Жарові особливості оповідань ю.федьковича

Драматичний конфлікт у творі розгортається на широкому фоні етнографічно-побутових картин: описів відзначення різних свят, весільного обряду, гулянок та розваг молоді. Федькович використовує народні пісні, різні перекази і легенди.

Тему для твору письменникові  підказало саме життя. Два брати, Ілаш та Василь, палко покохали красуню  Калину. Дівчина надала перевагу Ілашеві. Василь дуже страждав і, неспроможний дати ради серцю, вбив на весіллі брата  і себе. З туги за Василем вмирає дівчина Марія. Така сюжетна канва твору.

Як стверджує М. Бондар: «На оповіданні позначився глибокий вплив повісті Г. Квітки-Основяненка «Маруся». Школа Квітки помітна у фразеологічно-повчальному зачині оповідання, в способі творення портретів, у нахилі письменника до етнографізму, сентиментальності. Все ж герої у Феьковича активніші, вольовіші, запальніші, а від того динамічніший сюжет».¹⁶

Розповідаючи трагічну історію кохання, за словами Л. Ковалець:  «Ю.Федькович не обмежується тільки любовною проблематикою, він одночасно спрямував полемічне вістря свого твору проти тих, хто принижував простих людей, позбавляв їх здатності на глибокі душевні переживання: «Не смійтеся, пани мої,  наші прості груди жаль дужче дотинає, як ваші - панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і говоримо»¹⁷.

Перше, що впадає у вічі при  читанні твору, -  це наявність оповідача. Про оповідача Ю. Федьковича Є. Нахлік пише: «Сам оповідач більш чи менш інтенсивно переживає події, однак загалом не бере в них активної участі. Якщо б усунути його споглядальну «посаду», розвиток дії не змінився б»¹⁸.

 Але я не погоджуємось із таким твердженням, адже, по-перше, оповідач Ю. Федьковича завжди схвильований, він переймається долею своїх героїв, по-друге,  у повісті  оповідач картає себе за те, що не зміг змінити розвитку подій, бо був неуважним до свого друга, не зміг зрозуміти його горя. Тобто однією з важливих проблем, яка порушується цьому творі є проблема непорозуміння між людьми, проблема людської черствості, неспроможності зрозуміти навіть дуже близьких людей.

Ю. Федькович показав, що зосереджена на собі особистість  часто поверхово сприймає оточуючих і лише трагічні події змушують її зрозуміти іншу людину. Між оповідачем і героєм є діалог, але оповідач не зрозумів і не намагався зрозуміти товариша. Василь - замкнена особистість, він не говорить про свої почуття, про те, що його турбує. Про свій намір каже ненароком, слова самі прориваються: «Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть -стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!»

 До речі, таким чином авторові вдалося показати формування думки про самогубство. У нервових і різких репліках Василя відчувається внутрішній драматизм, який має прихований сенс. Оповідач не зміг відчути цього драматизму, розгадати дивні розмови друга. Розповідаючи про таку ситуацію, оповідач сповідує, визнає свою провину. Тільки після смерті Василя він зрозумів усю гіркоту і біль слів, які тоді вважав дивними і яким не наддав значення. Цим твором Ю. Федькович стверджує, що людина не в змозі зрозуміти іншу, вона не може перейнятися її проблемами і відчути її біль.

Важливою особливістю  Ю. Федьковича можна  вважати діючий характер. За словами М. Шалати, «до Федьковича в українській прозі не було таких рішучих, вольових натур. Вони виявляються по-різному, але найбільше в любові».¹⁹

 Саме кохання найчастіше стає рушієм твору і саме в коханні проявляється характер героя. На думку Г. Гуця «Кохання Ю. Федькович розуміє як згубу, інтерпретує любовне почуття як поетичне й руйнівне водночас».²⁰

Кохання виступає рушійною силою всіх подій у оповіданні Юрія Федьковича, почуття героїв замальовуються піднесено та поетично: «Було зійде місяць з зіронькам, Калина викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічого не говорять, лиш цілуються та обнімаються»; «Ілаш топиться-таки, дивлячись на свою Калину, а вона знов гине дивлячись на його».

