Система інформаційного законодавства

- законодавство про  інформаційну безпеку;

3. інші галузі законодавства, акти яких містять окремі ін-формаційно-правові норми. Такі норми включаються в такі групи актів:
• нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус відповідних органів влади (Конституція України, конституційні та звичайні закони, які визначають компетенцію органів державної влади, в тому числі щодо формування та використання державних інформаційних ресурсів);
• нормативно-правові акти цивільного законодавства, в яких отримують розвиток питання реалізації права власності на інформацію, в тому числі питання укладання, виконання та розірвання договорів на одержання та використання інформації;
• нормативно-правові акти, що регулюють відносини в різних галузях господарської діяльності (зокрема, законодавство про землю, про надра, про охорону природи тощо). Адже різні види господарської діяльності і супроводжуються створенням інформації певного виду та призначення, що включається в господарський обіг;
• нормативно-правові акти про відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері.

Однак, зважаючи на зміст загальної теорії права та спираючись на положення Закону України „Про інформацію”, необхідно доповнити зазначений перелік джерел ще декількома групами:

1. міжнародні нормативно-правові акти, що декларують інформаційні права людини, встановлюють обмеження щодо отримання та використання інформації про особу, що присвячені питанням дотримання промислової, комерційної таємниці, встановлення принципів рекламної діяльності тощо;
2. міжнародні угоди у галузі здійснення інформаційної політики (Угода між КМУ та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво у галузі технічного захисту інформації від 22 січня 2003 року; Угода між КМУ та Урядом Республіки Казахстан про взаємний захист секретної інформації від 7 квітня 2006 року);
3. рішення органів судової влади, що стосуються інформаційних відносин (Рішення Конституційного Суду України у справі К.Г. Устименка № 5-зп від 30 жовтня 1997 року щодо офіційного тлумачення ст.ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію”; а також постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” – торкається питань спростування інформації редакцією засобу масової інформації, відшкодування моральної шкоди у разі розголошення конфіденційної інформації тощо).

Інформаційне законодавство  України

Підрозділи:

• Про державну таємницю
• Про першочергові засоби щодо забезпечення доступу публічної інформації в допоміжних органах, створених президентом України
• Про Національний архівний фонд та архівні установи
• Про науково-технічну інформацію
• Про Систему суспільного телебачення і радіомовлення України
• Про захист персональних даних
• Про захист суспільної моралі
• Про звернення громадян
• Про інформацію
• Кодекс адміністративного судочинства
• Закон України Про авторське право і суміжні права
• Кодекс про адміністративні правопорушення (витяг)
• Розяснення Міністерства фінансів щодо стягнення плати за копіювання і друк документів для відповіді на запит
• Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації
• Про першочергові заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації в допоміжних органах, створених Президентом України
• Про доступ до судових рішень
• Про друковані засоби масової інформації (персу) в Україні

Відповідно  до основних положень, поданих вище, розглянемо систему правового регулювання  суспільних інформаційних відносин. Ця система умовно поділяється (за суб'єктами регулювання і виникнення норм права)на дві частини: 
1)приватно-правове регулювання (на рівні правочинів, звичаїв, угод,традицій, норм суспільної моралі, корпоративної(ділової) етики);

2)публічно-правове (державне) регулювання.

Публічно-правове регулювання  знаходить місце у законодавстві: законах, нормативно-правових актах, прирівняних  до законів, та підзаконних нормативно-правових актах. Під категорією "інформаційне законодавство України" ми розуміємо  множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. За правовою доктриною нашої країни основні положення інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у сфері регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України. У публічному праві України вже створено велику кількість нормативних актів, які прямо або опосередковано регулюють інформаційні відносини у різних галузях суспільного буття. Зазначені у Конституції України положення набувають розвитку в 260 Законах України та у 290 Постановах Верховної Ради.

Окремі положення правового  регулювання суспільних інформаційних відносин відображено (у дужках показано кількість нормативно-правових актів): в Указах (370) та розпорядженнях Президента України (87); постановах (1160) та розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нормативних актах міністерств і відомств (близько 1095).

Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон України "Про інформацію" (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон закріплює конституційні  засади щодо права громадян України  на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності. На підставі Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. 

Мету і завдання Закону викладено у ст. 2: "Закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації".

Ст. З Закону визначає сферу  його дії. Вона поширюється на інформаційні відносини, які виникають в усіх сферах життя і діяльності суспільства  і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Законодавство України про інформацію утворюють: Конституція України; Закон України "Про інформацію"; законодавчі  акти про окремі галузі, види, форми  і засоби інформації; міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною;принципи і норми міжнародного права.

