Східна Європа в європейській системі міжнародних відносин

Досягнення системного компромісу з Росією є необхідним також для ЄС з міркувань утвердження  власної політичної суб’єктності. Для Європи існують два сценарії – конфронтаційний, коли зростання протиріч між Росією та США призведе до радикального посилення напруги на континенті, його фактичної ремілітаризації, необхідності у зміцненні НАТО в її первинній функції колективної оборони та, як наслідок, до підвищення стратегічної залежності європейських держав від США та маргіналізації Євросоюзу як автономного політичного актора; і кооперативний, за якого відбуватиметься налагодження належного ступеня довіри між всіма головними учасниками європейської системи, рушійною силою якого може стати дипломатична діяльність ЄС.

Головним стримуючим фактором для цього виступає усталена преференція обох сторін до односторонніх  дій в просторі спільного сусідства  і відсутність в них наразі механізму координації власних  зовнішньополітичних зусиль. Політика Росії та ЄС у Східній Європі розвивалася відносно автономно одна від одної, згідно з власною внутрішньою логікою, тому до вагомих спільних ініціатив сторони не вдавались. Водночас, увесь цей час розходження між ними в окремих питаннях регулювання даного простору не призводило до серйозних конфліктів між Росією та ЄС. Фігурально висловлюючись, вони займали різні ніші й спрямовували свій вплив на різні об’єкти в межах даного простору. З ініціюванням Європейської політики сусідства, а згодом і Східного партнерства, джерел для потенціальних протиріч між ними побільшало, оскільки сторони намагаються в односторонньому порядку поширити на даний простір взаємовиключну логіку власних інтеграційних проектів.  

Відсутність традицій спільного прийняття рішень істотно далася взнаки в умовах російсько-української газової кризи січня 2009 року. Її результатом стало не посилення координації дій Росії та ЄС у сфері, яка становить обопільний стратегічний інтерес, а односторонні кроки з намаганням убезпечити себе від наявних ризиків у даному просторі, знизити ступінь власної вразливості, але при цьому мінімізувати свої витрати на цей процес. Ще однією цікавою особливістю поведінки двох потуг в посткризовий період було вдавання до відмінних методів при досягненні вказаних цілей: якщо Росія продовжує робити упор на міждержавні контакти з Україною, то ЄС намагається застосувати свою нормативну силу та змусити Україну запровадити європейські норми регулювання енергетичної сфери. Внаслідок цього протиріччя між Росією та ЄС посилилися, а Україна перетворилась на об’єкт їхніх різнонаправлених політичних зусиль. 

При цьому самі східноєвропейські  країни, особливо ті, хто прагне інтеграції до Європейського Союзу, схильні  розглядати процес адаптації до європейських норм під геополітичним кутом зору в контексті приєднання до західної спільноти загалом, хоча ані ЄПС, ані Східне партнерство не несуть подібного значення. Звідси походить негативна оцінка проекту Східного партнерства російським керівництвом, яке реагує на це, намагаючись протиставити нормативному впливу ЄС власний порядок денний, який не пов’язаний з таким масштабним реформуванням. Росія заперечує не проти залучення ЄС до цього простору як такого, а проти перетворення ЄС на єдину рушійну силу його структуралізації, проти монополізації впливу ЄС у практичних сферах і в політичній площині.  

У цьому полягає  головне потенційне джерело політичних протиріч між Росією та Євросоюзом у Східній Європі. В цьому процесі  саме від  Європейського Союзу  залежить здатність виробити таку стратегію, яка включала б як Росію, так і східноєвропейські країни, і паралельно дозволяла розвивати диференційовані функціональні проекти з окремими учасниками, залежить політична консолідація континенту та уникнення його поляризації і фрагментації. Головна проблема для ЄС в цьому контексті пов’язана з тим, що вироблення і реалізація подібної стратегії вимагає від нього відповідної модифікації власних принципів зовнішнього позиціонування і, що найважливіше, засад внутрішньої організації в напрямі послаблення політичної диференціації держав за критерієм членства в ЄС. Ратифікація Лісабонського договору створює умови для подібної модифікації, оскільки знижує вірогідність порушення інституційної цілісності ЄС і спрощує ті чи інші форми залучення держав Східної Європи до інтеграційних процесів без ризику ерозії ЄС.  

http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=455

Геополітика  №12 / 2009 

5) Центрально-Східна Європа - міф чи реальність

ПРОСТІР

Пйотр ЕБЕРГАРДТ 

Належить ствердити, що поняття Центрально-Східної Європи по-різному трактувалося в минулому і приховує в собі значні неоднозначності  ще й сьогодні. Центрально-Східна Європа є не тільки географічною категорією. За цією територією приховуються також спільні політичні особливості, схожість суспільних та економічних структур, а також близький цивілізаційний рівень.

