Зародження фашизму в Італії

 

Зміст

Вступ

1. Зародження фашизму в Італії

2. Прихід фашистів до влади та фашизація країни

3. Експансіоністські претензії Італії. Створення імперії

4. Союз з Німеччиною

Висновок

Перелік використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Мета роботи. Розглянути виникнення та сутність італійського фашизму, його джерела , персоналії та політичну практику.

У своєму рефераті я поставила мету вивчити історію розвитку та становлення фашизму, вважаю за потрібне розповісти про явище фашизму як узагалі і докладніше зупинитися на італійському фашизмі. У своїй роботі я використала не лише наукову, а й статті періодичних видань, навчальні матеріали.

 «Фашизм носить ім'я, саме по собі нічого не говорить  про дух і цілі цього руху. Fascio означає «об'єднання» або «союз», так що фашисти - це союзники, а «фашизм повинен означати» «союзництво». На відміну від таких понять, як консерватизм, лібералізм, соціалізм, комунізм і т.д., поняття «фашизм» позбавлене змісту. У 19 столітті цим словом користувалися республіканські, профспілкові та соціалістичні групи, щоб висловити свою відмінність від партій. Потім, вже в 20 столітті так іменували себе італійські праві, далі мова йде про різних італійських союзах, що мали в своїй назві це слово, наприклад, «fascio di combattimento» - «Союз боротьби», 1921 р. - Partia Nationale Fascista - Національна фашистська партія. Ось яке визначення можна знайти у філософському словнику: Фашизм - відкрита терористична диктатура найбільш реакційних, шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансового капіталу. Висловлює нездатність утримувати владу звичайними, демократичними методами . Фашизм служить виразом того, що зростає прагнення народних мас до свободи, можна припиняти лише кривавим насильством і терором. Тому характерною для фашизму є знищення всіх, навіть елементарних, демократичних свобод усередині країни, розгром робітників та інших прогресивних організацій, встановлення відкритого терористичного режиму, за допомогою якого підтримується владу буржуазії, політика підготовки та проведення загарбницьких воєн з метою закабалення незалежних народів і завоювання світового панування імперіалістичною буржуазією тієї чи іншої країни.

1. Зародження італійського фашизму

 

Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні. Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі – спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у подальшому його розвитку. Б. Муссоліні наприкінці 20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: "Чи можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?", подумавши, прорік: "Ми проти комфортного життя". В цьому був mоdus vivendi послідовників фашистського руху[4].

Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти[1].

Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т. д.) і селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.

Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. Фашисти сповідували ідеї підпорядкування всіх інтересів країни державі та нації. Вони вважали, що соціальні виступи, що розколювали і послаблювали націю слід нещадно придушувати.

У 1919-1920 рр. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандата.

Зростанню їхнього впливу сприяли реваншистські настрої, що охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдалися до силових дій, захоплюючи ті території, що їх обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д’Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло виникненню навколо фашистів ореола патріотів[1].

Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження "великої нації" почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони "народних сміливців", які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об’єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (дуче — вождь). На виборах вона здобула 32 депутатських міста. Наступ фашистів спричинив опір з боку робітників. У 1922 р. був організований антифашистський страйк. Та його слабка організація призвела до поразки[3].

 

2. Прихід фашистів  до влади та фашизація країни

 

У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись "нейтралітетом" Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла ІІІ, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось обмаль, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні  на чолі загонів чорносорочечників  вступив до Рима та очолив  уряд ("похід на Рим"). Так  в Італії було відкрито шлях  до ліквідації ліберальної демократії  та встановлення фашистської  диктатури[2].

Спочатку влада Муссоліні була обмеженою. Уряду, який він очолив, що складався з представників старих правих партій, було надано надзвичайні повноваження на один рік для впорядкування фінансів і наведення порядку. Уряд Муссоліні передав у приватне володіння нерентабельні державні підприємства, зменшив дефіцит бюджету. Придушив страйковий рух. Щоб закріпити успіх фашисти починають створювати напівпартійні напівдержавні органи, які починають перебирати на себе державні функції. Так, при голові уряду було створена Велика фашистська рада, поряд з поліцією (карабінерами) створювалась Добровільна міліція національної безпеки, що формувалася з чорносорочечників[2].