На думку Є. Нахліка, «у «Любі-згубі» любовна пристрасть виступає не просто як «згубна», а навіть як фатальна. Людський розум, воля, можливість для індивіда альтернативного рішення виявляються обмеженими не лише свавільною пристрастю, а й фатумом».²¹

 Звичайно, для романтиків  характерна увага до фатуму, проте, Ю. Федькович більше закцентував на психології особистості. Розвиток подій саме такий, бо він зумовлений вразливим характером особистості. Невимовний душевний біль не дає Василеві тверезо оцінити ситуацію, він цілком зосереджується на своєму горі і йде на вбивство та самогубство, бо тільки таким чином може вгамувати душевний біль.

Смерть, що настигає героя повісті, все ж постає не фатумом, а тим, що є Божою волею і власним вибором людини водночас. У творі подаються такі міркування: «Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело! Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті: все то Бог дав людям, не хто. - Правда, панотче, що Бог, - утяв Василь, а сам так і повеселів. - Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати» .

 Часто використовується  мотив «смерть є сон», наприклад: «Лиш братік мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки, причому такий образ смерті використано до праведника, що спокійно помирає.

Ю. Федькович зазвичай не дає глибокого зображення процессу внутрішнього життя героя, психологічного мотивування тих чи інших його вчинків. Проте поведінку героїв і їхній внутрішній стан пояснюють іноді окремі деталі і факти, які, на перший погляд, не мають прямого відношення до зображуваних подій.

Письменник нічого не розповідає про наміри Василя із твору вбити себе і брата, але його розмова про смерть, підкреслена зацікавленість пістолетами: «Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут Василь такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що він зроду за зброєю таки аж гине», сумний настрій: «Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?» частково підводять до несподіваної трагічної розв’язки. Психологічне мотивування вчинків Василя подано скупо, але виразно, в основному за допомогою жестів, обмовок.. Тут письменник вперше зробив спробу перейти від засобів зовнішньої характеристики образу до характеристики внутрішньої, психологічної.

Кодекс честі гуцула-легіня — найвища моральна норма в оповіданні. Сила любовного почуття героя здатна призвести до конфлікту між братами, проте моральний імператив лицарства залишається в засаді непохитним.

Герой Ю. Федьковича йде на самогубство і вбивство, бо не має надії, він не може уявити собі інший стан, від безкінечного страждання Василь звільняється шляхом вбивства брата і накладання на себе рук. З одного боку, самогубство є втечею від дійсності, з іншого - ствердженням свободи особистості, свободи вибору, свободи закінчити життя, коли вважаєш за потрібне.

                               Розділ ІІ

Жанрово – стильові особливості  повісті «Серце не навчити».

 Друга Федьковичева повістка - «Серце не навчити», яку треба зачислити також до військового періоду творчості поета. За словами самого Ю. Федьковича: «Се не гуцульське життя, тільки стара казка про велику любов, таку саму, як і в «Любі - згубі», про поєдинок закоханих, правдивих лицарів».²²

 За жанровими і художньо-стильовими особливостями це оповідання, і взагалі всі оповідання Ю. Федьковича належать до “старої літературної школи”, засновниками якої були Г. Квітка-Основ’яненко та Марко Вовчок.

Юрій Федькович перейняв багато ідей філософії німецьких  романтиків. Стосовно впливів німецького романтизму на український, М. Паласюк зауважував: «Характерною рисою українського романтизму можна вважати сентименталізм та індивідуалізм як одну з підвалин німецького романтизму. Увага до внутрішнього життя героя в українському романтизмі вилилася в оспівування сільського побуту, образів селян, картин рідної природи, патетичну любов до своєї землі, виділення високих моральних рис українського народу, підкреслення його богообраності - місіанства, виняткової душевності. Переосмислення сентименталізму проявилось в утвердженні переваги вільного життя, поетизації почуттів, переживань особистості, посиленому інтересі до всього національного».²³

Романтики поетизували кохання  та боготворили його настільки, що не раз ставили на місце релігії - у зітханнях коханої герой чув голос Бога. Кохання відривало людину від землі та вело її вгору, тому що у очах коханої можна побачити небо, віднайти Бога, пізнати світ.