Наступним цементуючим  чинником, що визначає його обличчя, є  історичне минуле двох багатокультурних держав – Речіпосполитої та монархії Габсбургів.  

На їхніх колишніх землях утворилися певні ознаки, спільні  для всіх новостворених держав. Поряд  із тим, що кожна з держав по-іншому оцінює спільне минуле, існують, однак, сильні взаємозалежності. Багаторічна  належність держав Центрально-Східної Європи до так званого соціалістичного табору витворила схожість у їхніх долях і на багато років визначила не тільки характер господарських зв’язків, але і модель суспільного життя. У цій частині Європи сформувався специфічний погляд на проблему держави і народу.

Вони були по-іншому інтерпретовані, ніж у Західній Європі. Майже всі народи, які живуть у  Центрально-Східній Європі, були протягом більш чи менш тривалого часу позбавлені державної незалежності. Народ і  держава були там поняттями, які рідко перекривали одне одного. Усі народи цього регіону в меншій або більшій мірі об’єднував етос опору і боротьби проти зовнішнього загарбника, різний щодо форми, але однаковий за суттю, який акцентує на вищості боротьби за національні інтереси. Результатом такої орієнтації були постулати, які ставили за мету створення національних держав, що б групували етнічні спільноти, які об’єднувала мова чи релігія. Належність до держави не відігравала такої важливої ролі, як у Західній Європі. В усіх країнах цього регіону змагалися між собою – з різною силою та наслідками – впливи західного та східного християнства, латинської та грецької філософії, римської та орієнтальної концепції держави, латинки та староцерковно-слов’янської мови.

Унаслідок цих різних впливів повставали мішані формації, що носять знамена як Сходу, так і Заходу.  

Одночасно протягом усього історичного періоду у цій  частині Європи відбувалися постійні зміни кордонів. Відсутність стабільності створювала атмосферу тимчасовості. Народи Центрально-Східної Європи відчували постійну загрозу. Протягом ХІХ століття згадуваний регіон належав до сфер впливів зовнішніх імперій, насамперед Росії, Німеччини та Австрії, а частково також Туреччини, які трактували його як потенційну територію для своєї експансії.

Після політичного  виелімінування Туреччини, а згодом після Першої світової війни й  Австрії, надалі залишилися сильними Росія  та Німеччина. У результаті Другої світової війни весь регіон опинився в сфері  впливів Радянської Росії.  

У всіх державах Центрально-Східної Європи серед населення існували стійкі ресентименти, що випливали з об’єктивних історичних особливостей унаслідок постійних анексій, окупацій чи репресій. Захист від німецької та російської загрози підсилював націоналізм, скерований не лише проти тих держав, але одночасно передусім проти оточуючих сусідів. Існування багатьох національних меншин ускладнювало ситуацію. Взаємні стосунки між народами, які заселяли цей регіон, були постійно неприязними, а інколи й ворожими. Постійні прикордонні конфлікти викликали недовіру й унеможливлювали створення політичної спільноти. Після Першої світової війни Центрально-Східна Європа постала у новому вигляді, як низка середніх та малих держав. Це був результат одночасного занепаду цісарства Німецького та Російської імперії, а насамперед Австро-Угорської монархії. Тільки два порівняно великі народи – українці та білоруси – не зуміли використати сприятливої, але дуже короткотривалої кон’юнктури політичної. Відмінний процес відбувся тільки в нададріатичній частині Європи, де довкола Сербії створилася нова, порівняно велика Югославська держава. У міжвоєнний період у цій частині Європи існувало десять суверенних держав: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія й Албанія. Політичні кордони між ними були наслідком різного збігу обставин. Держави, які оголошували себе прибічниками центральних держав, були позбавлені значної частини території (наприклад, Угорщина), інші ж кордони визначилися в результаті збройних конфліктів, або ж арбітражних висновків Паризької мирної конференції (1919-1920 рр.). Такий перебіг кордонів не гарантував довготривалого миру. Політичні кордони не завжди були наближені до етнічних. Зрештою, враховуючи існуючу національну мозаїку, така відповідність була неможливою. Проблема національних меншин тяжіла над історією міжвоєнного періоду.  

