Доведення та спростуваня суджень у суді

План

Вступ

1. Доведення. 
1.1 Поняття доведення.  
1.2 Логічне доведення і судове доведення.   
1.3 Побудова доведення.  
2. Спростування.  
2.1 Спростування тези.  
2.2 Спростування аргументів.  
2.3 Спростування зв'язку тези з аргументом.  
3. Правила доведення і спростування: помилки, які трапляються в доведеннях.  
3.1 Правила й помилки стосовно тези. 
3.2 Правила і помилки стосовно аргументів. 
Висновки. 
Література.

Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому воно може бути взяте  за істину тільки після того, як ми переконаємося  в його істинності. В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього зіставлення їх із дійсністю. Так, щоб установити й перевірити істинність судження: "Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкодження", досить оглянути цей замок. Але переконатися в істинності того чи іншого положення безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують у дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких суджень: "Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К."; "Організатором скоєного злочину був Т." і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і перевіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомогою умовиводів і логічних аргументів.  
           Доведення - це процес думки, що полягає в обґрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше . Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що: "Одержання хабара є дія суспільно небезпечна". Для цього ми наводимо також два судження: 1) "Усякий злочин є діянням суспільно небезпечним". 2) "Одержання хабара є злочин" - і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження.  
Доведення є умовивід. У нашому прикладі воно відбувається у формі одного умовиводу. У більшості випадків доведення є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів.  Логіка вивчає доведення як мислений процес. У юридичній науці і практиці користуються такими термінами, як доведення і судовий доказ. Терміни ці виражають різні поняття.  
           Під "доказом" розуміють доказові факти. Доказами в кримінальній справі у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд, установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, котра скоїла це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання справи. Джерела відомостей про факти (показання свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновок експерта тощо) називаються в карному процесі засобами доказу .  
        Судове доведення - це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судове доведення поняття ширше, ніж поняття логічне доведення. Логічне доведення - це розумова діяльність, це розумовий процес обґрунтування однієї істини іншими істинами. Судове доведення - складна діяльність, яка складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів. Окрім розумової діяльності, судове доведення включає і практичну діяльність. Але судове доведення відрізняється від логічного доведення не тільки цим. Логічне доведення відбувається за законами і правилами однієї лише логіки. Судове доведення підлягає також юридичним законам і має чітко правовий характер. Це означає, наприклад, що суб'єктом судового доведення може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, особа, що проводить дізнання, і суддя; факти дійсності стають доказовими фактами у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права, і т. д.  
        Будь-яке доведення складається з трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (форми доведення). Тезою доведення називається положення, істинність якого треба довести. Аргументом називаються ті судження, які наводяться для доведення тези. Демонстрацією називається спосіб логічного зв'язку тези з основою .  Позначають тезу по-різному, наприклад: "Ось моє положення"; "Ось моя позиція" тощо. Теза висловлюється звичайно у формі категоричного судження, наприклад: "Це не самогубство", "Петренко співучасник підсудних К. і Р." тощо. Але часто його формулюють у вигляді запитання: “Чи є причинний зв’язок між діями обвинувачуного і їхніми наслідками?”;“Чи були в А. мотиви для самогубства?" і т. д.  
        У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доведенні слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези . Основною тезою називається положення, якому підлягає обґрунтування низки інших положень. Часткова теза - це таке положення, яке стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Довести тезу - означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності висунутої тези. Як аргумент для доведення тези може бути наведена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов’язана з тезою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: факти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення .  
        Факт - це явище або подія, що має місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доведенні. Один факт може пояснюватися по-різному. Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого зламано стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіжку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інструмент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть використовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необхідно правильно зрозуміти і пояснити. Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно підходити до них діалектично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв’язку. Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються розглядуваного питання, без будь-якого винятку. Не можна довільно ні вихоплювати лише потрібні факти і забувати про інші факти, ні брати у фактів лише другорядні сторони і не враховувати головних, суттєвих сторін. У судовому пізнанні факти є основним видом аргументів. Розкрити злочин і викрити злочинця - це означає виявити і зібрати факти, котрі з достовірністю відтворюють злочинну подію, особу, що її скоїла, та її винність. Доказом у судовій справі може бути будь-яке явище, подія, предмет чи річ, усе, що оточує людину і складає об'єктивну реальність. Але судовим доказом (аргументом) кожен факт робиться лише тоді, коли він встановлений і закріплений із дотриманням вимог процесуального закону. Факти, здобуті без дотримання належної процесуальної форми, не можуть бути взяті за основу висновків слідства і суду.

