacra: Збірник статей  з історії української церковної  музики. – Львів, 1997.

2. Архимович Л. Українська класична  опера. – К., 1957.

3. Архимович Л., Гордійчук М. М. Лисенко. Життя і творчість. Третє видання, доповнене і перероблене. – К., 1992.

4. Бернандт Г., Ямпольский И. Кто  писал о музыке: Биобиблиографический  словарь… – Т. 1. – М., 1971; Т. II. – М., 1974; Т. III. – М., 1979.

5. Білинська М. І. Воробкевич. – К., 1958.

6. Булат Т. М. Лисенко. – К., 1973.

7. Булат Т. Український романс. – К., 1979.

8. Галушко М. Українські часописи  Станіслава (1879–1944). – Львів, 2001.

9. Гозенпуд А. Н. В. Лысенко и русская музыкальная культура. – М.,1954.