Міграційні процеси Росії

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький  національний університет ім. Ю.Федьковича

Юридичний факультет

 

                      

                                                                            Кафедра міжнародного права

 

 

Доповідь 

на тему:

«Міграційні процеси Росії»

                                                                     

 

 

                                                        Виконала:

                                                                         Студентка 509 групи

                                                                 Чорна Я.О

                                                                             Викладач:

Руденко О.В

 

                                                                      

 

Чернівці, 2012р.

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..…...3

1.Історичні передумови формування сучасних міграційних процесів в Росії………………………………………………………………………………4-8

2. Причини та характер еміграції……………………………………………..9-10

3.Трудова міграція українців: характер, проблеми………………………...10-13

4.Нелегальна міграція: поняття та протидія з боку України......................13-16

Висновки………………………………………………………………………....17

Список використаної літератури та джерел……………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються  три хвилі масового переселенського  руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють  період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни, другої — час між двома світовими  війнами, третьої — період після  Другої світової війни.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання  соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого  мала характер політичної еміграції.

Перша і частково друга  хвиля переселень, як слушно зазначають автори колективної праці "Зарубіжні  українці", диктувалася суворими економічними законами: надлишок робочої  сили в одному місці, зокрема в  Україні, стимулював її "перекачування" до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ—ХХ ст.

       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історичні передумови формування сучасних міграційних процесів в Росії

 

Щоб об'єктивно дослідити  міграції у стародавні часи, треба  зрозуміти, що міграції тодішнього населення мали зовсім інші причини, форми та напрямки. Це можна прослідкувати на прикладі, як письменних документів (найбільш відомим древнім історичним письмовим документом є — Біблія) та археологічних пам'ятників і знахідок.

Причини міграцій наших предків були наступні:

• добровільне освоєння нових незаселених територій;

• вимушене повільне освоєння нових незаселених територій (внаслідок зміни клімату, умов ведения господарства, довгострокових військових конфліктів, збільшення кількості населения етносу);

• завоєння заселених територій;

• втечі від переслідувань, які супроводжувались вимушеним освоннням нових незаселених територій;

• насильницьке переміщення народів завойовниками з місця їх проживания на іншу територію.

Враховуючи розповсюдження рабовласництва, ці міграційні переміщення  завжди супроводжувалися використанням праці рабів в якості військової та робочої сили або платників данини.

3 часом, завдяки освоєння території земної кулі та збільшення чисельності людства, причини міграції суттєво змінилися і почали набувати пріоритетного значення у площині виробництва, торгівлі та праці.

Хоча міграція іманентна  всім періодам людської історії, особливого значення вона набуває в переломні її моменти. Суспільні катаклізми, революції, війни, так само, як і кардинальні політичні та економічні перетворення, призводять до значних змін у міграційній поведінці населення.

Український народ формувався на основі частини східнослов’янського населення, що входило раніше до складу єдиної давньоруської держави (IX—XII ст.). Назва «Україна» вживалося для позначення різних південних і південно-західних частин давньоруських земель ще у XII—XIII ст. Українська нація складалася в південно-західних районах цієї держави (територія Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств) .

Незважаючи на захоплення в XV ст. великої частини українських земель польсько-литовськими феодалами, в XV—XVII ст. у ході боротьби з польськими, литовськими та угорськими завойовниками і протидії татарським ханам, Туреччині та Росії, консолідація українського народу продовжувалася. У XVI ст. склалася українська книжкова мова. У XVII ст. Україна возз’єдналася з Росією (1654 р.). Але протягом наступного сторіччя відбувався поступовий занепад політичної, військової та економічної самостійності українського народу, яку він мав напередодні Переяславської ради. Як прояв цих процесів, відбулося приєднання частини козацтва на чолі з гетьманом Мазепою до шведів при веденні Росією тривалої Північної війни. Початком втрати політичної та військової незалежності було знищення у 1709 році Старої Запорізької Січі Петром I, а останнє знищення Нової Запорізької Січі у 1775 році було логічним завершениям цього процесу, що суттєво зменшило міждержавний міграційний рух українців і спрямувало його у внутрішньодержавну площину. У 90-х роках XVIII ст. до складу Росії ввійшли Правобережна Україна і південні українські землі, а в першій половині XIX ст. -придунайські.

