Жарові особливості оповідань ю.федьковича

 

                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Зміст                        

Вступ ……………………………………………………………………...……………………………………...3

Розділ  І. Ідейний зміст і художня своєрідність оповідання «Люба-згуба». …………………………………………………………………………………………………………………….....9

 Розділ  ІІ. Жанрово-стильові особливості  повісті «Серце не навчити»………..14

 Висновки…………………………………………………………..…………………………………………..

 Список використаної літератури………………………………………..…………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                          

                               Вступ

Юрій Федькович зробив значний внесок у скарбницю культурних надбань України. Його сповнені демократичного пафосу твори, визначальними рисами яких є народність, становлять помітну сторінку в історії української літератури.

Ю. Федькович народився в 1834 році в селі Сторонець - Путилові, між гуцулами, де його родичі займалися сільським господарством.

Творчість Ю. Федьковича припадає на другу половину ХІХ століття. В економічному, політичному і  культурному відношенні Буковина була тоді найбільш відсталою частиною Австрійської імперії. Соціальна та національна політика австрійського уряду гальмувала розвиток української літератури і мови на Буковині.

Початок вивчення літературної спадщини митця заклали М.Драгоманов, Р. Заклинський, О. Колесса, О. Маковей, Леся Українка, І. Франко та продовжили Микола Євшан, С. Єфремов, Д. Лукіянович. Дослідженням письменницьких здобутків українського художника слова в літературознавстві займалися Г. Гуць, А. Коржупова, В. Лесин, О. Лисенко, Р. Міщук, М. Нечиталюк, М. Пазяк, І. Пільгук, М. Пивоваров, М. Шалата, М. Юрійчук. На сьогодні художні надбання відомого літератора є об’єктом наукового дослідження М. Бондара, Л. Ковалець, В. Погребенника, М. Ткачука, М. Юрійчука.

Іван Франко так відгукувався про «соловія Буковини»: «Один-однісінький чоловік, що не знати відки приблукався в той душний світ, Федькович, показав на собі найцікавіший примір того, що таке галицька інтелігенція. У нього було все те, чого не мали галицькі «орли та соколи»: був талант, свіжий та саморідний, була спосібність зазирати безпосередньо в самі глибокі тайники життя народного і людської душі, було знання народних звичаїв і народних типів, було знання бесіди людової і той чаруючий дар приймання людських душ, котрого не дасть ніяка наука і ніяка рутина»¹.

 Творчість Федьковича сприяла пожвавленню літературного життя на Буковині і в Галичині. Це був великий талант, який, можна сказати, своєю силою найбільше спричинився до пробудження народного життя на Буковині. В особі Федьковича європейська література втратила одного з великих майстрів пера.

Прозову спадщину Ю. Федьковича складають оповідання з народного  життя, казки, байки. Основним жанром прози письменника було оповідання, яке в його творчій спадщині має кілька різновидів: етнографічно-побутове, казково-легендарне.

Безперечно те, що за мистецьким обдаруванням Ю. Федькович був ліриком. Проте це не завадило буковинському кобзарю створити досконалі зразки прозових творів. Саме поетичним обдаруванням Ю. Федьковича зумовлено те, що у його прозі відчутний потужний ліричний струмінь, він про все писав схвильовано, з глибоким почуттям, виступаючи таким же суб’єктивним, таким же ліриком у прозі, як і в поезії.

Проблематика, жанрові та стильові особливості прози значною  мірою обумовлюються тими виховними  й суто художніми завданнями, які  ставив перед собою письменник. Він  вважав, що прозаїки перш за все мають  пропагувати високі моральні ідеї, сприяти етичному вдосконаленню  людини, розкривати її красу і поезію життя.

 Як прозаїк Федькович  дебютував 1859 р. німецьким оповіданням  «Der Renegat» («Ренегат»). Більшість прозових творів Ю. Федьковича написана у 60-х роках - найпліднішому періоді його літературної діяльності.

