Система цивільного захисту в Україні та в світі

Міністерство  oсвіти і науки, молоді та спорту України 
Київський національний лінгвістичний університет

Економіко-правовий факультет

Кафедра менеджменту

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з курсу „Цивільний захист та Охорона Праці”

на тему: «Система цивільного захисту в Україні та в світі»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав Павліхін Дмитро 
студент  групи М 55-12,

напрям підготовки „Менеджмент” 
 
 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2012

 

 

 

 

 

План

 

1  Історія розвитку й етапи  формування світового цивільного  захисту..................3

2  Історія розвитку системи  цивільного захисту в Україні……………………………………..6

3  Роль, місце ЦО у загальній  системі оборонних заходів………………………………….12

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 Історія розвитку й  етапи формування світового цивільного  захисту

Подорожуючи Ломбардією, громадянин Швейцарії Анрі Дюнан, 24 червня 1859 року знаходився в місті Сольферіно. У цей день тут сталася битва між франко- італійськими військами і військами австрійських окупантів. За декілька часів цієї битви були вбиті або поранені близько 40000 чоловік. Побачивши жахливу картину наслідків битви і оцінивши неможливість силам санітарних підрозділів, надати своєчасну методичну допомогу пораненим, Анрі Дюнан звернувся до людей, які жили в ближніх селах, і разом з ними взяв безпосередню участь в наданні медичної допомоги пораненим.

Після повернення в Швейцарію Анрі Дюнан написав книгу «Спогади про Сольферіно» і розіслав її політичним діячам та європейським монархам. Зміст цієї книги мав великий резонанс.

У той час в Женеві існувало добродійне товариство, президентом якого був  Густав Муаньє. Він був дуже стурбований подіями в Сольферіно, і під цим враженням запропонував Дюнану зустрітися з іншими людьми й обговорити ці події. У результаті зустрічі була створена комісія з 5 чоловік, куди ввійшли Муаньє, Дюнан, генерал Дюфур, доктор Лії Аппія і Теодор Монуар. 17 лютого 1863 р. цією комісією був створений «Міжнародний Комітет допомоги пораненим.», який пізніше був перетворений в «Міжнародний комітет червоного хреста» (МКЧХ). Завдяки наполегливості й цілеспрямованості комісії вдалося в 1864 р. переконати швейцарський уряд зібрати міжнародну Конференцію, в якій взяли участь дванадцять країн. Реальним результатом Конференції стало підписання «Конвенції про поліпшення долі поранених в діючих арміях».

Перша Женевська конвенція, підписана  в 1864 р., поклала початок міжнародному гуманітарному праву.

У 1899 р. в Гаазі була підписана  конвенція, яка розширила принципи Женевської конвенції 1864 р. відносно війни  на морі.

У 1906 р. Положення конвенції були вдосконалені й доповнені.

У 1907 р. IV Гаазька конвенція визначила  категорію комбатантів (воїнів бійців, які брали участь у бойових  діях), і не комбатантів (осіб, які не беруть участь в бойових діях, але забезпечують армію, до них відносяться військові артисти, інтенданти та ін.). За цією Конвенцією комбатантів і не комбатантів беруть у полон. Їм привласнюється і забезпечується статус військовополонених, вони користуються особливим положенням у полоні. Ці три конвенції були підтверджені й розширені в 1929 р.

Друга світова війна (1939-1945 рр), бойові дії якої розгорнулися на трьох континентах - в Європі, Азії, й Африці, втягнула у стан війни 61 країну з населенням 1 млрд. чоловік, тобто 75% усього населення Землі на той час.

Людські втарти в тій війні становили 50 млн чоловік. Від бойових дій фашистського терору тільки в Європі загинуло більше 40 млн людей. Найбільш втрати понесли СРСР - більше 27 млн, Німеччина - 13 млн, Польща - 6 млн Японія - 2,5 млн, Франція - більше 600 тис., США - 405тис., Англія - 375 тис чоловік.

У полоні загинуло понад 1 млн радянських воїнів. Велетенськими були матеріальні втрати, в СРСР вони становили 2 трлн. 600 млрд карбованців.

Величезні втрати в тій війні  змусили світове співтовариство замислитися над своїм майбутнім  і тим, наскільки воно можливе  взагалі.

