Історичний розвиток паремій, їх зв´язок з писемною літературою та дослідження

§51. Історичний розвиток паремій, їх зв´язок з писемною літературою та дослідження 
 

Прислів´я і  приказки — жанр, який пройшов довгий шлях розвитку. Про давність його походження говорять елементи міфології та магії, що дійшли до нас у текстах паремій. Як невеликий за обсягом жанр, він дуже швидко реагував на історичні події, зміни в суспільному житті, явища дійсності, і фіксував це у коротких стійких влучних висловах. 

На відміну  від інших фольклорних жанрів, які виникали у певний історичний період, досягали вершини свого розвитку і за деякий час занепадали, втрачаючи своє первісне значення, — приказки, з´явившись на основі елементів інших жанрів, виокремились в самостійний жанр і постійно розвиваються, поповнюючись новими формами, текстами. З´являються нові варіанти уже відомих паремій, розгалужуються понятійні гнізда, старі формулювання змінюються новими, набувають свіжого значення, постійно шліфуються, доповнюються. 

Нема жодного  історичного періоду, де б спостерігався  занепад жанру. Прислів´я завжди побутували, не втрачаючи своєї актуальності, їх активне побутування і розвиток тісно пов´язані з писемною літературою. Перший пласт прислів´їв утворився на основі уже існуючих жанрів, а далі почали виникати нові судження, твердження, афористичні вислови, побудовані на зразок уже існуючих. Кожна історична епоха залишила свій пласт паремій. Одним із найвизначальніших факторів був розвиток писемності. Уже в найдавніших пам´ятках літератури зустрічаються прислів´я і приказки. Зразки цього жанру є вже в Руському Літописі та інших рукописах. 

Особливо інтенсивно почали розвиватись малі жанри філософського  змісту із приходом християнства. Незаперечне  значення для розвитку народних приказок мало поширення Святого Письма, де афористичні висловлювання мудрості не тільки вплітаються в канву текстів, а й творять цілі окремі книги, як «Книга приповістей Соломонових», «Книга Екклезіаста», деякі розділи «Книги Йова», частково «Книга Псалмів». Велика кількість приказок зустрічається і в Новому Заповіті, особливо в Євангеліях. Отже, Біблія стала першим найбільшим джерелом запозичення прислів´їв і приказок в усну народну словесність. Звідси походить ряд усталених у народі висловлювань: «На все свій час і година своя кожній справі під небом», «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих», «Око — світильник для тіла», «Не сипте перли перед свинями», «Чим наповнене серце, те говорять уста», «Життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його», «Не журися про завтрашній день, кожий день має досить своєї турботи», «Не судіть, щоб і вас не судили», «Якою міркою ви міряєте, такою відміряють і вам», «Нема нічого захованого, щоб не стало явним», «Усяке дерево пізнається з плоду», «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй», «Що посієш, те пожнеш», «Хто візьме меча, від меча і загине» та ін. З Біблії походять образні вислови: «сіль землі», «глас вопіющого в пустелі», «блудний син», «заблудла вівця», «вовки в овечих шкурах», «сліпі поводирі сліпих», «нести свій хрест», «мир вашому дому», «альфа й омега»; символічного значення набули фрази «тридцять срібняків», «поцілунок Юди», «терновий вінок», «вмити руки», «треті півні» та ін. 

Ці та інші вислови  використовувались духовними служителями  у проповідях, апокрифічній літературі, хроніках. Вони поширювались серед народу і входили в усне побутування особливо з поширенням письма і книжної традиції, коли в Київській Русі набули поширення «Пчели» та «Ізмарагди» — збірники мудрості, що містили здебільшого перекладні тексти з Візантійських джерел чи з інших країн Європи, але сюди потрапляли і народні вислови. Шляхом перекладної літератури в Україні поширились відомі грецькі та латинські афоризми: «Або зі щитом, або на щиті», «Добрий початок — половина діла», «Про смаки не сперечаються», «Сказано — зроблено», «Поділяй і владарюй», «Дарованому коневі в зуби не дивляться», «Вогнем і мечем», «В здоровому тілі здоровий дух», «Через терни до зірок», «Краще пізно, ніж ніколи», «Час лікує рани», «Третього не дано», «Один за всіх і всі за одного», «Прийшов, побачив, переміг» та ін. 

