Україна та Болонський процес

 

Зміст

 

Втуп

 

На сьогоднішній день, ми живемо в державі, народ якої крізь  терни століть, крізь лихоліття  голоду та воєн, крізь сумні періоди  бездержавності спромігся пронести свою національну ідею та втілити  її в життя в кінці ХХ століття. Цей шлях був важким, однак результат вартий всіх витрачених зусиль - Україна здобула не лише незалежність, а й визнання міжнародної спільноти.

Однак поразки минулого, на жаль, не пройшли безслідно. Навіть неозброєним  оком можна помітити, що Україна  в деяких моментах відстає від «старших» європейських держав: чи то досвіду не вистачає, чи згуртованості в діях влади, а може час просто такий, однак факт залишається фактом: Україна прагне долучитися до європейської спільноти, однак ще не всі перешкоди на шляху до втілення цієї мети позаду.

 Однією з найважливіших сфер  розвитку євроінтеграції є сфера  вищої освіти, де вона набула  форм Болонського процесу. На  сьогодні 46 європейських країн, включно  з Україною, є його учасниками. Крім того, значна кількість міжнародних  організації підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Мета — проаналізувати досить важливий крок для нашої країни, а саме підписання Болонської угоди  між Європейським союзом й Україною, а також висловити думку щодо нової системи освіти, з погляду  студента.

 

Болонський  процес

 

Отже, що ж являє собою Болонський процес? Це процес створення країнами Європи єдиного освітнього простору. Його початок було покладено в 1999 році підписанням у Болоньї (Італія) декларації, у якій було сформульовано  основні цілі, що мають слугувати досягненню порівнюваності і, в остаточному підсумку, гармонізації національних освітніх систем вищої освіти в країнах Європи.

Єдиний освітній простір має  дозволити національним системам освіти європейських країн взяти все  краще, що є в партнерів — за рахунок підвищення мобільності студентів, викладачів, управлінського персоналу, зміцнення зв'язків і співробітництва між ВНЗ Європи й т. д.; у результаті єдина Європа набуде більшої привабливості на світовому «освітньому ринку».

Для забезпечення «гармонізації», у свою чергу, системи вищої освіти повинні стати «прозорими», максимально порівнюваними, що можливо досягнути за рахунок широких однотипних освітніх циклів (бакалаврат — магістратура), запровадження єдиних або легкоперераховуваних систем освітніх кредитів (залікових одиниць), однакових форм фіксування одержуваної кваліфікації, взаємного визнання академічних кваліфікацій, розвинених структур забезпечення якості підготовки фахівців і т. ін.

Згідно з цілями Болонського  процесу освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти: полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти; зростанню привабливості європейської вищої освіти; розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Слід зазначити, що Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він  призначений лише для зміцнення  взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

 

Україна та Болонський процес

 

Що ж стосується України, то 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн  Європи вона приєдналася до Болонського  процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Однак, Болонський процес в Україні  має як своїх прихильників, так  і противників. Єдності щодо цього питання немає ні між науковцями, ні між викладачами вузів, ні між студентами. Виникає природне запитання: чому? Можливо вся справа в необізнаності або в «звичці» до радянської системи, а можливо і в тому і в іншому.

Чим корисний Болонський процес для України? Упровадження положень згаданої декларації дасть можливість нашій країні готувати кваліфіковані кадри, обмінюватися досвідом з іншими державами; стане запорукою для майбутнього економічного росту, а також, що не менш важливо, дозволить сформувати в громадян України європейський тип мислення, подолати труднощі щодо працевлаштування в інших державах. Однак Болонська декларація не є гарантією миттєвого покращення економічної й освітньої ситуації в нашій країні. Підписання документа, безумовно, важливий крок, але перехід на Болонську систему — процес тривалий, який передбачає здійснення реформи освітньої системи, для чого потрібно об'єднати зусилля влади, педагогів і студентів.

Роль влади полягає у фінансуванні й підтримці навчального процесу, створенні законодавчої й матеріальної бази для здійснення поставленої мети.

Оскільки Болонський процес містить  також принципово нову для нашої  країни систему оцінювання успішності, педагогам варто шукати нові, творчі підходи до викладання.

А студенти мають зосередитися на отриманні необхідного їм рівня кваліфікації, усвідомлюючи важливість активної участі в навчальному процесі. Адже на підставі аналізу загальної активності учня, щодо кожного окремого модуля, йому й може бути виставлено оцінку. Враховуватимуться, звичайно, рівень теоретичних знань і практичних навичок.

На мою думку, така система оцінювання, за її відносної складності є набагато об'єктивнішою від тієї, що існує. Вона, по-перше, захищає тих, хто має  дійсно високий рівень знань, адже за нинішньої системи екзаменаційна оцінка ставиться, не залежно від того, як працював студент на семінарських заняттях, чи брав він участь в конференціях тощо; прийшовши на іспит, він може одержати нижчу оцінку, що ґрунтується на суб'єктивному ставленні до нього викладача. По-друге, нова система оцінювання є інструментом «відсівання» тих учнів, які не докладають зусиль для одержання знань.