Окремі під інститути  інформаційного законодавства формуються на основі системо утворюючих законів  України. Наприклад, Закон УРСР "Про  мови в Українській РСР" (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принципові положення щодо мови в інформаційних відносинах.

Україна визнає життєдайність  та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні  та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.

Україна забезпечує українській  мові статус державної з метою  сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Виховувати у громадян незалежно від їхньої національної належності розуміння соціального  призначення української мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов'язок державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації республіки. Вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід'ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм  завданням регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших  мов, якими користується населення  республіки, в державному, економічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, подальшого зміцнення дружби і співробітництва народів.

Декларуючи плюралізм  мовної політики, законодавець добре  розуміє необхідність стандартизації інформаційних відносин, зокрема у сфері діловодства і документації. Ст. 11 "Мова роботи, діловодства і документації" Закону визначає, що в Україні мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У випадках, передбачених у частині другій ст. З цього  Закону, мовою роботи, діловодства  і документації поряд з українською  може бути й національна мова більшості  населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, — мова, прийнятна для населення певної місцевості.

У ст. 13 Закону "Про мови в Українській РСР" виділяється  в окрему норму мова технічної  і проектної документації: технічна і проектна документація в Україні виготовляється українською або російською мовами. Це пов'язано з багатовіковою традицією і державною політикою, які сформувались і впроваджувались на території нашої держави у складі колишньої Російської імперії.

Слід звернути увагу на третій розділ Закону "Про мови в Українській РСР" "Мова освіти, науки, інформатики і культури". У ньому визначаються важливі засади здійснення інформаційних відносин.

Ст. 30 "Мова у сфері  науки" визначає, що в Україні  результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовами.

Виконавці науково-дослідних  робіт можуть вибирати мову публікацій наукових результатів

. У періодичних наукових виданнях, що публікуються українською мовою, виклад основних положень наукових результатів подається російською та іншими мовами. У періодичних наукових виданнях, які публікуються російською або іншою мовою, виклад основних положень наукових результатів подається українською мовою.

Слід зазначити, що в  юридичний лексикон законодавець вперше вводить (ст. 31) категорію мова інформатики. В Україні інформатика здійснюється на основі української та російської мов. Комп'ютери, що використовуються в роботі державних, партійних, громадських органів, науково-дослідних, конструкторських установ, засобів зв'язку, у сфері торгівлі, обліку, постачання, у закладах освіти й культури, повинні забезпечувати можливість працювати з україномовними і російськомовними текстами. 

Розділ IV Закону про мови визначає загальні засади мови інформації та зв'язку. 

Мовою офіційних засобів  масової інформації відповідно до ст. 33 Закону в Україні є українська мова. Мовою офіційних засобів  масової інформації можуть також  бути мови інших національностей.

Мова роботи пошти і  телеграфу визначена у ст. 34 Закону.

Поштово-телеграфна кореспонденція від громадян, державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій для пересилання в межах республіки приймається українською або російською мовами.

Пошта і телеграф забезпечуються конвертами, листівками, бланками і т. ін., написи на яких виконані українською та російською мовами.

Мова маркування товарів  визначена у ст. 36 Закону. Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими  в Україні, виконуються українською мовою.

Маркування товарів  для вивозу за межі України здійснюється українською або російською мовами.

Назви у знаках для товарів  і послуг українськими заявниками подаються  українською мовою, якщо товари реалізуються, а послуги надаються виключно на території України (частину третю ст. 36 Закону змінено згідно із Законом від 28 лютого 1995 р. № 75/95-ВР).

Отже, Закон України "Про  мови в Українській РСР" започаткував регламентацію інформаційних відносин, створивши передумови для формування комплексного інституту національного законодавства нашої країни.

Закон України "Про основи державної політики у сфері науки  і науково-технічної діяльності" (від 13 грудня 1991 p.). Мета Закону — створення  правових основ державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності (далі — науково-технічної політики), які базуються на Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України. 

Науково-технічний прогрес  є головним фактором розвитку суспільства, підвищення добробуту його громадян, духовного та інтелектуального зростання їх. Держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створює необхідні умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем.

Закон визначає роль держави  в розвитку науки і техніки, використанні науково-технічних результатів для перетворення суспільного виробництва та задоволенні потреб людей; основні цілі, напрями та принципи державної науково-технічної політики; форми та методи державного регулювання в науково-технічній сфері; повноваження державних органів у здійсненні науково-технічної політики; економічні та правові гарантії розвитку науково-технічної діяльності.