Розбіжності інтересів  унеможливлювали політичну співпрацю  центральноєвропейських держав. Здійснювані  спроби інтеграції були малорезультативними. Остерігаючись угорського ревізіонізму, повстала так звана “мала антанта”, яка об’єднала Чехословаччину, Румунію та Югославію. Не відіграла вона, однак, значної політичної ролі. Проект утворення так званого Міжмор’я, яким була зацікавлена Польща, був лише концепцією теоретичною. Країни Центрально-Східної Європи були слабі не тільки економічно, але й ослаблені національними конфліктами, могли існувати тільки у випадку відсутності зовнішньої загрози. Післяверсальська система, яка надала Центрально-Східній Європі нової форми, була коротким історичним епізодом. Рапалло і Локарно були застереженням того, що повинно було відбутися внаслідок натиску Німеччини на схід і експансії Радянського Союзу на захід.

Конфлікт між цими державами, який закінчився остаточною перемогою Радянського Союзу, розпочав 45-річний період його домінування над усією Центрально-Східною Європою, перетворивши її в територію, підпорядковану мілітарно, політично, економічно та ідеологічно. Призвело це до тривалого поділу Європи...  

Якщо говорити про  Центрально-Східну Європу, то не можна оминути факту, що її просторову конфігурацію інакше бачили географи та політологи зовнішніх країн – Німеччини та Росії. Дослідники родом із цієї частини Європи, залежно від країни походження, теж мали різні погляди на величину та географічне розташування території, яка нас цікавить. Наприклад, угорські географи поділяють Центрально-Східну Європу на дві частини. До так званого регіону карпатсько-балканського зараховують Болгарію, Румунію, Албанію, територію колишньої Югославії (без Словенії), Угорщину, Словаччину та Русь Закарпатську (K.Kocsis, 1992). Країни, розташовані на північ від названої групи, зараховують до Центральної Європи (по-іншому – Балтійської).  

Для Німецького цісарства, ваймарської республіки, не говорячи вже про ІІІ Рейх, група середніх та малих держав Центрально-Східної Європи разом із Німеччиною розглядалася як Середня Європа (Mitteleuropa) або ж Центральна Європа (Zentraleuropa), тобто область фактичної або потенційної домінації майбутньої великої Німеччини. Російський панславізм також прагнув до підпорядкування собі цієї частини Європи. Сформульована сьогодні новою Росією концепція так званого близького та дальнього зарубіжжя й усталення нових принципів впливу на нього є сигналом активізації експансіоністських тенденцій.  

Для географів і  політологів англосакських (напр. Y.M.Gobleta, 1956) була це завжди віддалена й екзотична Східна Європа, однак нечисельні американські дослідники (напр. J.Rothschild, 1974, 1989) вбачали окремішність Центрально-Східної Європи як специфічної одиниці, що лежить між заходом і сходом Європи. Найбільш зацікавлені – мешканці цього регіону, відчуваючи культурний зв’язок зі Заходом і середземноморським світом, неохоче сприймали свою належність до східного блоку. Не говорячи вже про католицькі та протестантські держави, навіть такі країни, як Україна неохоче ототожнювали себе зі Сходом, виділяючи своє положення на межі європейської культури – західної та східної.  

Прилучення Центрально-Східної  Європи до радянської євразійської імперії  не було наслідком природного географічного потягу чи привабливості створених там ідеологічних або культурних зразків. Після визволення з-під впливів радянської Росії, окремі країни Центрально-Східної Європи прагнуть до посилення зв’язків зі Заходом та швидкого вступу до західноєвропейських спільнот. При значних відмінностях у рівні розвитку господарства, межу, яка відокремлює Центрально-Східну Європу від Європи Західної, подолати в найближчій часовій перспективі не вдасться. У результаті сформувалася група держав, розташованих між сходом і заходом Європи. Це є підставою для визначення територіального простору Центрально-Східної Європи, яка об’єднує держави умовно однорідні географічно, економічно та демографічно.