Кафедра конституційного та міжнародного права 
 

      КУРСОВА РОБОТА 
 
 
 

      На  тему: «Поняття і конституційно-правове регулювання громадянства України» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ЛУГАНСЬК  – 2010 р.

      Зміст

      Вступ…………………………………………………………………………..3

1. Поняття і зміст громадянства………………………………………..……….5

2. Принципи громадянства України……………………………………………9

3. Належність до громадянства України……………………………………….15

4. Набуття громадянства України…………………………………………….17

5. Припинення громадянства України………………………………………..23

6. Державні органи що беруть участь у вирішенні питань щодо

   громадянства України………………………………………………………...27

    Висновки……………………………………………………………………..31

    Список використаної літератури…………………………………………32

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     Становище індивіда в суспільстві, закріплене в конституції та законах держави, визначається як конституційно-правовий статус особи. Його зміст виявляється в комплексі конституційних прав і свобод, насамперед, в інституті громадянства.

    Громадянство  створює єдині взаємні права  та обов’язки для людини і держави. Саме з ним пов’язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін – обсяг прав, обов’язків і відповідальності держави та громадянина. Появу інституту громадянства пов’язують з французькою революцією 17 ст. Політико-правова концепція “вільного громадянства ” прислужилася обґрунтуванню феодального ладу, розвитку нових економічних і політичних відносин. Ця концепція замінила інститут підданства, який за часів феодалізму визначав васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні підданство продовжує існувати в державах, які залишили монархічну форму державного ладу. Вона фактично не відрізняється за своєю суттю від громадянства, і лише визначає форму державного правління.

      Громадянство  є засобом інституціоналізації принципів взаємодії держави і особи. Стан громадянства є підставою набуття прав та обов’язків. Держава поширює свою владу на громадян як на своїй території, так і поза її межами.

      Найбільш  поширеним у зарубіжній юридичній  науці є визнання громадянства як особливого, стійкого зв’язку між особою і державою, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Конституційна теорія і практика визначає дві сторони громадянства – державно-правову і міжнародно-правову.

      Характеризуючи  інститут громадянства слід особливу увагу приділяти сталості відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і часі. Стан громадянства зберігається за особою, навіть, якщо вона виїжджає за кордон (сталість у просторі). Хоча слід зазначити, що деякі права і обов’язки особи, яка перебуває за кордоном, не реалізуються. Але це не означає, що такі права втрачаються.

      Сталість  стану громадянства виражається  в його безперервності. Безперервність громадянства полягає у його наявності у особи з моменту набуття і до моменту припинення.

      Рисою громадянства інколи вважають те, що воно ґрунтується на фактичному зв’язку особи і держави. Ця риса не має абсолютного значення, адже наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1. Поняття і зміст  громадянства 

     Основну частину населення будь-якої країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни даної держави.

     Громадянство  України – це стійкий, необмежений в просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.¹

     Інститут  громадянства історично виник порівняно недавно. У феодальній державі, яка базувалася на поділові населення на суспільні стани та на нерівних їхніх правах, існував інститут підданства. Цей інститут символізував повну залежній людини від влади монарха, її обов'язок знаходитися (під данню) та повністю виконувати волю свого пана. Інститут громадянства сформувався у процесі буржуазних революцій під впливом теорії про природні і невідчужувані права людини про її рівні громадянські й політичні права в суспільстві. Починаючи з Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), держава почала визнавати людину вільним і рівноправним членом суспільства, активним учасником здійснення суверенної влади держави.

     Отже, можна сказати, що інститут громадянства замінив інститут підданства Зараз термін «підданство» вживається лише у монархічних державах і, звичайно,; тому ж значенні, що й термін «громадянство». Більше того, у конституціях і законодавстві ряду держав, — Іспанії, Бельгії, Нідерландах та ін., які є монархіями замість терміна «підданство» вживається термін «громадянство».

      Розуміння людини як громадянина є надзвичайно  важливим у характеристиці ї соціальної сутності, її правового становища, як особи, яка має правову належність до тієї чи іншої держави, підпадає під дію її законодавства та узгоджує з ним свою поведінку.

     Громадянство  є тією необхідною підставою, яка  надає особі, що має статуї громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного правового та культурного життя суспільства й держави. Обсяг тих прав і свобод якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, ще покладені на неї цією державою, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної країни. Громадянські й політичні економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються самим громадянам суверенної держави.