24 жовтня 1945 р. була заснована  Організація Об'єднаних націй  (ООН 10.12.1949 р. ООН прийняла Декларацію  прав людини (Хартію прав людини) яка зобов'язала держави, що  підписали її, гарантувати «кожній  людині право на життя», а також  «право на працю, на вільний  вибір роботи, на справедливі  й сприятливі умови праці». 12 серпня 1949 р. були прийняті чотири  зобов'язала держави, що ведуть  війну, дотримуватись норм гуманізму  і порядку їх реалізації:

1.  «Про поліпшення долі поранених  і хворих в діючих арміях».

2.  «Про поліпшення долі поранених,  хворих і осіб, які потерпіли  корабельну аварію у складі  збройних сил на морі».

3.  «Про поводження з військовополоненими».

4.  «Про захист цивільного  населення під час війни».

МКЧХ, як ініціатор міжнародного гуманітарного  права в 1963 р., дійшов до висновку, що Женевські конференції 1949 р., зберігаючи своє значення, стали недостатніми в умовах сучасної війни. Тому комітет  запропонував проекти двох додаткових Протоколів, які обговорювалися на різних рівнях протягом 10 років. У 1969 р. в Стамбулі міжнародна конференція  Червоного Хреста надала МКЧХ офіційний  мандат. З цього часу юристи МКЧХ отримали можливість почати підготовчу роботу, результатом якої було прийняття  в липні 1977 р. в Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції  Додаткових Протоколів Женевських конвенцій 1949 р., які були підписані від імені  СРСР у Берні в 1977 р. і ратифіковані Верховною Радою СРСР 4 серпня 1989 р. Вимоги цих Протоколів зобов'язані  виконуватись:

а)      під час міжнародних  збройних конфліктів (Протокол № 1);

б)      під час не міжнародних збройних конфліктів (Протокол № 2).

Починаючи з цього часу, ці тексти стали загальним надбанням, на які  можна покластися у певних обставинах і які необхідно знати як фахівцям, так і всьому цивільному населенню.

За основу в Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості й людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також  осіб, не дієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок  іншої причини - потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд. Через додаткові протоколи цей захист поширюється на кожну особу, яка постраждала через збройний конфлікт.

У випадку взяття в полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил  ворога кожен з противників повинен  надавати їм такий догляд, як і власним  пораненим.

Жодне тіло померлого не повинно  бути віддане землі, морю чи спаленню без належного попереднього впізнання та констатування смерті після, якщо це можливо, медичного огляду.

Цивільне населення згідно з  цими Конвенціями повинне ставитися  з повагою до поранених, хворих та осіб, навіть якщо вони належать до ворожої  сторони, а також не повинне допускати  актів насильства до них. Цивільним  особам дозволяється підбирати й  оглядати поранених і хворих без  різниці між ними, через що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам слід надавати підтримку в їхніх  діях.

 

Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, й комбатанти зобов'язані  утримуватися від нападу на цивільне населення і цивільні об'єкти, а  також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські конвенції і Додаткові  Протоколи спрямовані на захист жертв  війни. Але кожний з цих документів має свої повноваження і сфери  застосування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 Історія розвитку системи  цивільного захисту в Україні

Уперше можливість дезорганізації тилу з'явилася в роки світової війни 19141918 рр., коли в ході воєнних дій  знайшла застосування бойова авіація, здатна наносити удари по населених  пунктах у тилу противника. Ця обставина  викликала необхідність організації  захисту великих міст від ударів з повітря. Поряд з активними  заходами протиповітряної оборони, здійснюваної військами, до участі в  заходах, покликаних забезпечити захист населення і промислових підприємств  від нападу з повітря і швидку ліквідацію наслідків авіаційних нальотів, почали залучати населення. Це привело  до створення систем місцевої протиповітряної  оборони, що спирається на мирне населення  міст.

У Радянському Союзі фундамент  цивільної оборони - до 1961 р. вона називалася місцевою протиповітряною обороною (МППО) - почав закладатися в перші  ж роки встановлення Радянської влади. Перші заходи з МППО були здійснені  в Петрограді в березні 1918 р. після  першого повітряного бомбардування  міста німецькою авіацією. До участі в заходах МППО в роки громадянської  війни залучалися жителі ряду інших  великих міст, коли виникала загроза  повітряних нальотів.

Спираючи на досвід громадянської  війни і зростаюче військове  значення авіації, Радянський уряд, починаючи  з 1925 р. видав ряд постанов, спрямованих  на створення і зміцнення протиповітряної  оборони країни. У 1925 р. Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР видала постанову  «Про заходи протиповітряної оборони  при будівлях у 500-кілометровій прикордонній смузі». У межах цієї зони, обумовленої  радіусом дій бойової авіації  того часу, пропонувалося в ході нового будівництва здійснювати  відповідні інженерно-технічні заходи щодо захисту населення й об'єктів  народного господарства.

