Зміст понять «засудження», «компетентний суд», «обов’язок», «обґрунтована підозра», «розумні підстави», «наглядові заходи виховного хар

Зміст понять «засудження», «компетентний  суд», «обов’язок», «обґрунтована підозра», «розумні підстави», «наглядові заходи виховного характеру», «психічнохворий», «бродяга», «алкоголік» 

Зміст поняття «засудження»

Пункт  1 (а) статті 5 Конвенції надає дозвіл на «законне тримання під вартою особи після засудження компетентним судом». З цього приводу Суд зазначив, що дане положення не встановлює різниці залежно від правового характеру правопорушення, у вчиненні якого особу визнано винною. Воно застосовується до будь-якого «засудження» особи «судом», яке веде до позбавлення свободи, незалежно від того, кваліфікується це засудження як кримінальне чи дисциплінарне відповідно до внутрішнього законодавства .

Щодо поняття «засудження», то у справі «Ван Дроогенброк проти Бельгії» Суд зазначив, що під ним розуміється визнання особи винною після того, як встановлено, що, відповідно до закону, мало місце правопорушеня. Причому «ув'язнення» повинно також бути результатом, «випливати і залежати» або мати місце «на підставі» засудження.

 «Засудження» повинно  мати правову основу у національній  правовій системі. Для цілей  Конвенції не може бути «засудження», якщо тільки не встановлено  відповідно до закону, що мало  місце злочин.

Суд ніколи не піддає аналізу  характер закону, на підставі якого людини притягають до відповідальності, з точки зору його справедливості, а також не розглядає питання адекватності покарання. Тому найжорстокіше кримінальне законодавство навряд чи визве нарікання з сторони Європейського суду. Наприклад, у справі «Weeks проти Великобританії» 17-річний юнак був засуджений до довічного ув'язнення за пограбування в магазині, в результаті якого були вкрадені 35 пенсів.

Інша річ, якщо засудження і покарання не основані на законі та / або суперечать судовій практиці. У справі «Tsirlis і Kouloumpas проти Греції» розглядалося питання про засудження до позбавлення свободи двох призовників за відмову від служби в армії. Обидва були Свідками Єгови і на підставі законодавства, що звільняє служителів «даних релігій» від військової служби, просили звільнення від військової служби і отримали відмову. Згодом вони були притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від служби в армії. Європейський суд вирішив, що, залучаючи заявників до кримінальної відповідальності, влади грубо ігнорували судову практику і не дали їм права на звільнення. Суд порахував, що засудження заявників не мало підстави в національному законодавстві і не могло вважатися «законним» для цілей статті 5 . Однак Європейський суд не надав значення відмінностям в правовому характері правопорушення, в якому особа визнана винним. Правова підстава застосовується до будь якого проголошеного «судом» «засудження», що призвів позбавлення свободи, чи відноситься воно до кримінального або дисциплінарного по внутрішньому праву відповідної держави.

Зміст поняття «компетентний суд»

Європейський Суд аналізуючи, чи являється суд, який засудив до позбавлення волі «компетентним судом» , звертає увагу на самі основні елементи поняття суд. Також Суд приймає до уваги , наскільки забезпечена незалежність і неупередженість суду , який прийняв рішення.

Як вказував Європейський Суд , термін «суд» в ст. 5 і 6 Конвенції відсилає, перш за все , до органу , створеному на основі закону  і який відповідає певним вимогам, таким як  незалежність, неупередженість, термін повноважень, гарантії в рамках процесу.

В справі «Ілашку  та інші проти  Молдови і Росії » Суд не признав , що заявники засуджені « компетентним судом » , оскільки суди , які засудили заявників, були створені  невизнаною державою «Придністровська Молдовська Республіка».

 Визначення поняттю «компетентний суд», було надане у справі «Де Вильде, Оомс і Версип проти Бельгії». Зокрема, Судом було зазначено, що суд - це орган, якому притаманні не лише загальні ознаки, але який також має незалежність від виконавчої влади  та учасників справи.

Зміст поняття «обов'язок»

Щодо осіб, затриманих для забезпечення виконання будь-якого  обов'язку, передбаченого законом, то Суд зазначив, що слова «забезпечення виконання будь-якого обов 'язку, передбаченого законом» стосуються тих випадків, в яких закон дозволяє взяти під варту особу, щоб примусити її виконувати конкретний обов'язок, якого вона до цього часу не виконала. Широке тлумачення мало б наслідки, несумісні з поняттям верховенства права, на якому ґрунтується вся Конвенція. Воно виправдало б, наприклад, адміністративне інтернування особи з метою примусити її виконати - у зв'язку з будь-чим - свій загальний обов'язок дотримуватися закону . Прикладами такого обов'язку є військовий обов'язок, альтернативна служба, виконання митних правил, обов'язок проживання у певному місці.