     Отже, громадянство є одним із визначальних факторів у характеристиці правового  становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

      Необхідно зазначити, що громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб які проживають на території даної держави. Сукупність усіх осіб, що проживають на території тієї чи іншої країни, становить її населення, яке складається з громадян даної держави, а також іноземців та осіб без громадянства. Населення країни являє собою демографічну, а не правову категорію. Немає підстав також вважати громадянами всіх осіб, на яких поширюється влада держави, її суверенітет. Суверенна влада держави є обов'язковою в однаковій мірі як для громадян даної держави, так і для іноземних громадян та осіб без громадянства, що проживають на території даної країни.²

     Отже, громадянином України, як і будь-якої держави, є не будь-яка людина, котра проживає на її території, підкоряється державній владі, користується правами і виконує обов'язки. Громадянином України є лише та особа, яка перебуває в особливих правових зв'язках з Україною — зв'язках, що становлять зміст громадянства. На відміну від населення, сукупності осіб, що проживають на території України і становлять, як було зазначено, демографічну категорію, громадяни України утворюють її народ, що є правовою категорією. Саме народ України відповідно до Конституції України (ст. 5) є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. У відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права, право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини. Це визначено у Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 15); у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 24).

     Зазначене положення міжнародних документів втілене в Конституції України  та у Законі України «Про громадянство України» (преамбула), де встановлено, що право на громадянство є невід'ємним правом людини.

      Громадянство  являє собою самостійний конституційно-правовий інститут. Правові норми, які становлять зміст інституту громадянства України, містяться у Конституції У  країни (розд. 1,2 та ін.), в Законі України «Про громадянство України» (нова редакція) від 16 квітня 1997 р., в інших нормативно-правових актах України, які видаються відповідно до Конституції і названого Закону.³

     Виходячи  із того значення, яке має конституційно-правовий інститут громадянства для кожної людини, суспільства і держави, питання законодавчого регулювання відносин громадянства України належить згідно зі ст. ст. 85 та 92 Конституції України до виключної компетенції Верховної Ради України. Ці функції Верховна Рада здійснює шляхом прийняття на основі Конституції відповідних законодавчих актів.

      Зміст громадянства становлять права та обов'язки особи стосовно держави з одного боку, а з другого — держави  по відношенню до особи. Ці права й  обов'язки виникають та існують у  зв'язку з поширенням на особу юрисдикції держави. Таке поширення поряд з іншими факторами обумовлює набуття особою правосуб'єктності громадянина у повному обсязі, а також охорону її прав і законних інтересів з боку держави. Громадянські й політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

     Таким чином, проблема громадянства є однією з найважливіших проблем державного будівництва, оскільки в даному разі мова йде про зв'язок особи і  держави, що знаходить втілення у їхніх взаємних правах та обов'язках. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Принципи громадянства України 

    Слід  почати з визначення принципів. В  сфері будь-якої діяльності, в функціонуванні, у будь-яких відносинах існують певні  закономірності, які поділяються на пізнані і непізнані. Пізнані в свою чергу поділяються на позитивні, тобто такі, що відповідають потребам особи, оптимізують діяльність, сприяють продуктивності, тощо, й на негативні, тобто такі, що діють навпаки. Обидві групи пізнаних закономірностей враховуються і використовуються людиною в її інтересах. Отже, принципи – позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою та охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Як правило, принципи закріплюються у нормативній формі.

    Стаття 2 Закону України “Про громадянство України ” від 18.01.2001 р. перераховує принципи законодавства України про громадянство, але слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним. Принципи такого правового інституту, як громадянство, в Україні закріплені й іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцією України – основним законом держави, Декларацією про державний суверенітет України, Декларацією прав національностей України, Законом України “Про національні меншини ”.

    Першим  слід розглянути принцип єдиного громадянства. Цей принцип закріплено і в Законі (пункт 1 статті 2), і в Конституції (стаття 4).⁴ Цей принцип має декілька аспектів: по-перше, “внутрішнє ” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України. Тобто, не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, чи міста Києва або Севастополя, чи будь-якої області. Зазначений аспект цього принципу спрямований на забезпечення унітарності держави.

    По-друге, так би мовити, “зовнішнє ” єдине громадянство України означає, що “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України ”. Те ж саме правило застосовується і до іноземців, які набули громадянства України, тобто вони в правовідносинах з Україною вважаються тільки громадянами України, не приймаючи до уваги належність їх і до іншого громадянства. У даному аспекті відображається негативне ставлення держави до множинного громадянства, тобто належності особи до громадянства двох або більше держав (пункт b статті 2). Сам термін “множинне громадянство ” в Законі про громадянство не вживається, але його визначення є в Європейській конвенції про громадянство 1997 року.

    Принцип “зовнішнього ” єдиного громадянства не означає невизнання множинного громадянства, тому що воно може виникнути в незалежності від волі особи, тобто автоматично, наприклад, при вступі до шлюбу (Італія), або внаслідок колізії законодавств різних держав (принципів філіації jus soli (країни Латинської Америки) і jus sanguinis (країни Європи)). Цей принцип означає невизнання саме правових наслідків множинного громадянства.

    Наступний принцип – принцип запобігання  виникненню випадків без громадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Це один з найважливіших міжнародних принципів у сфері громадянства.⁵