У 1926 р. Рада Праці й Оборони СРСР (РПО СРСР) видала постанову, що зобов'язувала  проведення заходів з протиповітряної  оборони на залізницях у межах  загрозливої зони. Зокрема, при залізничних  станціях повинні були будуватися пункти і створюватися спеціальні формування протиповітряного і протихімічного захисту.

У 1927 р. Радою Праці й Оборони  була видана постанова «Про організацію  повітряно-хімічної оборони території  Союзу РСР». Відповідно до цієї постанови  територія країни була розділена  на прикордонну зону і тил. Усі  міста в прикордонній зоні стали  іменуватися містами-пунктами ППО. Загальне керівництво заходами з  ППО було покладено на Наркомат у  військових і морських справах. У  тому ж році РПО СРСР доручив Наркомату  у військових і морських справах  створити спеціальні курси з підготовки керівних кадрів з повітряно-хімічної оборони для цивільних наркоматів. Такі курси були створені в Москві, Ленінграді, Баку, Києві й Мінську.

У затвердженому в 1928 р. Наркомом у  військових і морських справах першому  Положенні про протиповітряну оборону  СРСР було записано, що протиповітряна оборона має своїм призначенням захист Союзу РСР від повітряних нападів з використанням для  цієї мети сил і засобів, що належать як військовому, так і цивільним  відомствам і відповідним суспільним оборонним організаціям. У зв'язку з такою постановкою питання  виникла необхідність організації  навчання населення захисту від  повітряного і хімічного нападу. Виконанням цього завдання займалися головним чином Осоавіахім і Товариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (ССЧХ і ЧП), які охопили навчанням сотні тисяч активістів місцевої протиповітряної оборони.

Масова підготовка населення з  протиповітряної оборони і протихімічного захисту дозволила створити до 1932 р. понад 3 тис. добровільних формувань  МППО. Більше 3,5 мільйони чоловік було забезпечено протигазами; для укриття  населення в загрозливій зоні було підготовлено кілька тисяч бомбосховищ  і газосховищ. Проводилися заходи щодо світломаскування міст і створення  швидкодіючої системи оповіщення населення  про загрозу нападу.

Таким чином, необхідні організаційні  й матеріальні передумови для  створення єдиної загальнодержавної  системи місцевої протиповітряної  оборони в країні до 1932 р., були створені. Тим часом швидке зростання можливостей  бойової авіації щодо нанесення  ударів по об'єктах глибокого тилу потребувало подальшого удосконалення  організації захисту населення  і народного господарства.

4 жовтня 1932 р. Рада Народних Комісарів  затвердила нове Положення про  протиповітряну оборону Союзу  РСР, відповідно до якого місцева  протиповітряна оборона була  виділена в самостійну складову  частину всієї системи протиповітряної  оборони Радянської держави. З  цієї дати прийнято відраховувати  початок існування загальносоюзної  МППО, спадкоємницею якої стала  Цивільна оборона СРСР.

Основними завданнями МППО були: попередження населення про загрозу нападу з повітря й оповіщення про зникнення загрози; здійснення маскування населених пунктів і об'єктів народного господарства від нападу з повітря (особливо світломаскування); ліквідація наслідків нападу з повітря, у тому числі і з застосуванням отруйних речовин; підготовка бомбосховищ і газосховищ для населення; організація першої медичної і лікарської допомоги потерпілим у результаті нападу з повітря; надання ветеринарної допомоги постраждалій тварині; підтримка суспільного порядку і забезпечення дотримання режиму, встановленого органами влади і МППО в загрозливих районах. Виконання всіх цих завдань передбачалося силами й засобами місцевих органів влади й об'єктів народного господарства. Цим визначалася і назва системи протиповітряної оборони.

Штаби, служби і формування МППО створювалися тільки в тих містах і на тих  промислових об'єктах, які могли  опинитися в радіусі дії авіації  супротивника. У таких містах і  на таких об'єктах заходи з протиповітряної  оборони і протихімічного захисту  проводилися в повному обсязі.

Організаційна структура МППО визначалася  її завданнями. Оскільки вона була складовою  частиною всієї системи протиповітряної  оборони країни, загальне керівництво  МППО здійснювалося Наркоматом у  військових, і морських справах (з 1934 р. - Наркомат оборони СРСР), а в  межах військових округів - їхнім  командуванням.