 Високу оцінку кращим  оповіданням Ю. Федьковича дала  Леся Українка, тонко схарактеризувавши  визначальні прикмети стилю автора: «Федькович воспроизводит в художественной форме воспоминания юности, впечатления походов, разные поразившие его воображение события; все это проникнуто теплым, глубоким чувством, любовью к изображаемым людям и природе буковинской. Эти повести своим красивым, чисто народным стилем и трогательной манерой напоминают малорусские повести Марка Вовчка».²    У малі прозові форми обидва письменники прагнули вкласти глибокий зміст, утвердити моральну й духовну красу людини з народу. Вони близькі між собою народнопоетичною манерою оповіді, активною роллю оповідача, від якого ведеться розповідь.

Сам Федькович  у 1863 році висловив розуміння цінності художньої  прози: «У виховному оповіданні чи оповіданні взагалі, якщо хочемо, щоб воно мало поетичну вартість, повинен відбиватися  вічно моральний закон,- що добро  перемагає, а все погане і зле  гине. Коли ж добро зазнає поразки, то принаймні мусить перемагати ідея вищого світового порядку, морального порядку».³

Про деякі особливості  прозових творів Федьковича М. Пивоваров писав: «Федькович - це безперечно одна з найоригінальніших літературних фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської природи зложила в ньому, що мала найніжнішого і найсердечнішого: чаруючу простоту і мелодійність слова, теплоту чуття…».⁴

Проза Ю. Федьковича свідчить про тяжіння письменника, з одного боку, до народнопоетичної стихії, етнографічно-побутового опису, а з другого - до літературних традицій - як романтичних, так і реалістичних. На цьому грунті письменник виробляв свій стиль, поетичну мову.

Творчі шукання Ю. Федьковича йшли в напрямі наближення літератури до життя народу, поглиблення психологізму у змалюванні образів з народного середовища, розкриття духовної краси. Порівняно із своїми попередниками й сучасниками письменник дав художньо яскравіші соціально-побутові картини з життя буковинців.

Змальовуючи картини з  народного життя романтично-поетичними барвами, Ю. Федькович підкреслював контраст між поезією і прозою реального життя. В побуті гуцулів було чимало поетичного, зокрема в обрядовості, що й наклало свій відбиток на прозу Ю. Федьковича.

На думку Ф. Погребенника, «оповідання і повістки Ю. Федьковича відіграли важливу роль в історії української літератури другої половини ХІХ століття. Між «Народними оповіданнями» Марка Вовчка і «Бориславськими оповіданнями» Івана Франка в історико-літературному процесі 60 - 80-х років вагоме місце посідає проза Ю. Федьковича, яка стала одним із творчих стимулів дальшого розвитку українського письменства по шляху народності й реалізму».⁵

Хоча творчість Федьковича має системні наукові інтерпретації, вона потребує глибшого дослідження. Як зауважує дослідниця А. Коржупова: «Небагато хто з письменників міг би похвалитися такою увагою критиків, яка випала на долю Федьковича. За кількістю критичних праць та рецензій на його твори Федькович може поступитися хіба що перед Шевченка та Марком Вовчком».⁶

 Стаття Р. Заклинського «Поезія Юрія Федьковича дає загальне уявлення про творчість українського письменника-буковинця. На думку вченого, «своє перо Ю. автор присвячує поезії, проповіді добра і любові між людьми у ній…».⁷

 Серед оцінок, що їх давали критики Федьковичу, можна зустріти різні. Деякі з критиків надмірно ним захоплювались, ставлячи його на рівні з Шевченком, інші давали стримані оцінки, дехто відверто висловлював негативне ставлення до письменника, зовсім знецінюючи його творчість і заперечуючи її значення. Були й такі, що приглядалися до дрібних деталей особистого життя поета.

І. Франко в статті «Перше повне видання творів Федьковича»  писав, що не один, «узявши в руки першу книжечку і перечитавши  в ній перші два рядки:

                                     Кохайтеся, чорноброві,

                                     Та не з умерлими - 

з несмаком відкинув книжечку, жалкуючи на упадок такого свіжого таланту».⁸

Ю. Федьковичу хотілося почути голос справедливої критики. Письменникові в цей час як ніколи була потрібна підтримка, дружня допомога, відверта критика. Однак тогочасні критичні відгуки, що зявлялися в пресі, не тільки не допомагали молодому поетові, а, навпаки, шкодили йому, то надмірно звеличуючи його, то принижуючи.