Так і в цій повісточці Юрія Федьковича кохання-пристрасть призводить до того, що герої здійснюють незвичайні вчинки - вбивство й самогубство.

Головними героями оповідання є  Іван, Василь та Олена. Основа оповідання - нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних: «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш хфоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван: «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала».

Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна: «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!». Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана, поцілила в Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. А сам знайшов смерть у Черемоші: «Аж тут пістоля. - грим! Кров бризнула у три косиці, Василь повалився до землі; третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюлева з Черемошу».

Романтичні герої оповідання Юрія Федьковича зустрічають свою смерть на лоні прекрасної буковинської природи. Описуючи смерть героїв в оповіданні «Серце не навчити», автор показує це на фоні романтичного пейзажу: «Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Іван копав у чагорі гріб, стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив: «Маєш, - каже, - братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!» Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов».

Герой Ю. Федьковича - максималіст, для нього не існує золотої середини, йому потрібне все або ніщо. У такому контексті зрозумілою є увага письменника до самогубства як варіанту вирішення проблеми.

Конфлікт цього оповідання полягає відповідно не так у зіткненні індивідуальних любовних домагань, яку протистоянні бажання вільного любовного вибору, з одного боку, й кодексу лицарської честі — з іншого, в ситуації, коли рішення, зумовлені ними, не збігаються.

 Романтичного героя час не лікує, він не може подивитись на свою проблему відстороненим поглядом, не здатен об’єктивно оцінити ситуацію. Він не може чекати, вихід із ситуації потрібно шукати зараз, у даний момент, а у стані афекту єдиним виходом бачиться самогубство, адже у такий спосіб знімаються будь-які проблеми.

Герой Ю. Федьковича зосереджений тільки на собі, для нього не існує нічого, окрім власного внутрішнього світу, власного горя. Можна стверджувати, що герой Ю. Федьковича - егоїст, бо, по-перше, йдучи на акт суїциду, він ніколи не думає про рідних і близьких людей, не задумується наскільки болючою буде для них його смерть, а, по-друге, його зовсім не цікавлять почуття коханої Олени.

Як стверджує І. Денисюк: «Іван - самогубець, егоцентрик, адже для нього більше не існує Бог, світ, інші люди, а лише він сам».²⁴

Закономірно, що у винятковій ситуації герой не здатен тверезо подумати, оцінити ситуацію. Рішення приймається серцем, не йде мова про те, чи буде воно правильним, бо рішення, прийняте серцем, не може бути неправильним, навіть якщо воно суперечить моралі, релігійним уявленням, про них у відчаї герой забуває, внутрішніх вагань нема.

Часом Ю. Федькович у оповідання вмонтовує пісню або уривок з  неї. Місце включення пісенного  тексту зумовлене розвитком подій, виконанням обряду, душевним станом героя: «Сховалося у серці лихо, як звір у темному гаю…». Ці слова, за висловом Л. Ковалець: «Передають душевний стан Івана, якого мучила байдужість дружини, що не любила його. Слова пісні допомагають тут глибше розкрити серце людини, проникнути у її характер».²⁵ Тексти пісень використано для глибшого проникнення у психічний стан літературного персонажа, розкриття його думок і настроїв.

Пісня «Ой засвіти, місяченьку…» належить до народної лірики про безталання дівчини, яку віддали за нелюба і яка внаслідок цього кінчає самогубством. В оповіданні згадану пісню співає Олена, силоміць віддана матір’ю за Івана. Хоч і в цій частині пісні останні слова «Та заб’ю нелюба, да як того голуба» – насторожують читача, віщуючи трагічну розв’язку твору (Іван убиває Василя і Олену), все ж таки жевріє якась надія Олени на зустріч з коханим Василем.

Закохані герої тяжко  переживають розлуку із коханою  людиною, страждають від нерозділеного  кохання: «От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серця».