Болонська система полегшує роботу і викладача, дозволяючи отримати картину навчальної діяльності студента й виставити йому об'єктивну оцінку. Усуває вона також проблеми, пов'язані з відпрацьовуванням пропущених лекцій і семінарських занять. Справа в тому, що студент не допускається до здачі іспиту, якщо упродовж семестру взагалі не відвідував заняття або рідко був присутній на них.

Щоправда, нова система  стимулює викладачів до того, аби розробляти додаткові курси, практичні заняття  й проводити заняття у гуртках, ефективніше працювати зі студентами під час і після занять. Проте не багато викладачів державних ВНЗ готові виконувати останню вимогу оскільки, на жаль, не існує достатньої матеріальної підтримки з боку уряду.

Болонський процес, у  своєму початковому вигляді, – це позитивне явище, однак його український  аналог не зовсім відповідає своєму першоджерелу.

З погляду майбутніх  фахівців, здавалося б, усе чудово. У студентів з'являється більше прав, більше гарантій і можливостей. Наприклад, права студентських рад  значно розширюються завдяки Болонській системі. Студенти допускаються до складу Державної акредитаційної комісії. Усе «прозоро» й чесно. Та все ж залишається певний сумнів щодо реального допуску студентів до вирішення важливих питань, які стосуються навчального процесу або життя навчальних закладів. Але без системної підтримки з боку Міністерства освіти й науки немає можливості зберегти права студентам обирати предмети, які б хотілося вивчати, змінювати кількість годин і т. ін.

До недоліків Болонського  процесу в Україні я б добавив насамперед неправильне і не завжди доцільне залучення певних методів проведення семінарських та лекційних занять зі сторони викладача. Іншим недоліком є те, що згідно із Болонським процесом в групі повинно навчатися не більше 12-14 студентів, а в наших вузах в групі, як правило, навчається 23 - 25 студентів. У зв’язку з цим викладачі не завжди в змозі опитати та оцінити рівень знань всіх бажаючих. Ще однією важливою проблемою є технологічне та матеріальне забезпечення вузів, оскільки Болонський процес передбачає проведення пари в інтерактивних класах, залучення нових технологій для наочного опрацювання матеріалу,а також впровадження великої кількості інтерактивних вправ які допомагають краще засвоювати та використовувати теоретичний матеріал на практиці. Також існує проблема, пов’язана з оцінюванням студентів, адже не всі викладачі правильно використовують шкалу ECTS, і як результат - у багатьох студентів є певні проблеми з балами.

Що ж стосується викладачів вузів, то вони пристосовуються до Болонської системи поступово і без особливого ентузіазму. Однак, більшість із них висловлюється щодо недоцільності цього нововведення.

Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

− надлишкова кількість  навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові  системи вищої освіти мають у 5 разів менше;

− недостатнє визнання у  суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність;

− загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом;

− збільшення розриву  зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці;

− невиправдана плутанина  у розумінні рівнів спеціаліста  і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

− неадекватно до потреб суспільства і ринку праці  вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж вузів III та IV рівнів акредитації разом узятих;

− відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований;

− університети України  не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти  країна. Рівень автономії вузів у  цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості вузів III та IV рівнів акредитації.

Що ж до сусідніх країн, зокрема Росії, то за два роки, які минули з моменту підписання цією державою Болонської декларації, лише в шести містах Російської Федерації ВНЗ повноцінно включились у процес. Хоча певні кроки з реформування системи освіти було зроблено.

У нашій державі про  реформи європейського зразка в сфері освіти почали говорити лише порівняно недавно. Весь комплекс обставин, що визначають темпи втілення положень Болонської декларації в навчальний процес, його трудомісткість, необхідність в інвестиціях і сприянні мотивації впровадження нової системи, роблять цей процес украй складним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Зона європейської вищої освіти / Спільна заява європейських міністрів освіти, м. Болонья, 19 червня 1999.

2. Болонський процес / / Вісник Ради ректорів вузів Північно-Західного Федерального округу. - 2003. - № 1. - C. 16-20.

3. Міжнародні правові акти з розвитку європейської інтеграції в освіті та дослідженнях / Під ред. Г. А. Лукичева. - М.: Готика, 2008.

4. Формування загальноєвропейського простору вищої освіти: Комюніке Конференції міністрів вищої освіти (Берлін, 19 вересня 2003 р.) / / Вісник Ради ректорів вузів Північно-Західного Федерального округу. - 2003. - № 3. - С. 6-10.

5. Хронологія подій Болонського процесу / / Вісник Ради ректорів вузів Північно-Західного Федерального округу. - 2003. - № 3. - С. 4-5.