З розвитком  світської професійної літератури її зв´язок з усною творчістю  став ще міцніший. Письменники черпали  думки та образи зі скарбниці народної мудрості, в свою чергу авторські  вдалі афористичні вислови ставали  народними. Народні прислів´я і приказки часто зустрічаємо у філософських і поетичних творах Г. Сковороди, а деякі його сентенції стали народними, як наприклад «Ой ти птичко жовтобока, не клади гнізда високо», «Всякому городу нрав і права». 

Прислів´я та приказки пронизують всю українську літературу, починаючи від найдавніших її пам´яток, як «Повість временних літ», «Поученіє Володимира Мономаха», «Ізборники Святослава», «Руська правда», «Слово о полку Ігоревім», літописи Величка та Грабянки, «Історія Русів» та ін. У новій літературі нема жодного письменника, хто б не використовував приказок у своїй творчості. Від «Енеїди» І. Котляревського до найсучасніших творів вони слугують засобом характеристики персонажів, авторської оцінки зображуваних подій, відтворення народної мови, національного колориту, підкреслення народної мудрості. Так, поети-байкарі часто використовували народні афористичні вислови як силу (мораль) байок; Л. Боровиковський навіть створив жанрові різновиди міні-байки — байка-приказка та байка-прибаютка. 

Художньо ефективним є використання паремій для назв художніх творів. Наприклад, А. Свидницький виносить прислів´я у заголовки оповідань «Хоч з моста та в воду», «Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш»; П. Мирний — оповідання «Лихий попутав», роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», О. Кониський — у заголовок роману «Не даруй золотом, та не бий молотом». Народні паремії стали назвами великої кількості п´єс: М. Кропивницького «Пошився в дурні», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю»; М. Старицького «За двома зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»; І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» та ін. 

Літературне опрацювання  приказок здійснили Г. Квітка-Основ´яненко в оповіданнях «Пархімове снідання», «Добре роби, добре буде», «Салдацький патрет»; С. Руданський у співомовці «Свиня свинею». Найбільше прикладів малих народних жанрів — у творі І. Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка». 

Нема, напевне, жодного  письменника, хто б не використовував у своїх творах народних приказок. Однак найбільше зв´язок усного жанру з художньою літературою виявився у творчості Т. Шевченка. У його творах безліч народних висловів, порівнянь, фразеологізмів. У свою чергу велика кількість його авторських афоризмів і думок проникла в усну словесність і побутує в народі. 

Тяжко важко  в світі жити сироті без роду. 

Єсть на світі  воля, а хто її знає? Єсть на світі  доля, а хто її має? 

Було колись в Україні ревіли гармати, було колись — запорожці вміли 

панувати. 

Все йде, все  минає — і краю немає. 

У всякого своя доля і свій шлях широкий. 

Не вмирає душа наша, не вмирає воля. 

Борітеся —  поборете, вам Бог помагає. 

Од молдаванина  до фіна на всіх язиках все мовчить. 

Ви любите на братові шкуру, а не душу. 

Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя. 

Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. 

Хто матір забуває, того Бог карає. 

З матері полатану сорочку знімати. 

Орють лихо, лихом  засівають. 

До сьогодні продовжується взаємозв´язок фольклору  і літератури в цьому жанрі. Так, загального значення набули вислови «Коні не винні» (за твором М. Коцюбинського), «Конотопська відьма» (за повістю Квітки-Основ´яненка) та ін. 

Збирання та дослідження прислів´їв та приказок 

Перші збірники прислів´їв та приказок, що дійшли до нашого часу, з´явилися в другій половині 17 ст., хоча в науці існує думка, що їм передували інші збірники малих жанрів, що не збереглися. Одним із тогочасних збирачів прислів´їв був відомий український поет другої половини 17 ст. Климентій Зиновіїв. Він зібрав понад півтори тисячі прислів´їв, які уклав у рукописний збірник «Приповісті посполиті» і використовував їх у своїх віршах. Вперше добірку прислів´їв надрукував О. Павловський у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818), де вони служили матеріалом для вивчення української мови. Узагальнюючого плану була книга Д.М. Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок...» (СПб., 1822), у якій опубліковано 5365 зразків. Прислів´я, зібрані І. Котляревським, уві йшли до збірки «Русские в своих пословицах» І. Снєгирьова, виданій в Москві у чотирьох книгах (1831—1834) та у його доповнених виданнях «Русские народные пословицы и притчи» (Москва, 1848, 9625 текстів) та «Новый сборник русских пословиц и притчей» (Москва, 1857). 

Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітку-Основ´яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів´їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів´їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів´їв було здійснене з допомогою Г. Квітки-Основ´яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів´їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький — в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів´їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів´я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов´янській фольклористиці. Чимало прислів´їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів´я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів´їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901—1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів´їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі. 

Дослідження паремій розпочалося тільки в останній чверті 19 ст. Цікавим є виступ П. Чубинського, виголошений в 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства «Поняття та уявлення південноруського народу про світила, висловлені в прислів´ях та приказках». Велике значення мають теоретичні розробки О. Потебні «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка.» (Харків, 1914) та М. Сумцова «Опыт исторического изучения малорусских пословиц» (Харків, 1896). У кінці 19 ст. з´явилося пареміологічне дослідження В. Перетца «Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы с приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года». У другій частині цієї розвідки автор аналізує приказки, вибрані із давньої української літератури. Значний внесок у дослідження жанру зробив І. Франко у теоретичних коментарях та передмовах до «Галицько-руських народних приповідок». Йому, зокрема, належить обґрунтування принципів класифікації. 

Серед фольклористів 20 ст. вивченням паремій займались А. Баг-мет, П. Попов, М.О. Рибнікова, В. Адріанова-Перетц, Л. Скрипник, Д. Бондаренко та ін. Відомим дослідником малих жанрів в Україні був М.М. Пазяк. Цілісним дослідженням жанру є його монографія «Українські прислів´я та приказки», К., 1984; вступні статті до найповнішого тритомного академічного видання «Прислів´я та приказки» (К.: Наук, думка, 1989,1990,1991). 
 
 
 
 

Національна академія наук України

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима  Рильського 

Микола ДМИТРЕНКО

УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА:

iсторiя, теорiя,  практика 

ВИДИ, ЖАНРИ ФОЛЬКЛОРУ 

ПРИСЛІВ’Я, ПРИКАЗКА 

Золота скарбниця  усної народної творчості багата на різноманітні жанри, що виникали в  давнину, розвивалися й занепадали, припиняли своє побутування або  зоставалися в коморі пам’яті для можливого використання.

Серед пам’яток традиційної усної народної культури, що відіграли значну роль у певні  періоди життя українців, але  припинили активне функціонування в сучасності, назвемо замовляння, голосіння, билини, думи, окремі жанри казок, легенд, пісень тощо.

Тенденція “вмирання” (“відмирання”) чи “згасання” жанрів якнайменше стосується крилатої мудрості народу – прислів’їв, приказок, примовок, анекдотів, образних порівнянь.

“Народ творить  безперервно”, – стверджував О. Потебня. Прислів’я та приказки – чи не найхарактерніший приклад невпинної творчості. Впродовж тисячоліть живуть ці перлини –продукт узагальнюючої роботи думки, всевидюче око народу.

Наші попередні  покоління витворили незліченну кількість влучних, відточених, відшліфованих, як самоцвіти, висловів, що мають ознаки летючості, спадкоємності, мудрості й нев’янучої краси, вживаються всіма категоріями населення від дитинства й до старості.

Дослідники (фольклористи, мовознавці) запропонували чимало визначень, систематизацій, класифікацій. Хоча, фігурально кажучи, міцний горішок розколото, всередину заглянуто, на смак спробувано, своєрідний “біохімічний” склад отієї середини слід ще й ще з’ясовувати.

Славетний В.Даль навів образну народну дефініцію  жанрів, у якій чітко підкреслюється різниця між ними: “Приказка, за народним визначенням, – це квітка, а прислів’я – ягідка”.