Спогади дитинства

     Спогади дитинства

     Ранок. Пташки виспівають вітальну оду сонцю, яке тільки прокинулось і своїм теплом та світлом розбудило все навколо себе. розплющивши очі,  я солодко потягнувся на ввесь свій зріст в ліжку, і щось всередині мені підказувало, що сьогодні буде прекрасний день. Я прокинувся саме вчасно ,якраз час було вставати, бо ми звечора з татом домовилися йти рано-вранці на рибалку. Тому швиденько вдягнувшись, я вибіг на подвір’я, де  подих свіжого вітерцю та дотик вологої землі миттєво збадьорили мене. Відразу я помітив тата, який вже займався приготуванням наших вудочок. Рибачити з батьком – це найулюбленіша моя справа. Він мене навчає усім тонкощам цієї нелегкої справи. Тато, помітивши мене, з усміхом сказав:

• Що так рано схопився? Боїшся, що без тебе піду?

     Я підбіг до нього і почав допомагати. І от нарешті, зібравши все, що було потрібно, ми вирушили за здобиччю. Я йшов трішки позаду тата і намагався копіювати його ходу, змалечку я багато чого переймав від батько, бо він мені здавався ідеалом, взірцем, на якого хочеться рівнятись. Він для мене є уособленням мужності, освіченості, шляхетності, доброти та щедрості.

       І от ідемо ми по селу до озера. а село, де живе моя бабуся, дуже живописне та колоритне. Недалеко біля її садиби розкинувся ліс, а біля нього - озеро. Ми йшли швидким кроком і мовчки, бо обоє милувались тією картиною, яка відкривалась перед нами: шурхіт соковито зеленої трави, яскраво жовті кульбаби, неначе  маленькі сонечка, а ліс, такий старий та мудрий, ніби так і закликає порозмовляти з ним, ніби так і хоче поділитися з тобою якоюсь таємничою історією, а він, мабуть, таких знає безліч…  а небо, вдивляючись в його блакить, переповнюєшся тією величчю та недосяжністю, яка чарує своєю досконалістю.  І от ми підійшли вже до озера, розклали свої вудки, все налаштували:

• Ну що, Максиме, щось передчуває моє серце, що сьогодні ми маємо с тобою вловити якусь гарну рибину, а то, може, і не одну!  - бадьоро зауважив батько.

     Та  і в мене, на щастя, теж саме було відчуття ще зранку, що має щось вловитись путнє. І тільки ми закинули, як раз - і клює в мене.  І витягаю такого здоровезного карася прямо пів мене! І тут закидаю знову, раз - і знову є! а тато спіймав такого окуня, що я, коли його важив, то ледве втримав!  Так ми рибалили десь годин чотири і навіть не помітили, як сонце вже було високо-високо і смалило обличчя, плечі та руки. Мабуть, це тільки і нагадало нам, що треба вже збиратись!

• Тато, ми, мабуть, всю рибу в ставку переловили! – схвильовано лепетів я.
• Та ні, синку, там ще багато залишилось, але нам на сьогодні вже вистачить!

     І ми почали збиратись. Трішки втомлені, але з піднесеним настроєм. Ми йшли назад, як справжні чоловіки, яки добули їжу для родини. і з здобиччю, як герої йшли додому.

     здалеку запримітили бабусю, яка нас виглядала. Бабуся – це дивовижна людина. Вона,  як ніхто інший, вміє чекати, і до неї, як ні до кого іншого, хочеться повертатись. Моя бабуся зустрічала мене завжди з ласкавим поглядом, приправлений трішки сумом швидкого розставання. Я дуже люблю обнімати мою бабусю, бо від неї завжди пахло парним молоком і невловимим чаром пам’яті поколінь мого роду.

     Спогади дитинства, яке, на щастя ще триває, - найдорожче, бо вони зберігаються у найглибшій скринці душі – серці.