Жизнь и творчество В. Винниченка

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР

    Раб краси

    Дядько Софрон  і Василь лежали вже другий  тиждень на сьому невеличкому  подвір'ї за станцією, день і  ніч сплячи під кучерявими  берестками. Іноді тут з'являлись  наймачі, прикажчики з економій  або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів'яла вилежана груша, а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу сходили до своїх клунків і сідали біля їх. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її й, поглядаючи спідлоба на таких, як і сам, говорив:

    - Ага!.. Ну да, ну да... Найнялись... Якраз наймешся  тут. Аякже! Думав, зараз тобі  й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть  у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Хм!

    І дядько  Софрон кивав головою, посміхався  й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що  так воно буде, а життя тільки  підтверджує те, що він взнав.  І в цьому підморгуванні, в  посмішці було навіть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре й рішуче розміркувався собі, раз на все плюнув й одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш, бо нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по багнюці, незграбно й безглуздо стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди, - він неначе аж радів, що таки по-його виходить.

    - Ага! Заробітки... Таврія, - насмішкувато спльовував  він набік. - Ха!.. Знаємо ми їх... Буде нам Таврія! Ось як протавруємо от тут послідні сорочки, так узнаємо. А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю...

    Йому ніхто  не одповідав. Інші робітники  були зайняті своїми думками  й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок, і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними, напруженими, журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катря, не слухав його. Мовчало небо, високе, широке і наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його все дужче та дужче на маленьке подвір'я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидливі горобці затихли й поховались кудись у затінок. І тільки станція свистіла, гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.

    І знов минали  дні, душні і довгі. Знов  блукали всі по подвір'ю та  по станції, і в очах їх  стояли мляві, одноманітні, уперті  думки. І здавалось, сі думки  проймали кожний рух їхній,  густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті, і через те сі постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.

    - Авжеж! - саркастично  дивились вони на їх. - Тут вас  тільки й ждали. Зараз так  і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте,  пожалуста...

    Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом в чорне небо, приходив хтось з міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір'ї з'являлись босяки і п'яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь коло простодушних. З'являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знов затихало на якийсь час.

    З дядька  Софрона й Василя і з їхніх  чумарок та широких штанів  вже не глузували, - одним надокучило, а других не стало. Тільки  іноді Катря, проходячи повз  їх, кидала на Василя хвилюючим  і ваблячим, як гріх, поглядом  і, посміхнувшись з-під білої хустки всім своїм смуглявим, мрійним личком, говорила:

    - А що? Пошив  уже мені спідницю з своїх  штанів?

    Василь і  тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його дивились на  неї ще більш благаюче та  губи блідли й складались криво-болісно.  А Софрон підморгував і з радісною погрозою казав:

    - Нічого! Пошиємо  ще. Ми ще не те пошиємо. Тут  дошиємось і до живого тіла. І не тіло, а й душу зашиємо... Ого! Доля як зашиє, то й  не розгризеш зубами... Вже пришила  сюди... А що ж далі буде... Хм! І з погрозою, злорадно смоктав свою люльку. А Василь в такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з дядьком Софроном сухої, задубілої тарані та напитись коло водокачки води. А вночі, коли на подвір'ї було чути тільки хропіння від темних куп під берестками, він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, підводив голову й, озирнувшись, бурмотів:

    - Ага!.. Ну да, ну да!.. Так, так...

    І лягав  знов, а Василь виходив далеко-далеко  у поле, так далеко, що тільки  ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь на горбику й виймав з-за пазухи якусь паличку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зітхав, і від палички в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки. Про що він грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів? Один з них грав, бо так було потрібно, а другий радісно підхоплював сі згуки, грався ними і котив до сумно схиленого жита... І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м'яко шепотіло з вітром, згуками і Василем.

    Раз на подвір'я  прийшов наймач з батіжком, з  хитрими очима і з цигаркою, приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око, і він жмурив, його, від чого лице йому було ще хитріше. Нарешті, він виплюнув цигарку, одібрав собі гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.

    На подвір'ї  знов стало тихо. Недалеко від  Василя й Софрона, спершись  спиною на дерево, стояла Катря.  Лице її було хмуре й дивилось  кудись не на станцію. Босі, порепані ноги, перекладені одна  на одну, машинально похитувались. Під деревами у затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках насіння, розкиданих по подвір'ю.

    - Ага! - блимнув  на Катрю Софрон. - Осталась дівка? А то вже так... Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого! Розлучать! Не то що з земляками, з душею розлучать.

    Катря зиркнула  на його, потім перевела погляд  на Василя, який дивився на  неї покірними очима, й з  досадою одвернулась.

    - Нас ще  п'ятеро зосталось... земляків, - з  неохотою кинула вона.

    - П'ятеро? - перепитав  Софрон. - Хм! Ну, що ж? Розлучать  і з сими. - Він посміхнувся,  потім, наче про себе, знов почав: - І нехай... Нехай. Що ж?.. То вже  так... Хоч серце зв'яжи з серцем, розірвуть... О! розі-ір-вуть... Їй-богу, розірвуть. П'ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш. Тепер он ноги порепались, а там і душа репне... Ого! Репне, то вже так...

    - Чого ви  крячете, дядьку? - з досадою глянула  на його Катря і знов зиркнула на Василя.

    - Еге! - радісно  засміявся дядько. - "Крячете". Хіба це крякання? Це не крякання. Підожди ще.

    - А ви вже  діждались? - кинула Катря.

    - Я? - охоче  підхопив він. - Ого! Діждався, серденько,  діждався! Мені вже крякнула. Я вже маю своє.