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва виріс з 1920 р. до 1928 р. на 60%. Італія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. До того ж південні райони країни залишалися відсталими[3].

Перші успіхи фашистів забезпечили їм симпатії більшості населення. Муссоліні поспішив це закріпити на виборах. Був прийнятий новий виборчий закон, за яким партія, що набирає 50% + 1 голосів отримує 2/3 місць у парламенті. Та успіх фашистів на виборах 1924 р. було поставлено під сумнів опозиційними партіями (комуністична, соціалістична, частина лібералів), які утворили “Авентинський блок”. Щоб розчистити шлях до одноосібної влади Муссоліні вдався до рішучих дій. Поштовхом до фашизації країни стала "справа Маттеоті". Один з лідерів опозиції Джакомо Маттеоті 1 червня 1924 р. виступив у парламенті з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювання мандатів депутатів-фашистів. Через 10 днів його було викрадено і вбито. Але король не усунув Муссоліні від влади‚ як того вимагала більшість населення[5].

«Авентинський блок» на знак протесту залишив парламент, сподіваючись, що таким чином буде паралізовано роботу парламенту і будуть призначені нові вибори. Але цього не сталося. Муссоліні оголосив, що піднімається друга хвиля «фашизму» і висунув гасло: "Вся влада фашистам!". По країні почались погроми опозиції. За відсутності опозиції Муссоліні провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Дуче був звільнений від відповідальності перед парламентом і отримав право одноосібно видавати декрети. Місцеві органи замінялися префектами, яких призначав дуче. Заборонялися всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювалися трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почалися масові арешти (за один день було заарештовано 12 тис. комуністів). У 1926 р. в країні була встановлена однопартійна система. Політичне життя завмерло[1].

Для управління економікою у 1927 р. створювалася корпоративна система (у 1934 р. існувало 22 корпорації в усіх галузях господарства). Кожна корпорація об’єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Було ліквідовано безробіття. Уряд було замінено Великою фашистською радою, а парламент — палатою корпорацій[6].

Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став Інститут промислової реконструкції (ІРІ), під контроль якого перейшло декілька великих банків і корпорацій.

Поза владою дуче залишалась лише церква, на конфлікт з якою дуче не наважувався, бо більшість італійців були ревними католиками. У 1929 р. Муссоліні уклав договір із папою римським (конкордат), згідно з яким утворювалася держава Ватикан; католицька церква отримала ряд привілеїв.

Фашистам здавалось, що вони створили ідеальну модель держави. Та у 1929 р. до Італії докотилась економічна криза. На 1932 р. більшись компаній виявились збитковими, безробіття складало 1 млн осіб, реальна заробітна плата скоротилась на третину. Найбільші банки опинились на межі банкрутства. Щоб подолати кризу Муссоліні вдався до ще більшого одержавлення всіх сторін життя суспільства. ІРІ було безпосередньо підпорядковано 30% промисловості, а опосередковано ще 49%. Населення мобілізовувалось на масові «битви за хліб», коли всі італійці, разом з дуче («перший тракторист») – на кіноекрані – працювали на полях. За успіхи в цій «битві» давали бойові ордени. Розгорнулись масові роботи по міліорації долини річки По, по будівництво сотен кіломентрів шосе, плотин тощо[2]. Почалась масова перебудова Риму, проводились грандіозні розкопки. Але, незважаючи на всі зусилля, відчувалась нестача фінансів, стрімко зростав державний борг, податки росли, скорочувався золотий запас. Внутрішні резерви країни були вичерпані. Муссоліні залишалось покластися лише на успіхи в зовнішній експансії. «Війна для чоловіків теж, що і материнство для жінок», - заявляв Муссоліні.