У справі «Чіула проти Італії» (Сіиїа v. Italy) особа була зобов'язана «змінити свою поведінку», а коли вона не виконала цей занадто широкий обов'язок, то була затримана.

У справі «Енгель та інші проти Нідерландів» особа мала загальне зобов'язання дотримуватись закону.

І, навпаки, у справі «McVeigh, O'NeilandEvansv. the UK» йшлося про обов'язок пасажира не чинити опір митному контролю, і в цій справі місія дійшла Висновку, що цей обов'язок був конкретним.

Зміст понять «обгрунтована підозра» та «розумні підстави»

У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув'язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні правопорушення або за наявності розумних підстав очікувати вчинення нею правопорушення. Це, у свою чергу, створює передумови для можливих зловживань та порушень конвенційних прав.

У справі «Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства» Суд визнав порушення підпункту пункту 1 статті 5, у якій уряд Сполученого Королівства заарештував та ув'язнив авторів заяв, підозрюючи їх в терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред'явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які підтвердили б «обґрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

У рішенні Суд дійшов висновків щодо всіх трьох заявників, що було допущено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки, хоча арешт і тримання під вартою, які стали предметом оскарження, і ґрунтувалися на реальних підозрах стосовно того, що заявники були терористами, надані Урядом Сполученого Королівства пояснення були недостатніми для того, щоб підтвердити висновок про наявність «обґрунтованої підозри». З огляду на це, вже не було необхідності вивчати подальші твердження заявників про те, що метою їх арешту було не припровадження їх до «уповноваженого судового органу», а одержання від них інформації.

Проте у справі «Ердагоз проти Туреччини» Суд зазначив: той факт, що заявникові не було пред'явлено обвинувачення або притягнуто до суду, не обов'язково означає, що мета, з якою його затримано, не узгоджувалися з положеннями пункту 1 статті 5. Існування такої мети повинно розглядатися незалежно від її досягнення, і пункт 1(c) статті 5 не передбачає,що поліція повинна отримати достатні докази для пред'явлення обвинувачень, чи у зв'язку з арештом, чи коли заявник перебував під вартою («Brogan and others к the United Kingdom», n.53). Відповідно до пункту 1 (c) статті 5, метою проведення допитів під час тримання під вартою є подальше кримінальне розслідування, під час якого дістає підтвердження чи спростовуєгься конкретна підозра, яка стала причиною арешту.

Отже, факти, які викликали підозру, не обов'язково мають бути одного рівня з тими, які необхідні для того, щоб не лише обґрунтувати засудження, а пред'явити обвинувачення, що є наступною стадією в процесі розслідування кримінальної справи («Мюррей проти Сполученого Королівства »(Murray v. the United Kingdom), n.55). Проте для обґрунтованої підозри повинні бути факти або інформація, які б переконали неупередженого спостерігача в тому, що ця особа, можливо, вчинила злочин (Fox, Campbell and Hartle v v. the United Kingdom», n.32; «Erdagoz v Turkey», n.5l).

Для винесення постанови  про арешт на підставі обґрунтованої підозри, згідно з пунктом 1 (с) статті 5, наявність у поліції достатніх доказів вини заявника на момент взяття під варту або під час тримання його під вартою не є обов'язковою умовою («Brogan and others v. the United Kingdom», n.53).

Також не є обов'язковим негайне пред'явлення затриманій особі обвинувачень або її постання перед судом.

Метою взяття під варту  для допиту є проведення подальшого розслідування у кримінальній справі шляхом підтвердження або спростування наявності підозр, що стали підставою для затримання («Murray v. the United Kingdom», n.55).

Проте вимога, щоб підозра  базувалася на обґрунтованих підставах, є важливим елементом механізму захисту від свавільного арешту і тримання під вартою.

Самого факту, що підозра  є добросовісною, недостатньо. Словосполучення «обгрунтована підозра» передбачає наявність фактів або інформації, які б переконали об'єктивного спостерігача в тому, що ця особа могла вчинити правопорушення («Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom», n.32).

Аналогічним чином Суд зазначив у справі «Гусінський проти Росії» (п.53).

Зміст поняття « наглядові заходи виховного характеру»

Щодо неповнолітніх, які затримані з метою застосування наглядових заходів виховного характеру, то подібні дії не порушуватимуть конвенційні вимоги, якщо існує рішення судового або адміністративного органу про поміщення такої особи під «виховний нагляд». Закладом, який здійснює такий нагляд, може бути виправна установа або відповідна клініка. Проте поміщення у подібні заклади неповнолітніх може порушувати вимоги пункту 1 (d) статті 5 Конвенції в разі невідповідних технічних або кадрових характеристик цих закладів.

