Історія і еволюція авторського та суміжного права

  Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний знак, встановлений законом (ч. 2 ст. 437 ЦК). Закон України „Про авторське право і суміжні права” передбачає один із доказів авторства (авторського права) на оприлюднений чи

неоприлюднений  твір, факту і дату опублікування  твору чи договорів, що стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах. Про реєстрацію авторського права на твір Установа видає свідоцтво (п. 3 ст. 11 Закону України „Про авторське право і суміжні права”) [3].

     Твір може бути опублікований анонімно або під псевдонімом. ЦК не згадує про можливість опублікування твору анонімно (п. 3 ч. 1 ст. 438 ЦК). ЦК передбачає можливість публікації твору без зазначення імені автора, але це і є анонімна публікація (п. 2, ч. 1 ст. 438 ЦК).твору незалежно від його достоїнства. У редакції цього Закону від 22 травня 2003 р. така ознака твору, як його достоїнство, вилучена. Ч. 2 ст. 8 цього Закону такої ознаки твору не містить.

  .  У законі мають бути чітко визначені критерії оцінки поняття „достоїнство твору”. Зрозуміло, що критерії, визначені ч. 2 ст. 442 ЦК, будуть викликати численні судові спори. Важко визначити, чи завдає твір шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності суспільства. Визначити такі критерії важко. Необхідні спеціальні додаткові дослідження. Але вже зараз зрозуміло, що відсутність таких критеріїв у законі ускладнить захист права інтелектуальної власності.

   При цьому ні ЦК, ні Закон про авторське право не визначають особу позивача в спорі про достоїнство спору. Користувачі творів, достоїнство яких викликає сумнів, часто заінтересовані в опублікуванні таких творів, їх більше цікавить прибуток, ніж моральність суспільства.

   З цими спірними питаннями тісно пов’язані особисті немайнові права автора твору.

   Цивільний кодекс України зберіг норму про недоторканність твору. За раніше чинним законодавством під поняттям „недоторканність” розуміли права автора твору забороняти будь-яку зміну твору без його згоди [6, с. 811]. Скорочення, доповнення, передмови, післямови, коментарі твору та будь-які інші зміни твору не допускалися без згоди автора, безперечно, не допускалася зміна змісту договору.

   Закон України „Про авторське право і суміжні права” останньої редакції так сформулював це право: „вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації твору”.

    Цивільний кодекс відтворив наведену норму з деякими незначними корективами. Ч. 1 ст. 434 ЦК постановляє: „Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводження твору без згоди його автора ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо”.

   Редакції зазначених норм ні Закону, ні Цивільного кодексу не відзначаються чіткістю.

   Численні суперечки будуть викликані невідрегульованністю питання про плату за використання твору. Закон України „Про авторське право і суміжні права” одним із майнових прав визнає право автора на плату за використання його твору. Ч. 5 ст. 15 цього Закону встановила, що суб’єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору.

   Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або в договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, що використовують твір. Кабінет Міністрів України встановлює мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування [8, с. 59–69].

   Цивільний кодекс у главі 35 „Загальні положення про право інтелектуальної власності” про плату за використання об’єкта права інтелектуальної власності взагалі не згадує. Не відносить це право ні до виключних, ні до невиключних прав інтелектуальної власності.

   Ст. 445 ЦК містить припис, за яким автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК та іншим законом.

   Цивільний кодекс право на плату за використання твору відносить до інших майнових прав інтелектуальної власності, яке не варте уваги. Між тим, заради плати за використання твору найчастіше вони створюються. Саме плата за використання твору є найпотужнішим стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності у гуманітарній сфері. Законодавець явно недооцінює значення плати за використання твору.

  Віддання сторонам договору на використання твору право на визначення розміру і порядку виплати плати, незважаючи на його зовнішній  демократизм, не на користь автора [9, с. 29–32]. Автор твору може не знати усіх нюансів укладення договору на використання твору, не мати відповідного досвіду тощо. Проте ці та інші переваги у більшості випадків має видавець чи інша особа, що використовує твір. Видавець має штат досвідчених фахівців, які доведуть автору „дійсну” вартість твору. Вони знають кон’юнктуру ринку, попит на той чи інший вид твору тощо.

Автору  важко змагатися з своїм контрагентом у договорі про використання твору.

   Складною проблемою, яку доведеться розв’язувати судам (суддям), що постане у зв’язку з розглядом спорів, які будуть виникати у зв’язку з створенням об’єктів права інтелектуальної власності за замовленням. Відповідно до ч. 2 ст. 430 ЦК майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

   Важко уявити собі ситуацію, коли за замовленням створено винахід чи інший науково-технічний об’єкт. Винахідник отримав обумовлену договором плату за виконання замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав свій винахід. Обидві сторони задоволені вчиненим правочином.

   Проте, коли замовник почав використовувати винахід і одержувати певний дохід, до нього звертається винахідник-продавець і заявляє претензію на половину доходів. Свою претензію винахідник-продавець-творець обґрунтовує посиланням на ч. 2 ст. 430 Цивільного кодексу України.

   Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта (ч. 1 ст. 430 ЦК).

   Ще складнішою є проблема зі створенням за замовленням твору образотворчого мистецтва. За ч. 5 ст. 1112 ЦК „Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором”.