Позитивну оцінку прозовим творам дав М. Драгоманов, опублікованих ним в 1876 році в Києві збірку «Повісті Осипа Федьковича», куди ввійшло 11 творів. Він підкреслював народність і реалізм творів. Закликав громадськість того часу звернути на його творчість увагу. «Напротилежність іншим галицьким письменникам того часу, - Федькович обрав вірний шлях, по якому йшли російські письменники Тургенєв, Некрасов, Решетников».⁹

 Як зазначає І. Франко: «Основною рисою Федьковичевих поезій я вважаю щирість: та усе таки видко, що те, про що писав Федькович, він не насильно видавлював з себе, аби написати вірш, а передумав і переболів усім серцем своїм за себе і за близьких йому людей»¹⁰

Великий вклад у справу дослідження життя та творчості  Юрія Федьковича зробив Денис Лукіянович. Йому належать ряд наукових праць  та розвідок про письменника: «Причинки  до біографії Ю. Федьковича», вступна  стаття до «Поезій Юрія Федьковича», «Як Федькович сповнив свою задачу»  та ряд інших. В них дослідник  спростовує всілякі наклепи на адресу Федьковича, переконливо доводячи безпідставність  вигадок про нібито зраду поетом інтересів народу.

Також багато дають для  вивчення життєвого і творчого шляху  Федьковича праці Осипа Маковея: «Причинки до життєписі», монографія «Життєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича», яка є підсумком багаторічної  дослідницької роботи О. Маковея щодо творчості письменника.

Як стверджує Осип Маковей  «Після виходу «Матеріалів до життєписи Юрія Федьковича» Микола Євшан на їх основі написав розгорнуту статтю «Юрій Федькович в світлі нових матеріалів». У ній він зазначив: «Чим був Федькович - аж занадто добре видно тому, хто уміє читати його твори; які були услівя його розовою та вся життєва атмосфера - також добре видно з тих матеріалів, які збереглися по його смерти, а які зібрані разом стоять перед нами»¹¹

За словами Л. Ковалець «Федьковичеві оповідання або ж інші твори є емоційними, у них більше блиску, розкутості, акцентування на поведінці, характері, соціальному статусі та матеріальних можливостях героя твору».¹²

Як підкреслив словацький учений Ю. Бача, «Характерною рисою індивідуального стилю буковинського митця стало те, що простота зображувальних засобів поєднувалася з проникливістю й ліричністю; можна стверджувати, що кожен окремий твір розкриває цілісний етап “душевної” біографії героя, в якій проступають факти біографії і світовідчуття письменника. Важливу роль у творчості Ю. Федьковича відігравала почуттєва сфера. У своєму творчому доробку він звертається перш за все до почуттів, а не розуму читача».¹³

Актуальність  курсової роботи пов’язана із необхідністю глибшого вивчення оповідань Ю. Федьковича на тему любові.

Мета курсової роботи - визначити проблематику та поетику оповідань Ю. Федьковича «Серце не навчити», «Люба - згуба».

Завданням курсової роботи - з´ясувати ідейний зміст і художню своєрідність оповідання «Люба - згуба» та визначити жанрово-стильові особливості повісті «Серце не навчити».

Методи дослідження - естетичний, типологічний, біографічний, культурно-історичний.

 

 

                    

 

 

 

 

 

 

 

 

                 

                        Розділ І.

Ідейний зміст і художня своєрідність оповідання «Люба – згуба».

Першим українським  і  взагалі першим порівняно великим прозовим твором Ю. Федьковича була  повість «Люба - згуба». Ю. Федькович написав її ще на військовій службі, в Угорщині, у 1862 році. Наступного року оповідання з´явилося  у тижневику «Вечорниці». Оповідання «Люба –-згуба» зразу ж після опублікування набула популярності на Буковині.

Цей твір, як каже письменник «не є небилиці, але кавалок мого життя»¹⁴. У ньому у романтичному стилі показано життя гуцульської молоді : «Одна музика грає по однім кінці, а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з повними терхами та з усіляким судником; дівки поставали громадками та свої речі правлять, хто їх там зна що; - от звичайно дівки, а парубки поставали та лагодяться на танець», змальовано гірську природу Карпат: «Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори», подано сильні вольові характери, відтворено глибокі людські почуття.

  За словами Р. Міщука «Оповідання було народжене тугою письменника за рідним краєм, з одухотвореними, щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться»¹⁵.