Щодо неповнолітніх, які  були затримані з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу, то в цьому разі не завжди йдеться про питання кримінально-правового характеру. Може, наприклад, йтися про «визволення неповнолітнього» з «несприятливого середовища».

Прикладом розгляду цього питання може служити справа «Буамар проти Бельгії». Заявник, марокканський хлопець Наїм Буамар, через сімейні проблеми та особливості характеру постійно перебував у центрі уваги правоохоронних органів. 1980 року він в цілому провів у місцях попереднього ув'язнення 119 днів. Кожного разу його відпускали під нагляд батьків або направляли до відкритого виховного центру. Суд у цій справі відхилив головне твердження бельгійського уряду, що перебування хлопця під вартою відповідало вимогам щодо «виховного впливу».

У справі «Ichin and others v. Ukraine» (рішення від 21.12.2010 р.) Суд досліджував питання про те, чи поміщення заявників до виховної установи для неповнолітніх охоплювало застосування наглядових заходів виховного характеру або допровадження до компетентного органу у межах допустимого винятку, передбаченого п.d ч.1 ст.5 Конвенції. Суд нагадав, що поняття «наглядові заходи виховного характеру» не є тотожним шкільному вихованню, а повинно охоплювати багато інших аспектів. Проте, на думку Суду, поміщення особи до виховної установи для неповнолітніх не означає застосування до неї «наглядових заходів виховного характеру» у розумінні Конвенції. Адже з національного законодавства України, проаналізованого Судом, випливає, що такі установи забезпечують тимчасову ізоляцію різних категорій неповнолітніх, у тому числі і тих, хто вчиняв злочини. У актах, які регулюють діяльність таких установ, нема достатньо чітко визначеного того, які ж заходи виховного характеру повинні організовуватися щодо тих осіб, котрі там перебувають, натомість попереджувальна та освітня робота, що здійснюється у таких закладах, включає суто збір даних щодо участі неповнолітніх у злочинній діяльності.

Зміст поняття «психічнохворий»

У справі «Вінтерверп проти Нідерландів» Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічнохворий» у рамках пункту 1 (е) статті 5.

Судом було наголошено, що Конвенція не визначає поняття «психічнохворий». Цьому терміну не можна надати остаточного тлумачення, бо його значення постійно змінюється разом із розвитком психіатрії, а також змінюється і ставлення суспільства до психічних захворювань, при цьому в суспільстві зростає розуміння проблем психічнохворих .

По-перше, держава має використовувати об'єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатись «психічнохворою»: людина не повинна позбавлятися свободи доти, поки не буде переконливо доведено, що вона є «психічнохворою» . Тобто, йдеться про об'єктивну медичну експертизу.

По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію . Тобто, йдеться про екстремальний характер і ступінь розладу.

І, по-третє, тривалість позбавлення свободи обумовлена лише стійкістю психічного розладу . Тобто позбавлення волі може мати місце лише на період такого розладу.

У справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» Судом було зазначено,що «тримання під вартою» психічнохворого буде «законним» для цілей пункту 1 (е) статті 5 лише за умови, якщо воно здійснюється в лікарні, клініці чи іншому визначеному для цього закладі Проте в пункті 1 (е) статті 5 у принципі не йдеться про належне лікування чи його умови.

Взяття під варту  психічнохворих було особливо проаналізовано Судом щодо вимоги про правомірність  такого позбавлення свободи. Для того, аби поміщення в психіатричну лікарню було виправданим, повинно бути переконливо доведено, що особа справді є психічнохворою, за винятком ситуацій крайньої необхідності. З цією метою об’єктивна медична експертиза повинна підтвердити наявність психічного розладу, який повинен мати такий характер або ступінь, які виправдали б обов’язкове позбавлення свободи. Особлива увага приділяється обставинам, якими керувалися при позбавленні свободи, і особливо змісту висновку медичної експертизи, оскільки обгрунтованість тривалого позбавлення свободи залежить від стійкості психічного розладу, який слугував підставою для первинного взяття під варту. Контроль за законністю взяття під варту психічнохворого передбачає, що останній може захищатися в законному порядку чи подати скаргу. Судова практика визнає, що психічні хвороби можуть призвести до обмеження чи зміни права бути зрозумілим при його здійсненні. Проте вони не можуть виправдати посягання на саму його сутність, і повинні бути передбачені спеціальні процесуальні гарантії для захисту тих, хто в силу психічного розладу не здатен у повній мірі діяти самостійно. Крім того, перевірка психічного стану особи повинна проводитися з достатніми проміжками в часі з тим, щоб встановити, що цей стан виправдовує позбавлення свободи.