   Статті 430 і 1112 ЦК викликають кілька зауважень. Обидві статті містять одні й ті ж норми, проте вони вміщені у різних главах ЦК: ст. 430 – у главі 35, а ст. 1112 ЦК – у главі 75. Таке розташування збагнути важко. Воно може викликати тільки непорозуміння. Не зрозуміло, чому ст. 430 визначає лише права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, а ст. 1112 – про договори на створення об’єкта інтелектуальної власності за замовленням. Але ж не можна створити об’єкт права інтелектуальної власності за замовленням без договору. Не можна визначити і права сторін поза договором. Про це і йдеться в ч. 2 ст. 1112 ЦК: „Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, повинен визначити способи та умови використання цього об’єкта замовником”.

  До цього залишається лише додати, що способи та умови використання об’єкта права інтелектуальної власності, створеного за замовленням, і є права сторін договору на створення зазначеного об’єкта.

  Одним словом, роз’єднання наведених статей штучне, ними і користуватися незручно.

Подив викликає і методологічний підхід до розв’язання зазначених спірних питань. Вихід із цього досить складного становища розробники проекту Цивільного кодексу знайшли дуже легко – розв’язання найбільш складних питань переклали на плечі учасників цивільного відношення, яке

складається в процесі створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності, створених за замовленням. Такий підхід, незважаючи на його нібито демократичність, не на користь і творців і замовників. Він буде ускладнювати і зволікати розгляд справ у судді,

порушених щодо цього [11, с. 15–20].

   Найбільш серйозною проблемою, з якою доведеться стикатися судді, є проблема визначення суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за договором замовлення. Ч. З ст. 1112 ЦК проголошує, що оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. З цією нормою все ясно. Уточнимо лише, що за ч. 1 ст. 430 ЦК особисті майнові права

інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об’єкта.

   Ці наведені дві норми, узгоджені між собою, відповідають загальним

цивільно-правовим засадам і не викликають ніяких зауважень. Проте наступна норма ч. 3 ст. 1112 ЦК містить такий припис: „При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за автором, якщо інше не встановлено договором”.

   Ст. 1112 ЦК проголошує, що право власності на твір образотворчого

мистецтва, створеного за замовленням, переходить замовнику. І тут у цій же частині статті приписує: „майнові права інтелектуальної власності на твір образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, належить творцеві цього твору”.

    Що ж все таки належить замовникові? Він проголошений власником твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, але без будь-яких прав. Майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за творцем. Йому ж належать і особисті не майнові права. Отже, власник твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, має твір, але

не має  ніяких прав на цей твір.

   Це нова фігура у цивільному праві України, новий суб’єкт права інтелектуальної власності без цих прав. Це нонсенс. Такого суб’єкта сучасне цивільне право ще не знало. Не може бути суб’єкта прав без будь-яких прав. Такі норми будуть викликати непорозуміння при їх застосуванні. Як діяти судді, коли ЦК одного проголошує власником об’єкта права інтелектуальної власності, а другого суб’єктом прав інтелектуальної власності на цей же об’єкт.

   Може саме в цій конструкції ховається зміст даної норми. Адже зазначена норма (ч. 3 ст. 1112 ЦК) приписує: до замовника твору образотворчого мистецтва переходить право власності, на оригінал замовленого твору, а за творцем залишаються майнові права інтелектуальної власності на цей твір. Йому ж належать і особисті немайнові права інтелектуальної власності на цей твір. Тоді постає запитання, право власності на твір образотворчого мистецтва  і права інтелектуальної власності на цей же твір – це одне і те ж право, принаймні, за своїм захистом, чи це різні права. Якщо це різні права, то в чому їх відмінність. Такі питання слід чітко з’ясувати, оскільки цю головоломку доведеться розв’язувати суду (судді).

   Право інтелектуальної власності на оригінал твору образотворчого мистецтва і право власності на оригінал цього ж твору за своїм змістом, принаймні, це одне і те ж. Майнові права інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, визначені ст. 424 ЦК, охоплюються поняттям права власності за ч. 1 ст. 317 ЦК. Такий висновок підтверджується і ст.41 Конституції України.

   Автор даної роботи також виходить з того, що право власності на будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності і право інтелектуальної власності, принаймні, за своїм змістом це одне і те ж право. Різниці в змісті цих прав немає.

   Проте неузгодженість норм ч. 3 ст. 1112, чи, навіть, їх суперечливість наявна. Як же розв’язати це спірне питання? Зазначена спірність не така проста, як видається. Уявімо собі ситуацію: автор надгробного пам’ятника, створеного за замовленням, вирішив якось розтиражувати цей свій твір і ввести його в цивільний оборот з метою одержання додаткового доходу, крім плати за створення цього твору. Чи має право замовник, який за законом (ч. 3 ст. 1112 ЦК) став власником оригіналу, заборонити автору здійснювати тиражування? Як судді вирішувати такий спір – замовник є власником цього твору, а автору твору належать майнові права інтелектуальної власності на цей твір.

   Вихід із цієї ситуації ЦК вбачає у можливості сторін домовитися про інше. Як уже підкреслювалося, розв’язання цього непростого спірного питання ЦК поклав на розсуд сторін. Це далеко не найкращий спосіб розв’язання цього питання. Для його успішного і справедливого

розв’язання закон повинен сторонам визначити  якісь певні межі, в межах яких вони визначать умови договору про створення твору образотворчого мистецтва чи про його використання [12, с. 110–116].