Процес формування української  нації протікав одночасно з формуванням російської і білоруської націй. Однією з найважливіших особливостей етнічної історії росіян, була постійна наявність слабозаселених просторів, сусідніх з основною російською етнічною територією, і багатовікова міграційна активність російського населення. У результаті, поступово сформувалася велика етнічна територія росіян, оточена зоною постійних етнічних контактів з народами, різними за походженням, культурними традиціями і мовою (фіно-угорскими, тюркськими, балтськими, монгольськими, західно- і південнослов’янскими, кавказькими та ін.).

XVI ст., після приєднання Казанського й Астраханського ханств, до складу Росії ввійшли землі Поволжжя (вихід у Каспійське море), а пізніше, степові райони Північного Кавказу. Вже в XV ст. на степові простори Дону кинулися збіглі селяни з Центральної Росії і Поволжжя, їх називали козаками, що у перекладі з тюрк-ського означали «удальци», «вільні люди», особливо підсилився потік людей на Дон у XVIII ст. За статистичними даними В. I. Бутова, в 1625 р. на Дону перебувало 5 тис. козаків, а в 1638 р. — близько 10 тис, а в другій половині XVII ст. — близько 14 тис. До кінця XVIII ст. на Дону перебувало 225 тис. чоловік, а в середині XIX ст. — майже 900 тисяч. Ріст населения тут йшов в основному за рахунок мігрантів.

У XVII—XVIII ст. росіяни, українці і білоруси виявилися в складі однієї держави — Російської імперії. Процес формування націй протікав у  цих етносів у різному темпі, що обумовлювалося своєрідними історичними, етнополітичними і етнокультурними ситуаціями, які переживав кожний із трьох народів.

Протягом першої половини XIX ст., міграція не відрізнялася великими масштабами, тому що кріпацьке право стримувало вільне пересування селян. У цей період йшла колонізація Європейської Півночі, гірничозаводське заселения Уралу, переселения на «вільні землі», «дике поле» — у Новоросію, Південне Предуральє і Нижнє Поволжжя. Основну роль в освоєнні Астраханського краю зіграли народні переселения — збіглі кріпаки (тільки на початку XIX ст. їх нараховувалося понад 20 тис. чоловік). Організоване переселения державних селян активно почалося в першій половині XIX в. 3 1799 по 1857 р. чисельність осіб чоловічої статі зросла з 8,3 тис. до 87,4 тис.

Скасування в 1861 р. кріпацького  права в Росії, створило сприятливі умови для міграційної рухливості колишнього фортечного селянства. Відбувалося зростання міграції населения на нові землі Сибіру, Уралу, Далекого Сходу і, природно, на південь Росії.

Посилення міграції населения Росії було зв'язано з заселениям уральських і сибірських земель, причому сільськогосподарське освоєння Сибіру в більш широких масштабах починається з XIX ст.

Наприкінці XIX і початку XX ст. помітно зростає переселения  людей із села в місто, що було зв'язано з розвитком промислового виробництва, транспорту, розробкою корисних копалин, розширенням зовнішньої торгівлі.

У цей період починається нова характерна риса міграції — це сезонне переміщення «місто-село», «село-місто». Останнє було характерно для південних територій, куди на літньо-осінній сезон спрямовувалися сотні тисяч селян з центральних губерній Росії, Верхнього і Середнього Поволжжя.