 

3. Експансіоністські  претензії Італії. Створення імперії

 

Доступившись до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію і перетворити Середземне море у "mare nostrum" ("наше море", як його називали давні римляни). Реалізація цих завойовницьких планів — прямий шлях до війни. Фашисти, поряд із ліквідацією демократичних інститутів, почали процес мілітаризації економіки і всіх аспектів життя суспільства. Ресурси країни мобілізувалися для майбутніх заво­йовницьких війн.

Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яку італійські війська захопили в 1935-1936 рр. Агресія проти Ефіопії була засуджена провідними країнами світу (Англія, Франція, США та ін.), проти Італії було запроваджено економічну блокаду. Блокада була повною несподіванкою для Муссоліні, який напередодні агресії виторгував право на окупацію Ефіопії у Англії та Франції (Римський пакт 1935 р.). У відповідь Муссоліні проголосив політику автархії (самозабезпечення). Населення підтримало дуче. Був обмежений імпорт. Купувати іноземні товари вважалось недостойним. Поступово Італія досягла позитивного сальдо у зовнішній торгівлі. Фашистська пропаганда активно поширювала тезіс Муссоліні про «пролетарські нації», які повинні бороться за своє існування під сонцем з «багатими та егоїстичними» (Англією та Францією)[3].

На хвилі патріотичного піднесення 9 травня 936 р. Італія була проголошена імперією. Дуче вимагав «підняти на імперський рівень все національне життя країни». Почалось масове воєнно-спортивне виховання навіть дітей з чотирьох років. Для виховання молоді у фашистському дусі створювалися масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні. Скрізь вісіли гасла: «Дуче завжди правий!». Почалась шалена підготовка до війни: армія збільшувалась чисельно, нарощувався випуск озброєнь. Створена з напруженням всіх зусиль країни армія виявилась недостатньо озброєною новими видами зброї і слабо підготовленою до ведення сучасної війни. Імперські устремління вкрай виснажили економіку Італії. Стало зрозумілим, що фашистська модернізація країни провалилась. Становище в країні не покращувалось. Остаточний крах італійського фашизму відтянув союз з Німеччиною, яка надавала значної економічної допомоги, і насування Другої світової війни[2].

 

4. Союз з Німеччиною

 

Прагнення до переділу світу швидко привело Італію до зближення з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю "вискочці" Гітлеру.

Але вже перша агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія нездатна здійснити жодної серйозної акції. А втім, суперництво між двома фашистськими лідерами тривало аж до 1940 р., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.

У 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, а 1939 р. Італія та Німеччина уклали між собою "Сталевий пакт".

Першою спільною акцією Німеччини та Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 рр. Італія відправила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.

У квітні 1939 р. Італія захопила Албанію‚ а 1940 р. вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. Вступ у війну прискорив крах фашизму в Італії[2].

Висновок

 

Отже, перший в історії «фашистський режим» виник в Італії, країні середнього рівня капіталістичного розвитку. Протягом 1920-х років (з 1922 по 1929) фашистський режим був компромісним - Муссоліні встановив режим особистої диктатури до 1924-25 рр.. Головним виправданням цього кроку було два елементи - один ідеологічний, другий прагматичний. Ідеологічний елемент полягав у неприйнятті фашизмом інститутів демократії. Демократія в сучасному суспільстві - у кращому випадку, порожня фікція, в гіршому - маскування влади реальних правителів. До цього варто додати, що фашизм не тільки придушував волю й розум мас, але й спокушав ці ж маси - і значною мірою досяг успіху. Насамперед у тому, що пропонував просте вирішення всіх заплутаних проблем, від ідеологічних до політичних та економічних: знищення “ворогів”, підпорядкування особи груповій дисципліні та волі вождя, повернення до племінних принципів моральности (для “своїх”). Тією чи іншою мірою ці риси притаманні різним ідеологіям та рухам агресивного шовінізму, тоталітарного соціалізму; фашизм поєднав їх.