        Важливим видом аргументів постають закони науки . Закони науки - це особливого роду істини; вони відрізняються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Вони виражають загальні, необхідні зв'язки, що повторюються між явищами. Закон не знає винятків. Не буває так, щоб закон поширювався на одні предмети або явища певного класу і не поширювався на інші предмети або інші явища. Якщо визначено якийсь закон для деяких явищ, то це означає, що йому неминуче підлягають усі явища певного роду. Закони - основні положення, на яких ґрунтується вся наука. Тому посилання на закон завжди достатнє і переконливе. Якщо встановлюється, що доказуване положення випливає із певного закону, то це означає, що воно є істинним. Але слід мати на увазі, що будь-який закон має межі своєї дії і що закони діють за певних умов, зі зміною котрих може відпасти один закон і з'явиться інший. Тому, обґрунтовуючи якесь положення за допомогою закону, слід знати, чи можна доводжувану тезу обґрунтувати саме цим законом.  
        У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони . Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази у справі. Але в судовому доведенні факти самі по собі, взяті поза правовою нормою, нічого не обґрунтовують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одночасно й на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону.   
        Як основа доведення використовуються також аксіоми . Аксіоми - положення, які приймаються без доведення. У суспільних науках аксіоми як основа доведення майже не застосовуються. Але й тут деякі положення можуть набувати характеру аксіом. Таку роль аксіом у кримінальному процесі відіграють презумпції.  
         Презумпція - положення, котре не потребує доведення. Презумпція - результат повторюваних спостережень, що передаються поколіннями, традиційним досвідом. Презумпція - не очевидна. Ми беремо її за істину не тому, що її правильність є безперечною й випливає з самого положення, що становить зміст презумпції. Презумпція - це положення, котре формулює якесь відношення, що найчастіше трапляється. Презумпція, виражена в юридичному законі, визнається за істину без доведення. Така презумпція стає правовою презумпцією. Прикладом презумпції в кримінальному процесі є презумпція невинності: "Кожен припускається невинним, доки протилежне не буде доведене". Правовою презумпцією є таке завчасно визнане правом положення, яке суди зобов'язані приймати без спеціальних доведень.  
           Доводячи істинність чи хибність якогось положення як аргумент часто наводять визначення понять . Якщо висунуте положення неодмінно випливає з наведеного як аргумент визначеного поняття, то воно визнається доведеним. Визначення є наслідком глибокого пізнання предметів, відображених у даному понятті. Визначення розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Тому посилання на визначення достатнє для визнання істинності положення, що підпадає під певне визначення. Визначення в таких випадках береться за істину, що не потребує доведення. Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане для обґрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, котре не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визначення саме має бути доведене. У судовому пізнанні визначення використовуються як підстави доведення досить широко. Зумовлено це тим, що чимало визначень правових понять подано в юридичному законі (в кодексах, інших нормативних актах) і мають загальнообов'язкову силу. Посилання на визначення тут є посиланням на закон. Такі аргументи визначення є через це достатніми. Визначеннями як аргументами користуються завжди, доводячи правильність юридичної кваліфікації скоєного. Довести положення про те, що дія обвинувачуваного кваліфікована правильно, не можна інакше, як пославшись на статтю закону, що описує ознаки злочину, котрий ставиться обвинувачуваному. Наприклад, доводячи, що дії обвинувачуваного є вимаганням, необхідно навести як підставу доказові факти, зібрані у справі, і статтю кримінального кодексу, котра описує склад вимагання.  
           Теза й аргументи доведень є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприймаються нами безпосередньо. Демонстрація є складнішою складовою частиною доведення. Демонстрація - це спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доведення. Теза й аргументи самі по собі, поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доведення. Аргументи набувають певного значення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів.  
Будь-яке доведення у логічному відношенні є умовиводом і здійснюється у формі умовиводу. Але не будь-який умовивід є доведенням. Умовивід - це логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доведення - це засіб обґрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істини. Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доведення за способом логічного зв'язку тези й аргументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивного умовиводу.  
      Доведення тісно пов'язане зі спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, а одночасно й спростовуємо якесь інше положення. Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому . Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення. Згідно з цим розрізняють такі способи спростування: 1) спростування тези; 2) спростування аргументів; 3) спростування зв'язку тези з аргументами.  
       Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом. Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній . Цей спосіб спростування ґрунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Приклад: треба спростувати тезу: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином". Для цього ми висуваємо нову тезу: "Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином" - і доводимо, що саме ця, нова теза є істинною.

        Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду. Спростування в таких випадках відбувається так: припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези також має бути істинним. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези. Приклад: У справі про крадіжку обвинувачуваний показав, що виявлені в нього речі він "знайшов у тайнику серед колод на березі річки". Щоб спростувати це показання, слідчий прийняв його за істинне і вивів із нього наслідок. Якщо обвинувачуваний знайшов речі в тайнику серед колод, то він мусить показати цей тайник. Перевіркою встановлено, що ніякого тайника у названому місці не існує. На цій підставі (від хибності наслідку) було спростоване показання обвинувачуваного про те, що виявлені в нього речі він знайшов у тайнику серед колод на березі річки. 
         Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами. Шляхом доведення хибності аргументів . Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, є хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обґрунтована. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обґрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів. Приклад: Д. був визнаний винним і притягненим до суду на тій підставі, що коли на місце пригоди прийшов міліціонер, то Д., котрий перебував там, почав утікати. Це доведення було спростовано захисником посиланням на те, що в справі відсутні інші факти, що підтверджували б винність Д., а названа обставина (те, що Д. втікав з місця пригоди) не може бути достатньою підставою для визнання Д. винним.  
        Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними . Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необґрунтованою. У судовій практиці доведення вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі ґрунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена. Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза, є неякісне . У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта.

Доведення відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з  порушенням правил умовиводу, у формі  якого доведення здійснювалося, то таке доведення вважається спростованим. Наприклад, якщо тезу "Заповіт є  договором" доведено таким чином: Будь-який договір є юридичною угодою. Заповіт - це юридична угода. Отже, заповіт є договір. ,то таке доведення буде неспроможним, оскільки в ньому порушено правило другої фігури категоричного силогізму. Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а в нас обидва засновки ствердні, тому істинного висновку із них зробити не можна.  
             Правила доведення і спростування. Помилки, які трапляються в доведеннях.  
У процесі доведення і спростування необхідно дотримуватися правил стосовно тези, правил стосовно аргументів та правил стосовно демонстрації.  
Правила й помилки стосовно тези: 

1. Теза має бути чітко  і ясно сформульована.

