Історія і еволюція авторського та суміжного права

    1.Історія і еволюція авторського та суміжного права.

    Авторське право, як частина цивільного законодавства, регулює відносини, пов'язані з використанням творів літератури, науки і мистецтва. У цих відносинах беруть участь, з одного боку, автори творів, їх спадкоємці, правонаступники та інші володільці авторського права, з другого — організації, заінтересовані у використанні творів: видавництва, редакції періодичних видань, кіностудЇЇ, телестудії, радіостанції, театри, концертні організації, фірми звукозапису тощо. Відповідно законодавство забезпечує охорону прав не тільки авторів творів, а й творців об'єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, радіомовних і телевізійних компаній), що сприяють розповсюдженню цих творів. Охорона прав творців об'єктів суміжних прав або професій, суміжних з творчими професіями, становить особливий інтерес для країн, що розвиваються, оскільки дає змогу захистити в законодавчому порядку фольклорні твори шляхом охорони прав саме цих суміжних професій.

    Сферою  застосування авторського права є права творчих працівників на результати їх праці. Це продиктовано необхідністю стимулювати процес творчої діяльності і довести її результати до максимально широкого кола осіб. Законодавство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види творчого процесу, і передусім ті з них, які так чи інакше пов'язані із засобами масової інформації — пресою, радіомовленням і телебаченням, кінематографом, електронними інформаційними системами,

    Ідея  охорони авторського права виникла  з часу винаходу друкарського верстата. Можливість тиражувати літературні твори за допомогою механічних процесів зумовила появу нових професій, які називаються в Англії «зіаііопеге» (торгівці друкованою продукцією). Ці підприємці вкладали значні суми в придбання паперу, у виробництво друкарських машин, а також в наймання робочої сили, що передбачало авансування коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої продукції. У такій ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що продають незаконні копії, інвестування у видавничу справу було небезпечною і ризикованою справою, яка часто призводила до розорення підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона з'явилася у формі привілеїв, що надаються владою. Такі привілеї давали бенефіціаріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору протягом певного часу і надавали засоби захисту для здійснення права книговидання за допомогою штрафів, арештів, конфіскацій підроблених копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже проглядалися основні риси системи сучасного авторського права.

    До  кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних прав королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше звучали голоси авторів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році це призвело до появи Статуту Анни, визнаного першим положенням про авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріплення за управомоченими володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за автором виняткове право на перевидання книжки протягом 14 років з часу першої її публікації; автор міг передавати це право Ізидавцеві, що звичайно і робилося. Закон передбачав також повторний термін охорони на 14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін охорони авторського права становив 28 років з дати першої публікації. Відносно книжок, уже надрукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особлива увага приділялася охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів. На практиці найбільшу вигоду дістали видавці -книготоргівці. Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Зіаііопегз Наїї (Центрі книговидавництв)

    а копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість копій в кінцевому підсумку досягла дев'яти).

    У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі спори і судові розгляди з питань співвідношення авторського права згідно із загальним правом і Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте в 1774 році Палатою лордів у справі Дональд-сон проти Беккета. Згідно із загальним правом за автором закріплювалося виняткове право на видання творів, але після опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом. Регулювання прав на неопубліковані твори на основі загального права тривало до прийняття в 1911 році Закону про авторське право, який його скасував. Існуюче авторське право в Англії грунтується на положеннях цього закону.

    У Франції перехід від системи  привілеїв до системи авторського  права був частиною загальних змін в житті країни, зумовлених революцією, що скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право. Декретом від 1793 року автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Анни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і використовуються протягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальності, як реєстрація. Однак і в Англії, і у Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцеві або правонаступнику майнову цінність твору, що охороняється.

    Подальшим етапом розвитку авторського права  була поява в Німеччині філософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як продовження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної справедливості. Ця концепція значно вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі і, зокрема, сприяла розвитку «гігоіі тогаї», або моральних прав (немайнових прав авторів).

    На  закінчення цього короткого історичного  огляду слід звернутися до історії  Сполучених Штатів Америки і відзначити, що до 1976 року, коли було прийнято чинний і в даний час Закон Сполучених Штатів про авторське право, авторське право в Сполучених Штатах базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування, Ці особли було прийнято чі автора і додатком вівши його у відп во. Однак Закон вимоги реєстрац: 1709 року.

    Суть  концепту ва полягає в тої фактично як фо[ юридичною осоЄ форма власності, ристування майї право автора таю  во так само, як і власності.. Ці особливості  зберігалися ц праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя ангора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання СШАдо Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року.

    Суть  концептуальних відмінностей між системами  загального і цивільного права полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності, яка може бути створена автором — фізичною або юридичною особою, і яка може використовуватися так само, як і будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності спрямовані лише на користування майновим потенціалом цієї власності. У країнах цивільного права право аізтора також розглядається як таке, що має риси власності. Авторське право так само, як і система загального права, прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому полягає відмінність, с додаткове вимірювання прав автора, тобто інтелектуальна або філософська концепція, яка проголошує, що твір аізтора є вираженням його особистості, яке внаслідок природної справедливості вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

    Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції  про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. Подальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права, враховуючи досягнення технологічного прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав.