    - Так крякайте  он йому... - хитнула вона головою  на Василя. - Він ближче... Ач, як  витріщився... Чого б, спитатись?  Лупає тими очима... Комусь він  потрібний!

    І Катря  з досадою й нудьгою одірвала  свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока і ніяково-болісно скривились губи, й одвернувся.

    - Хм! - посміхнувся  він. Потім задумливо посидів,  знов глянув на мов замерлого  Василя, зітхнув і став набивати люльку.

    - Чого вона  розсердилась? - нарешті тихо промовив  Василь.

    - А! - з досадою  хитнув головою Софрон. - "Чого  розсердилась?" Баба! Бабу блоха  вкусить, а вона твоє серце  гризне. Е, хлопче! Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде... Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю патоку, то от тоді взнаєш. Спробуй витягнуть його... Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш... Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами... То вже так...

    Василь одвернувся  і ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопів носом, він підвівся і сів. Вгорі крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди. Він вийняв сопілку, нерішуче приставив до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали. Один з їх гикав і, видно, кудись поривався, бо другі спиняли його й говорили:

    - Ваня!.. Будь челаєком... Ваня... Остав... Зачєм?

    - Н-нік-када! - рявкав той.

    - Ванюша!.. Я  тібе друг? Ну, скажи мінє: друг?

    Василь тихо  одійшов на другий бік дороги  і, постоявши, сів під деревами, спустивши ноги у рівчак. Люди  сховались за станційним амбаром, і на дорозі стало тихо. Проти Василя чорніли дерева подвір'я, праворуч блищала світлом станція, а ліворуч таємниче темніло мовчазне, глибоке поле. Він вийняв сопілку й заграв. Спершу згуки вилітали з неї нерішуче, несміло і наче ховалися зараз же в тьмі, боячись плавати тут, недалеко від цих чужих, ворожих їм кам'яних будинків. Але будинки тихо собі стояли, і згуки насмілювались, росли і тонкими низками розбігались на всі боки. Хутко вони заповнили собою все повітря над дорогою й подвір'ям. І, здавалось, то були вже не згуки дерев'яної засмальцьованої палички, а гострі, колючі думи, які на чорних, незримих крилах летіли від рівчака і билися в душі. І, вриваючись туди, вони з болем впивалися в серце, дряпали мозок, і серце нило, а в голові здіймались картини, рідні, далекі, пекучі. Ось сопілка захурчала, дві ноти, змінюючи одна одну, затріпались в повітрі, - і в очах стоїть картина. Поле. На горі буйно хитається під холодним вітром ранку сиве жито; хитається і слухає веселих, балакучих жайворонків. Вони наче поспішають сказати йому, що вже далеко-далеко за селом сонце віялом розставило в небо свої золоті пальці і зараз буде тепло-тепло. Внизу, за гаєм, клепає хтось косу; скрипить десь віз за могилою, а попід гаєм на толоці пасеться череда, і звідти, переганяючи одна одну, біжать з хурчанням дві ноти.

    - Який то  чортяка свистить там? - зачулось  раптом басом із подвір'я.

    Ніхто нічого  не одповів, тільки із сопілки  побігли за двома нотками ще  другі, то зникаючи, то бігаючи  наввипередки, носились у тьмі.

    Бас помовчав і трохи згодом промурмотів:

    - А гарно  гра, собача шкура!

    - То мій  Василь... - озвавсь тоді Софрон  з-під дерева. - Сумує парняга... Сумний  він у мене...

    Згуки вже  й голосів не лякались. Вони  несли з собою шматки страждання, шматки невиплаканої журби й були сміливі і горді через те. Вони пробирались через тин, ставали над подвір'ям і шпурляли тим стражданням в вимучені душі лежачих людей. І люди ці зітхали, неспокійно вертілися з боку на бік і починали стиха балакати про те, що ворушилось і вставало в серці і в мозку.

    Серед одної  купи лежачих людей підвелась  якась постать і сіла. Сопілка  плакала й жалілась знайомим  співом на долю, яка блукає  десь, покинувши сиротою в наймах  єдину доню. Тужливо ллється мова  доні, благаючи ворона однести вісточку неньці. І кряче ворон в темнім гаї, неньку сповіщаючи.

    Постать встала, переступила через клунок і,  нечутно ступаючи босими ногами, пішла на дорогу. Тут згуки  були дужчі, виразніші. Наче  вхопившись за них, як за  шворку, постать помалу посунула за ними і, дійшовши до рівчака, раптом обірвала їх.

    - Хто тут? - з тихим ляком скрикнув Василь.

    - А це хто  грає? - замість одповіді прошепотіла  постать, нахиляючись над Василем.  І перед ним забіліла хустка, з-під якої трохи темніше дивилось йому в очі лице Катрі. - Так це ти граєш? - м'яко промовила вона й, одхилившись, мовчки стала дивитись на його нахилену голову. - А я не знала досі, що ти так гарно граєш. Де ти вивчився?

    - Коло череди... - тихо сказав Василь.

    - Он як...- протягнула Катря й помалу сіла поруч його, пустивши також ноги в рівчак.- Служив у якономії?

    - Атож...

    - Ти перший  раз на заробітках?

    - Перший.

    Вони замовкли. Василь, схиливши голову, вертів  в руках сопілку, а вона задумливо  дивилась йому на руки й слухала, як в грудях їй ворушилось щось тепле, ніжне, рідне; слухала, як воно розливалось в руки, ноги, в голову, і хотілось від того говорити, сміятись, плакати.

    - Чого ти  несміливий та смутний такий?  В тебе батьки є?

    - Нема... Давно  померли... Один дядько Софрон...

    - Того ти  й смутний такий раз у раз?

    - Ні... Я так... Мені просто сумно. Од всього  сумно.