2. Теза протягом доведення  (або спростування) має залишатися  однією й тією ж . Порушення  цього правила призводить до  помилки, котра дістала назву  підміна тези (ignoratio elenchi). Наприклад,  підміна тези буде, якщо замість  доведення судження про те, що "Обвинувачуваний на момент  скоєння злочину був на місці  вчиненого злочину”, доводиться, що  “Обвинувачуваний добре знав  місце скоєного злочину".  
                Різновидами помилки підміни тези є такі помилки у доведенні, як доведення до людини та публіки, а також помилка, що дістала назву «хто занадто багато доводить, той нічого не доводить». Логічна помилка доведення до людини буває тоді, коли доведення істинності тези по суті підміняється характеристикою особи людини, котра має якесь відношення до цієї тези. Наприклад, коли замість того, щоб спростувати висунуте положення, ми говоримо не про саме це положення, а про людину, котра його висловила, що вона не спеціаліст з певного питання, що вона неодноразово припускалася помилки у своїх висновках тощо.  
        Логічна помилка доведення до публіки полягає в тім, що замість обґрунтування тези звертаються до почуттів людей.  
        Логічна помилка «хто занадто багато доводить, той нічого не доводить» виникає тоді, коли замість доведення істинності висунутої тези обґрунтовується інше положення настільки широке, що з нього безпосередньо не випливає істинність висунутої тези.  
Правила і помилки стосовно аргументів.  
1. Аргументи мають бути судженням істинним . Це правило саме по собі є вимогою доведення. Не можна обґрунтовувати істинність тези хибними аргументами. Порушення цього правила веде до логічних помилок, що дістали назву: а) хибний аргумент або основна помилка; б) передбачення підстави. 

          Логічна помилка «хибний аргумент або основна помилка» полягає в тім, що для обґрунтування тези беруться хибні аргументи. Так, якщо свідок, обвинувачуваний або потерпілий обґрунтовують якийсь свій висновок видуманими фактами, то буде мати місце логічна помилка - хибний аргумент.  
       Логічна помилка "передбачення підстави" полягає в тім, що як підстава наводиться таке положення, котре, хоч і не є явно хибним, проте саме потребує доведення. У судовій практиці ця помилка частіше за все має місце тоді, коли кінцеві висновки у справі ґрунтуються на здогадах, а не достовірно встановлених фактах. Така помилка була виявлена, наприклад, у справі М., засудженого за те, що він, працюючи завідувачем складу, викрав зі складу 104 м бязі й потім симулював крадіжку. Відміняючи вирок у справі, судова колегія Верховного Суду в своїй ухвалі вказала: "Висновок суду про винність М. у крадіжці бязі ґрунтується не на доказах, а на здогаді про те, що "цю бязь, окрім підсудного М., викрасти ніхто не міг".  
2. Аргументи, повинні бути достатньою основою для тези . Аргументи повинні неодмінно обґрунтувати істинність тієї тези, на підтвердження якої вони висунуті. Це логічне правило знайшло своєрідне вираження в кримінальному процесі, одна з вимог яких твердить: "Один доказ - не доказ". Порушення цього правила викликає такі помилки: а) не випливає і б) від сказаного у відносному, умовному розумінні до сказаного безвідносно, в абсолютному розумінні .  
        Логічна помилка «не випливає» полягає в тім, що доводжувана теза не випливає з аргументів, наведених для її підтвердження. Наприклад, якщо висновок про те, що "Петренко є співучасником злочину" обґрунтовується тим, що Петренка напередодні скоєння злочину бачили разом із злочинцями, то буде допущена помилка, оскільки одного факту, що Петренко був разом із злочинцями напередодні скоєння злочину недостатньо для висновку про його участь у злочині.У судовому доведенні логічна помилка «не випливає» є однією з найпоширеніших. Наявність такої помилки завжди приводить до скасування вироку чи ухвали.  
         Логічна помилка «від сказаного у відносному, умовному розумінні до сказаного безвідносно» полягає в тім, що якесь положення, правильне за певних умов, застосовується як аргумент за будь-яких умов. Різновидом розглядуваної логічної помилки є помилка, що дістала назву: від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку . Ця помилка полягає у тім, що положення, правильне в принципі поширюється на будь-який випадок, на кожен конкретний предмет. Наприклад, якщо хтось почне доводити, що гр-н А. добре знає закони, томущо він юрист, то він припуститься помилки від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Те, що юристи добре знають закони, є істинним, але з цього зовсім не випливає, що будь-який юрист добре знає закони.