    Історія і еволюція суміжних прав

    Для того, щоб донести свій твір до широкої  аудиторії, автору часто потрібне сприяння посередників (музикантів, продюсерів, видавців), які, використовуючи свої професійні якості, можуть представити твір у формі, найбільш цікавій і доступній для публіки,

    У національному законодавстві у  галузі авторського права для  урегулювання відносин між авторами і посередниками було розроблено і включено положення про суміжні права (права виконавців, виробників фонограм, організацій мовлення). Важливу роль у цьому процесі зіграли розвиток і впровадження нових технологій.

    На  початку століття, наприклад, демонстрація сценічного втілення образів ак-•Іорами припинялася в момент закінчення п'єси, а глядачами могли бути тільки особи, присутні на цьому спектаклі. Винахід різних форм запису, фіксації та передачі звукової і відеоінформащї, розвиток радіо, кіно, телебачення зробило можливим не тільки записувати і відтворювати, але і репродукувати записи у величезних кількостях. Твори літератури і мистецтва, обмежені в часі виконання музичних творів безпосередньо перед публікою, стали доступні практично необмеженій аудиторії. Але це викликало і певні негативні наслідки.

    Можливість  швидкого розповсюдження фонограм і  зображень, записаних на ауліо-, відсонлівках, компакт-дисках, І доступність сучасних пристроїв запису породили індустрію «піратського» виготовлення записів, що стало серйозною проблемою в усьому світі. Першими це відчули актори-виконавці.

    У разі використання фонограм користувачам вже не потрібно щоразу укладати угоди  з виконавцями. Крім того, якщо виконавцеві  платити тільки один раз за запис фонограми, а потім використовувати її в інтересах третьої сторони, то це не тільки позбавляс виконавців будь-яких прибутків від повторного виготовлення запису, але й приводить до необхідності конкурувати зі своїми ж записами. До того ж використання аудіо- і Ізідеозаписів стало складовою частиною щоденних теле- і радіопрограм. Як наслідок, виробники фонограм порушили питання про законодавчий захист своїх прав, що включає охорону від несанкціонованого копіювання фонограм, а також компенсацію за використання фонограм для передачі по радіо або за доведення фонограм до публіки іншим способом. А радіомовні І телевізійні організації — про охорону своїх програм від незаконного їх використання іншими подібними організаціями.

    Розвиваючись  паралельно з авторським правом, суміжні права набули істотної особливості — похідність і залежність від прав творців творів. Охорона суміжних прав, що надаються різним категоріям посередників, здійснюється без шкоди охороні творів авторським правом. Суб'єкти суміжних прав мають, як і автори, виняткові права на використання своїх об'єктів у будь-якій формі. Для виникнення і здійснення суміжних прав не потрібне дотримання якої-нс-будь формальності. Права виробника фонограми і виконавця породжус сам факт створення відповідного звукозапису. Разом з тим, володілець суміжних прав для сповіщення третіх осіб про свої права і запобігання їх порушенню має праізо використати знак охорони суміжних прав, який розміщується на кожному примірнику фонограми і (або) на кожному вміщуючому її футлярі. Як такий знак прийнято передбачений Римською конвенцією знак охорони, що складається з трьох елементів: латинської букви Р у колі — ©; імені (найменування) володільця виняткових суміжних прав; року першого опублікування фонограми. Відсутність знака охорони не позбавляє володільця суміжного права можливості його захисту, однак у ряді випадків ускладнює процес доведення у разі його порушення. 
 
 

    2.Право інтелектуальної власності на літературний та художній твори у Цивільному кодексі України. 

На сьогодні особливого значення набуває право інтелектуальної власності, зокрема на літературний, художній та інший твір (авторське право). А будь-яке право, у тому числі й авторське, потребує належногозахисту. З прийняттям нового Цивільного кодексу це завдання значно полегшилося, але є певні недоліки у чинному законодавстві, на які б хотілося звернути увагу у даній статті.

Перед наданням захисту тому чи іншому суб’єктивному  праву, у тому числі і праву інтелектуальної власності на будь-який об’єкт, необхідно встановити наявність чинного права, яке просять захистити. Тому важливо встановити початок чинності цього права, припинення його чинності, визнання недійсним тощо.

„Авторське  право виникає з моменту створення  твору” – проголошує ст. 437 ЦК [1]. Наведена норма потребує уточнення. Твір вважається створеним з того моменту, коли він набув такої об’єктивної форми, яка робить його придатним для сприйняття і відтворення. Поки твір не набув такої об’єктивної форми, він не є об’єктом правової охорони.

  Усна форма твору стає об’єктом правової охорони з моменту, коли твір повідомлений невизначеному колу осіб [2, с. 15–17].