Початок Першої Світової війни у 1914 році призвів до зміни територій провідних держав, що поступово активізувало міграційні процеси. Але свій вибір, стосовно міграцій, українці почали робити після Лютневої та Жовтневої революцій 1917 року та короткострокового утворення Української держави. Варто зауважити, що на всьому шляху демографічного розвитку СРСР характерною була насильницька міграція, повна або часткова депортація та переміщення народів. Початок був покладений у 1918— 1920 рр. — під час поразки білої армії у Криму. Далі слід зазначити, переміщення населения в ГУЛАГ, масову депортацію інтелігенції на Захід, колективізацію, під час якої були вислані в східні райони сотні тисяч «селян-куркулів» і членів їхніх родин, а трохи пізніше переміщення репресованих городян. На початку Другої світової війни, у 1939 році, СРСР забрав у сусідніх держав частину земель Західної України, а у 1940 році — Північну Буковину та частину Бесарабії. Депортация населения продовжувалася і в роки Великої Вітчизняної війни. У 1941 р. з території Північного Кавказу були депортовані німці, у 1942 р. — греки, у 1943 р. — карачаєвці (більш 60 тис),

Міграції населения в  роки радянської влади характеризувалися високим, міжрегіональним міграційним переміщенням населення під могутнім державним регулюванням. У першу чергу це було зв’язано з переміщенням продуктивних сил у східні райони країни (для їхнього рівномірного розміщення і з метою більш повного використання природних ресурсів), що зажадало переселення величезної кількості людей. Основна частина переселенців йшла на Урал, у Західний і Східний Сибір, на Далекий Схід

Частина міграційного потоку спрямовувалася на промислові новобудови в міста, у тому числі для надання «допомоги національним окраїнам» у розвитку промисловості. На всесоюзні ударні будівництва і райони освоєння цилінних земель прибували як планові мігранти, що набиралися згідно оргнабору, так і самодіяльні переселенці. Тільки за період з 1939 р. по 1958 р. з європейської частини СРСР переселилося в східні райони, включаючи Урал, близько 10 млн чоловік. Поряд з величезними регіональними потоками великі розміри здо-бувають переселения із сіл у міста, викликані індустріалізацією країни.

Також збільшувалася міждержавна міграція населення, пов’язана з розширенням сфер впливу комуністичної ідеології у світі, яка підкріплювалась фінансовою підтримкою Москви. У ході наявних ідеологічних протиріч із владою й економічних труднощів росли еміграційні потоки із СРСР. Але корінним моментом для зміни міграційної активності населения України з’явився розпад СРСР.

За офіційними статистичними  джерелами, у 1719 р. чисельність українців  в Росії становила 262,9 тисяч осіб, у 1795 р. вона зросла до 810,9 тисяч осіб. Відповідно до перепису, число українців  в Росії у 1897 р. досягло 3,6211 млн, а  у 1926 р. — 7,873 млн.

У повоєнні роки українці чисельно становили всього 3,359 млн, у 1989 р. – 4,4 млн. Найбільше українців проживає у Москві, Санкт-Петербурзі, в районах  Курська, Воронежу, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостоку, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбургу до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморськім Краю над рікою Уссурі, в Амурській області.

 

 

2.Причини та  характер міграції до Росії

Важливу роль у виїзді українців до Росії як і до інших країн, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю — все це підсилювало еміграційні настрої українців.

Рушійною силою міграції є боротьба людини за власне самоствердження, що гарантується, захищається та охороняється міжнародним правом. Тому цілком зрозумілими  є принципи, що забезпечують права, свободи мігрантів, які визначено  Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Міжнародним пактом про громадські, політичні права (1966 р.),  Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), тощо.

Основні засади міграційної  політики України визначено Указом Президента України  „ Про заходи щодо посилення боротьби з незаконною міграцією ” від 18 січня 2001 р. № 22. Цим Указом установлено, що одним з основних напрямів міграційної політики України є вдосконалення роботи щодо запобігання та припинення незаконної міграції іноземців та осіб без громадянства в Україну і через її територію.

Основні потоки міграцій здійснюються переважно особами працездатного віку, які, виконуючи некваліфіковану роботу за кордоном, частково втрачають свою основну кваліфікацію та професійні навички. Нелегальне працевлаштування основної маси заробітчан характеризується відсутністю правового захисту з боку держави,  у якій вони перебувають.  Наслідком є загроза депортації, не гарантованість отриманих зароблених грошей,  неможливість у використанні кваліфікованої медичної допомоги.  Деякі люди не можуть повернутися до звичного ритму життя вдома через розлади здоров’я, поповнюючи ряди непрацездатних.